Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 29

Я бігла, не бачачи дороги. Вдалині почулося виття. Страх змусив мене обернутися. Дерева перетворилися на неясні темні силуети. Я подивилася в небо. Через листя пробивалося блакитне сяйво місяця. Дерева височіли наді мною і, здавалося, намагалися заховати мене навічно під своїми масивними гілками. Руки від холоду покрилися пухирцями, а ноги горіли від численних подряпин. Раптом я перечепилася через гілку і звалилася на землю. Сльози знову хлинули з очей. Я ледве піднялася й обхопила себе руками. Бігти не було вже сил. Я шморгнула носом і втомлено попленталася вперед. У голові весь час бриніли слова Хейвана.

— Йди звідси.

Я провела рукою по обличчю і стиснула губи. Ось і пішла! Напевно, уже відкриває шампанське і святкує зі своїм коханим портретом! Люсі також треба забрати з тієї божевільні!

Позаду щось зашелестіло. Я повернулася. Темні силуети дерев огортали мене й тихо шаруділи. Я знервовано ковтнула слину. Нікого. Я повільно покрокувала вперед. Тепер ліс здавався гнітючим. Дерева ніби ховали від мене щось жахливе. Я зробила ще один невпевнений крок. Неясний шум тепер пролунав з іншого боку. Нібито за мною стежать… Я зіщулилася від дивного відчуття і пришвидшилася. І знову шелест. Я перелякано озирнулася. Окрім морока, не було видно нічого. Я з завмерлим серцем зробила декілька кроків назад і раптом у щось врізалася. Я відчула, як сильні руки стиснули мої плечі. Жах заполонив свідомість. Я закричала й сіпнулася, намагаючись вирватися.

— Тихше, — почувся знайомий голос.

— Я розгублено втупилася в обличчя нападника. На мене дивився Алан. Я застигла, не розуміючи радіти мені чи бігти далі. Він смикнув мене до себе, притиснув до грудей і провів рукою по заплутаному волоссю.

— Що сталося?

Я застигла на секунду, але втома взяла своє і я ткнулася обличчям у його груди.

— Дякуючи Богу, це ти, — змучено прошепотіла я. Сльози покотилися по щоках.

— Тссс, усе добре, — Алан знову провів рукою по моєму волоссю.

Я закивала, витираючи очі.

— Я так рада, що ти тут…

Моторошна думка раптом прослизнула у свідомість. Всередині щось болісно стиснулося… Я підняла погляд на Алана і спробувала відсторонитися.

— А що… ти тут робиш? — я налякано ковзнула очами по руках, які вперто стискали мої зап’ястя.

— Полюю, — Алан оголив свої рівні зуби в підступній посмішці. Я уперлася долонями в його груди, намагаючись звільнитися, але він не випускав. Серце знову шалено закалатало. Я недовірливо покосилася на нього.

— Так пізно?

— Ну чому… я ж знайшов свою здобич, — лукаво промовив Алан і в його очах промайнуло щось кровожерливе. Я сіпнулася й нарешті відштовхнула його.

— Як справи в Адама? — Запитав він, пристрасно мене розглядаючи. Усередині все похололо. Я зробила крок назад. Розуміння нещадно наближалося до мене. — Я вже давно хочу з ним зустрітися, але мені здається, він якось… — Алан підняв очі і протягнув крізь зуби… — не дуже дружньо налаштований. — Він знову зазирнув у мої очі і знизав плечима, — а навіщо мені ці конфлікти?

Тіло закрижаніло від жаху. Алан обвів мене жадібним поглядом. Я знервовано ковтнула. Говори щось, говори! Я, збиваючись, витиснула із себе:

— С-сумує за… Розою. Як у неї справи?

Алан збуджено закивав, задоволений початком діалогу.

— О, вона в минулому. Ці жінки… — він захитав головою, — вони завжди руйнують міцну чоловічу дружбу. — Алан закотив очі — Ну, звичайно, спочатку я закохався в неї… — він пхикнув, — я взагалі влюбливий… але за 150 років навчаєшся розставляти пріоритети, розумієш?

Я захитала головою, гарячковито намагаючись придумати, як врятувати свою дупу.

Усмішка Алана спотворилася й куточки його губ поповзли вниз. Він закотив очі і сказав так, ніби це очевидно.

— Мені потрібен Хейван.

Я застигла, відчуваючи, як липкий страх усе сильніше заковує все моє тіло. Я стиснула губи й вигукнула:

— Досить уже, навіщо тобі його вбивати?

Алан сторопів і вражено втупився в моє обличчя. Я зіщулилася під його поглядом, гарячковито намагаючись зрозуміти, що я такого сказала. Він оголив свої рівні зуби й раптом вибухнув у потужному сміху. По моєму тілу пройшов холод. Я перелякано озирнулася. У декількох метрах від мене лежала палиця. Я піджала губи і зробила невпевнений крок до неї. Алан приклав руку до своїх очей, невгамовно регочучи:

— Вибач, вибач! — він глибоко зітхнув, намагаючись повернути собі спокій, і лагідно промуркотів:

— Сонечко, я не хочу його вбивати, — він підняв очі догори і протягнув:
– Набити морду — можливо, познущатися — безперечно, але…. розумієш, я вже так довго живу… 400 років із гаком, здається… і я зрозумів, що Хейван — єдина істота на планеті, яка мене зрозуміє. Ми були гарними друзями, доки нам не завадила жінка. І зараз Хейван єдиний, з ким я можу поговорити про вічність.

Я зробила ще один крок назад, напружено спостерігаючи за ним.

— Але… ти змусив піти мене до замку, щоби йому помститися.

Алан підкинув брови.

— Я? — він захитав головою, задоволено посміхаючись, — о, ні, гарнюня, я хотів тебе просто звабити. Це ти так рвалася до того замку.

Я наступила на палицю й застигла, не наважуючись її підняти:

— Але… — тремтячим голосом пробелькотіла я, — це не через тебе мене там покинули жителі?

Алан трохи нахилився до мене і глузливо підкинув брови:

— Ти ще скажи, що я вбивав усіх тих дівчат, — він застиг, помітивши розгубленість у моїх очах. — Оооо, ти серйозно так думала? Він важко зітхнув і зробив крок до мене. Я сіпнулася, через що губи Алана розтягнулися в кровожерливій посмішці. У його голосі забриніло солодке задоволення:



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись