Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 5

Матері було важко пояснити, чому я досі не вдома, так самo, як і Антону, який вже збирався присилати за мною вертольота. Коли я зайшла в кімнату, Тара копошилася в моїй валізі, повсюдно вигукуючи: «неймовірно!», «як гарно!», «це просто відпад!». Усі мої речі, які й так знаходилися в легкому безладі, тепер були повністю перериті.

— В тебе такий чудовий одяг! — у захваті вигукнула вона і, схопивши чергову кофтинку, почала крутитися з нею перед дзеркалом.

Я здивовано зазирнула у валізу, аби впевнитися, що мова йде саме про мої речі.

— Тобі справді подобається? — розгублено перепитала я —  Якщо чесно, це той одяг, який я взяла з собою у гуртожиток в минулому році й ні разу не одягла. Він занадто... дівчачий, чи що?

Я підняла очі на Тару й зрозуміла, що вона не чула ані слова з того, що я сказала, надто заклопотана милуванням у дзеркалі.

— Знаєш, - промовила вона замріянно - а я також колись поїду до Києва. І буду ходити у яскравих сукнях на отакенних підборах. Чоловіки будуть втрачати голови і благати мене, покаталася з ними на дорогих машинах.

Я ледве стримала сміх. Думаю, з такими мріями їй краще далі батьківського дома не відходити.

— Думаю, таке життя тебе дуже швидко розчарує

Тара кинула на мене скептичний погляд:

— Ти говориш, як моя мама.

Я знизала плечима:

— Ти можеш робити те, що хочеш. Але у мене є декілька подружок, які так пожили декілька місяців й тепер дуже жалкують про це.

Ну добре, у мене немає таких подружок, проте я ж якось повинна звучати більш авторитетно.

— Знайди собі мету, яка дозволить розвиватися твоїй особистості, це справді варто уваги.

Хм, а два роки в університеті не пройшли дарма.

Тара посміхнулася.

— Може, ти маєш рацію.

Я аж здвигнула бровами. Ого, я змогла когось у чомусь переконати? Так, це було… легко.

— Я хочу розвинути свою особистість, тоді я буду розумною й зумію краще крутити чоловіками, — задоволено додала Тара й повернулася назад до дзеркала. Я зітхнула. Ну, все одно не поганий початок. Тара задумливо протягнула:

- Треба тільки придумати, як це зробити…. – вона знову подивилася на мене і підняла брову.

- А ти чого прагнеш?

Я завмерла. Дідько, такого повороту я не очікувала. Так, я не знаю чого прагну, добре? Але можна я визнаю це тільки подумки і не буду ганьбитися?

- Ганна? – більш наполегливо повторила дівчина.  Я почала метушливо вигадувати собі ціль.

— Я… я хочу… подорожувати, — випалила я й замовкла. Дуже доросла і продумана мета.

На Тару, схоже, це не справило особливого враження. Вона спокійно прокоментувала.

— Можеш знаходити іноземних чоловіків.

 

Ми вийшли з будинку й попрямували вздовж старої, місцями побитої дороги. На перший погляд це було звичайне селище, але тут вирувала якась дивна, навіть трохи лякаюча атмосфера. Може, через цей моторошний ліс, який огортав селище, нібито споруджуючи неприступну стіну. Він був дуже густий, його листя не пропускало сонячного світла, тому навіть удень ліс дихав загадковою похмурістю. Він здавався непрохідним, нібито тільки й чекаючи далекого подорожнього, який помилково забреде до нього в обійми, щоби поховати мандрівника навіки. Хоча більш вірогідно, це було через те, що, де ми не проходили, кожен житель завмирав, вирячившись на мене у якомусь німому здивуванні. Один чоловік навіть перестав копати, зняв капелюха й почесав лису маківку, не відриваючи враженого погляду від моєї скромної персони. Звичайно, приємно відчувати себе зіркою, але не коли ти зірка тільки тому, що йдеш по вулиці. Мені все здавалося, що зараз зіваки кинуться до мене й почнуть брати автографи. Я трохи нахилилася до Тари, яка вже 15 хвилин торохтіла, описуючи мені в подробицях своє життя тут, і прошепотіла, косо фіксуючи дивні погляди:

— Чого це вони?

Тара навіть не озирнулася.

— Як ти розумієш, тут не так часто бувають нові люди, тому ти ніби нова іграшка. Усім дуже цікаво, які київські із себе.

— Серйозно? Ти хочеш сказати, що всім у цьому селищі настільки нічим зайнятися, що вони обговорюють мій приїзд?

— Ні. Бруні все одно, що ти приїхала. Щоправда, йому вже 80 і йому байдуже навіть, що в нього немає дверей у хаті. — Я зупинилася в сум’ятті, давши Тарі пройти декілька кроків на одинці.

— ЦЕ ДИВНО! — Тара озирнулася і спокійно знизала плечима.

Я наблизилась до неї й хитнула головою:

— Порадь, може варто запастися охоронцями, аби відбитися від нав’язливих папараці?

— Не турбуйся, у більшості тут плівкові фотоапарати, а плівки в магазинах закінчилася, отож ти в безпеці.

Я насупилася, зміривши Тару збентеженим поглядом. З її обличчя було важко зрозуміти чи то вона жартує, чи тут і справді всі застрягли в дев’яностих. Я знову озирнулася. Помітивши, що навколо нас людей стало ніби більше, мені стало ще більш лячно. Я стиснула руку Тари й потягла її за собою.

— Пішли звідси, схоже, коло густішає.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись