Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 20

Замок клацнув і двері відчинилися. Схоже, колись це була ще одна вітальня. З люстри звисало павутиння, у якому заплуталася пилюка, запах старих речей ширяв у повітрі. Дивани виглядали так, нібито їх не торкалися вже сотні років. На кавовому столику стояла ваза з засохлими квітами. Я зачинила за собою двері і смикнула запилені завіси. Світло залило кімнату й навколо затанцювали пилинки. Я підійшла до етажерки, яка була наповнена некорисними, але милими речами, взяла в руки статуетку слоника і здмухнула з нього пилюку. На стіні висіла заржавіла зброя. Я трохи погралася з нею, але без противника було не так весело, тому я продовжила копирсатися в інших речах. Я відкрила тумбочку і знайшла в ній старі фото. Я всілася на підлогу й почала розглядати знімки. По них можна було спостерігати історію фотомистецтва. Спочатку сім’я Айне. З боку стояв Хейван — такий, яким він був колись. Я зупинилася на ньому поглядом і довго вглядалися в знайомі риси обличчя. На його щоці не було жахливого шраму й густої щетини, з якою зараз він вперто не розлучався. Вперше я помітила, що в нього, виявляється, доволі приваблива зовнішність. Хейван мав виразні вилиці, впертий погляд і густе темне волосся. Замість подертої футболки він був одягнений у класичний чорний костюм і стискав у руках циліндричного капелюха. Викрадач виглядав навіть трохи… вишукано. Я взяла інше фото. Тут він був лисим і безтурботно посміхався, сидячи поряд із якимсь індійським монахом. Фотографія вже була кольоровою й начебто не такою старою як інші. На цей раз на його обличчі вже був шрам і Хейван здавався дуже щасливим… На наступному знімку Викрадач був верхом на коні, ніби той ковбой у американському вестерні. Я примружилася. Чорт, то й був американський вестерн! На задньому плані простягалася пустеля з високими червоними схилами. Я взяла інше фото. Знову сім’я Айне. Але на цей раз серед них була ще й Роза… у довгій зеленій сукні, з охайним маленьким капелюшком… Вона трималася прямо й виглядала, як справжня леді. Я підняла погляд. Тобто Роза була близькою цій родині. Я нахилила голову. Близькою Хейвану.

 

Наступна кімната була якимсь величезним складом різних речей. Перевернуті стільці, підсвічники, тумбочки. Я довго кублилася в скриньках, приміряла коштовності, натягувала сукні й розглядала різні старі речі, які б, напевно, при інших обставинах здала в ломбард. В одній зі скринь я помітила гітару. Вона була усипана дивними малюнками й на грифі, як зазвичай, виднілося гравірування А. А. Схоже, цей хлопець любить помічати свої речі. Хоча, це нормально. Адже він начебто вовк. Я приснула зі сміху й обійняла гітару. З тобою у в’язниці буде набагато легше. Буду грати шансон і, може, стану другим Кругом.

Я відклала гітару й зазирнула в скриню. На дні зберігалося декілька вишуканих чоловічих костюмів. Я витягла фрак і захоплено обвела його поглядом. На дотик він був твердим, чорна тканина ніби переливалася на світлі й посередині блистіли срібні гудзики. Я не втрималася й накинула його на себе. Рукава виявилися на декілька розмірів довші і я весело потрусила ними в повітрі. Я застeбнула фрак і гордо підкинула підборіддя. Тепер я зовсім як джентльмен. Але ось тільки з внутрішньої кишені щось неприємно випирало. Я насупилася, сунула туди руку й витягла звідти маленьку книжечку. Я поглянула на обкладинку.

«Щоденник Рози де Авон». Я округлила очі й мимоволі розтулила рота. Не може цього бути! Двері скрипнули. Я миттю сунула книжечку під кофту й озирнулася. Хейван із цікавістю оглядав моє вбрання. Я почервоніла і витиснула із себе перше, що прийшло на думку:

— Ти знайшов мене. Тепер твоя черга ховатися, — я підстрибнула і спробувала вислизнути з кімнати, але Хейван зловив мене за плече й повернув на місце.

— Мене здивувало, що ти так легко припинила мені заважати. Не важко було здогадатися, чим ти займалася, — промовив він і простягнув до мене руку. Я швидко поклала туди ключі. Моя дорогоцінність вже давно була захована під кофтиною і треба було зробити все, щоби її зберегти. Я спробувала відволікти його увагу й махнула своїм довжелезним рукавом на гітару.

— Зіграєш?

Хейван сунув зв’язку ключів у кишеню.

— Я не вмію.

Я саркастично піджала губи.

— Справді? Ти просто так все помічав своїми ініціалами?

Я підняла гітару і вказала на гравірування.

Він наблизився до мене і ткнув пальцем у напис.

— Це не мої ініціали.

— Адам, Айне, — підкреслила я.

— Я Хейван, — заперечив він.

— Знаєш, а роздвоєння особистості — це вже діагноз.

Я притиснула гітару до себе й закліпала очима.

— Можна мені її забрати?

— Їй 200 років. Я взагалі не впевнений, що вона не розвалиться в руках.

— Це класика, перевірена часом, якщо щось станеться, я її заклею.

Він посміхнувся, втомлено спираючись на одвірок.

— Не впевнений, що я б хотів відклеювати тебе від гітари.

Я зморщила носика, встромивши на нього розгніваний погляд.

— Тобі ж вона все одно не потрібна.

Хейван подивився на мене з-під лоба й потиснув плечима:

— Добре, бери, тільки мене з нею не діставай.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись