Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

17 глава

Люсі пронеслася по коридору, намагаючись вхопити обгортку від цукерки, яку я прив’язала до ниточки. Я проїхалася по дерев’яній підлозі й завернула за ріг. Переслідування не відставало. Я, збиваючись із ніг, злетіла по сходах на останній поверх і побігла вздовж темного коридору. Люсі схопила обгортку й із силою вчепилася в неї. Я засміялася, смикнувши ниточку вгору. Люсі двома лапками самовіддано боролася з ворогом. Я зробила крок назад і випадково зачепила обладунки, які охороняли вхід до кімнати Хейвана. Вони хитнулися і з гуркотом розбилися об підлогу. Шерсть Люсі встала сторчма і вона блискавично зникла в найближчій кімнаті. Я насупилася. Не… може… бути! Я ковтнула слину й обережно зазирнула в щілину. Кімната Хейвана була відкритою! Невже він так поспішав, що забув її зачинити? Я підступно посміхнулася і штовхнула двері. Вони жалібно скрипнули і прочинилися. Я ковзнула усередину. Ліхтарик освітив кімнату. Було тихо й кожен шурхіт змушував моє серце битися швидше. Я в напівтемряві відсунула дерев’яну полицю стола. Там лежало декілька тек. Я підняла їх і швидко переглянула. Знову ці безглузді формули. Я обережно відклала їх на стіл, аби не забути послідовності, і помітила серед інших записів вицвілу сторінку з газети:

«Сего дня въ 6 часовъ по утру нашли тѣло Гайды дочки угольщика. Ея была растерзанна диким звѣрьём въ лѣсу»

Я пробігла очима по статті. Навіщо йому це? Хоча… можливо, я мала рацію й він справді грає на забобонності місцевих жителів… Я поглянула на дату. 20 липня 1901 рік. Я відклала статтю й зазирнула в іншу полицю. Там була ціла купа подібних газет і, що цікаво, головною новиною була саме загибель дівчат. Дана Новак, Мирослава Грабовська, Дарьона Раковиця, Кіра Мазур… Мені стало якось не по собі. Тут, одній, у темряві, читати про вбитих людей… Я поглянула на двері, які жалібно скрипіли від протягу, і по спині пробіг холод. Отже, він дізнався про древні легенди й залякав місцевих жителів, коли ті спробували навідатися до замку. Це… має сенс. Я знайшла докази своєї теорії, тому треба швидше роздивлятися все тут і звалювати звідси, адже якщо Викрадач мене тут побачить, про морозиво я можу забути.

Ліхтарик гойдався в тремтячій руці і я іноді оберталася, нібито чувши якісь кроки. Нашвидкуруч перевіривши всі шафки, я знайшла пошарпаний блокнот, який виглядав таким же старим, як і увесь цей замок. Я відкрила першу сторінку і з нього випав папірець. Я присіла, щоби підняти його, і сторопіла. На мене знову дивилася…. хотілося б сказати, що я, але ні. Це була стара фотографія. Під нею був напис: Роза де Авон. 1853 рік. Я підняла очі й замислилась. Схоже, це фото було вирізане з газети. Я відкрила рота, раптом згадавши: з тієї газети, яку я читала в бібліотеці! Тобто… Ця дівчина і справді жила в цьому селищі й була неймовірно схожою на мене? Невже всі жителі подумали, що я… Ноги підкосилися і я сперлася на стіл… вони думали, що віддають кохану демонові… Я доторкнулася до лоба й повільно захитала головою. Але ж… але ж це так… жахливо! Я поглянула на фото. Її темні очі, кирпатий носик, усмішка… Чому ми так схожі? І навіщо Викрадач тримає її фото у своєму блокноті? Схоже, хтось мені збрехав… він точно знає хто вона така. А що якщо Хейван просто божевільний і вірить у легенду? Може, він тримає мене тут, як ляльку, яку побачив на фото? Чи і справді боїться, що я розповім жителям, що їм нема чого боятися? Дідько! Запитань знову більше, аніж відповідей! Я схопилася за голову і зробила крок назад. Килим відхилився і я спіткнулася, впустивши ліхтарик. Світло покотилося по підлозі й опинилося під ліжком. Кімнату поглинула темрява. У мене перехопило подих. Я злякано впала на коліна і спробувала намацати ліхтарик. Моя рука раптом натрапила на щось прямокутне. Я нахилилася і спробувала роздивитися предмет. Під ліжком була захована маленька пошарпана скринька. Я, збуджена, витягнула її разом із ліхтариком. З-під оксамитової тканини стирчав маленький засув. Я клацнула їм і дверцята відчинилися. Усередині лежали заржавілі ключі. Серце радісно стрепенулося. Я схопила їх і швидко сунула в кишеню. Але там було ще дещо… Я обережно взяла кулон на срібному ланцюжку й із цікавістю оглянула його. Хрест у зіниці… Десь я це вже… Перед моїми очима промайнула фотографія Лани з таким самим кулоном на шиї. Я випустила скриньку з рук. Та вдарилася об підлогу. Я налякано захитала головою. Думки замаячили в божевільному вирії. Але як… як це… Я підняла очі й серце стиснулося. У дверях стояв Хейван. Він спостерігав за мною своїм незворушним поглядом. Я зробила крок назад, ліхтарик випав із рук, ховаючи його жахливе обличчя в темряві. Не може бути. Не може бути. Крутилося в моїй голові. Може! Може! Кричала свідомість. Я стисла губи, з надією поглянувши на Викрадача. Скажи щось, хоча б щось… Але він мовчав. Хейван дивився мені в очі й мовчав. Я боляче закусила губу, ледве стримуючи сльози. Викрадач зробив крок назад, даючи мені шлях. Я скористалася можливістю і вибігла з кімнати.

 

Вітер бив у вікно, хитав дерева й носив у повітрі листя. Я сиділа на підвіконні, притуливши до себе коліна, і ковтала сльози. Люсі вірно лежала біля мене. Я закрила очі і втомлено зітхнула. Мені знову було страшно… пекельно страшно й самотньо. Ніхто не міг мене захистити. Невже я… прив’язалася до свого Викрадача? Я. не вірю… він не може бути вбивцею… Але все свідчило про інше… Хейван приїхав у селище й захотів жити в цьому замку. Але як? Він дізнався про стародавню легенду і вбив дівчину, аби налякати місцевих. Тепер замок належить йому й ніхто не наважиться сюди навідатися… Я провела рукою по м’якій шерсті Люсі й хитнула головою. Він зовсім не схожий на того, хто може вбити людину! Але ж я бачила його напади люті, він може зробити все, що завгодно… та Господи, Аня, він тримає тебе в заручниках! Я закрила очі і сховала обличчя у своїх колінах.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись