Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 21

Я вмостилася на ліжку й запалила ліхтарик. Світло торкнулося шкіряної обкладинки книжечки й освітило вирізьблену назву. «Щоденник Рози де Авон». Я поглянула на двері. Було тихо. За вікном завивав вітер. Сонце вже давно сіло й кімната поринула в темряву. Я відкрила першу сторінку.

16 липня 1853

Роман із Жаном Люком закінчився так само, як і мій щоденник. Я мала рацію, що нічого гарного з цього не вийде. Адже в мене було бажання лише розвіяти весінню нудьгу, цей же франт, схоже, щиро бажав забрати мене до свого брудного Лондону назавжди. Смішно, невже він справді думав, що я буду жити з ним при дворі? У мене починається меланхолія, коли я затримуюсь у дома більш, аніж на місяць, а він бажає прикувати мене ще й до цих придворних. Їхні інтриги, без сумніву, мені до вподоби і я, можливо, мала б бажання погратися в них деякий час, але будемо відвертими, вони й самі придумують бозна-що, аби хоча б трохи розважитися. У мене інші плани на моє життя.

18 липня 1853

Сьогодні я знову приїхала до свого маєтку. Те, що я не застала батька живим, коли повернулася з пансіонату, зробило цей дім якимось порожнім і сірим. Утім, не можу сказати, що він був дуже гарною людиною. Я все ще не можу пробачити його за те, що він намагався здихатися мене, відправивши в той монастир. Ми взагалі ніколи не були особливо близькими, але він усе ж таки був моїм батьком.

Тож тепер я знову вдома. Ходжу цими довгими темними коридорами й дивлюся в очі моторошним портретам, які так ненавиділа в дитинстві. Слуги хоч і посміхаються, але я знаю, що недуже їм подобаюся. Та й самі вони якісь похмурі й дуже личать до цієї гробниці. Тож у мені жевріє пристрасне бажання знову наповнити цей дім життям. Притула вже розіслав запрошення й завтра ввечері я влаштовую бал. Звичайно, є багато людей, з якими би я раніше нізащо не зустрілася, але зараз усе змінилося. Це буде цікаво.

21 липня 1853

Бал пройшов вдало. Тільки сьогодні роз’їхалися останні гості і я трохи втомилася. Так, прийшло багато тих, хто мене зневажає, але це і є влада, коли ти змушуєш їх посміхатися. З’явилося декілька нових облич: Ренольд з Англії, Фендор із Польщі. Завтра з одним із них я йду в оперу. На жаль, ніяк не можу згадати з ким саме. Інший запросив мене покататися на його човні. Як же приємно знову повернутися до веселощів. Якщо б я тільки могла закарбувати обличчя Катерини, коли всі кавалери весь вечір кружляли навколо мене. Вона обережно намагалася дізнатися, що такого було в тому пансіонаті, що я так перемінилася. Я, звичайно, не сказала їй, що втікала з того пекла за два тижні мого там перебування. Натомість я придумала чудесну історію про те, яке там прекрасне етичне й інтелектуальне виховання. І навіть знайшла нахабство порадити їй також повчитися в пансіонаті. Зараз мені все ще важко стримувати сміх, коли я згадую її обличчя, утім, тоді я трималася дуже стримано й не дала їй жодного приводу сумніватися в моїх словах.

26 липня 1853

Сьогодні сталося дещо дивне. Я спустилася в кухню й почула, як Семен розповідав молоденькій гувернантці про наших родичів, які раніше часто до нас навідувалися. Він згадував, які вони дружні були з моїми батьками й казав, що з того часу він ніколи не бачив мешканців маєтку такими щасливими. Я довго думала про його слова. У моїй пам’яті і справді спливав той час, коли я маленькою грала з їхніми дітьми, батьки розважалися зі своїми друзями й було так тепло… Якщо бути відвертою, я повернулася зі своєї подорожі по Європі саме в пошуках чогось подібного.

2 серпня 1853

Я все ж таки вирішила відправитися до своїх родичів, які живуть десь неподалік Румунії. Сьогодні я врешті отримала від них лист, у якому вони пишуть, що були б раді мене бачити. Ще до того, як він прийшов, я зібрала речі, тому вже завтра сідаю на поїзд. Ні Ренольду, ні Фендору я, звичайно, не сказала про свої плани поїхати. І правильно. Адже тоді б не отримала від них обох чудові подарунки. Шкода, що я не побачу виразу їхніх облич, коли вони дізнаються про мій від’їзд.

4 серпня 1853

Коли моя подорож проходила спокійно? Цей раз не був винятком. Ніколи б не подумала, що в такому маленькому містечку я зустріну Жиля Гарнье! Того самого офіцера, який допоміг мені втекти з пансіонату й навчив усьому, що я вмію. Господи, я була так у нього закохана! Проте, для нього я була лише тимчасовою розвагою й тільки йому набридло, він без зайвих церемоній почав залицятися до Еммі Стоунс. Вже на наступний день я втекла назад до будинку батьків і сподівалася більше ніколи його не зустріти. Проте, сьогодні Жиль буквально застрибнув до мене в карету. Дивно, але він відразу мене впізнав. Певно я дуже змінилася з того часу. На його обличчі відразу промайнула звична хтива усмішка і він спробував спокусити мене. Невже Жиль дозволив собі припустити, що я нічому не навчилася? Безперечно, я йому відмовила й категорично оголосила, що в цій кареті йому не раді. Тоді Жиль спробував залишитися, повідавши мені захоплюючу історію про те, як він тікає від свого друга, який переслідує його на коні. Я виказала сподівання, що той хоче вбити Жиля, але виявилось, що це лише якась безглузда гра — втекти від вершника. Звичайно, я викинула його зі своєї карети. Ох, як би я хотіла ненавидіти цього альфонса! Але Господь наділив його просто магічним шармом і тепер мені, вочевидь, буде важко змусити себе про нього не думати.

4 серпня 1853



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись