Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 8

Я спробувала віддячити вечерею, але з кухні мене вигнали тільки-но я почала валити на підлогу все навколо. Я ніколи не була гарною господинею, отож я не дуже засмутилася. Мама сказала мені, щоби я поверталася в Рахів і їхала на поїзді. Мені довелося довго пояснювати, чому я повинна залишитися і врешті ми дійшли висновку, що необхідно заплатити цим людям за те, що я живу у їхньому домі. Мати завжди була надто правильною, але на цей раз я була з нею згодна. Тим паче в мене залишалося ще трохи коштів у заничці. Мені завжди ніяково було давати комусь гроші, тому я просто вирішила написати записку й залишити конверт із подякою десь на видному місці.

На село вже опустилася ніч. Я зайшла у вітальню. У каміні горів вогонь. Полум’яні щупальця відкидали тіні, які танцювали на стінах, створюючи химерні образи. Я огляділася, шукаючи де залишити свій «хабар». Маленький столик біля вікна мені здався гарним місцем і я наблизилася до нього, схвильовано стискаючи в руках конверт. Я озирнулася. З-за дверей на кухню ледь доносилися приглушені голоси. Я знову поглянула на столик. На ньому стояла фотографія. Молоді Гудмунд і Берта разом із двома дівчатками. Блондинка точно Тара, а друга… Хоча в селі дуже розвинені сімейні зв’язки, тож це може бути навіть її чотириюрідна сестра. Я поклала конверт поряд із фото-рамкою і трохи нахилила голову, помітивши картонний календарик. Я насупилась, здивовано роздивляючись його. Ні, я не захоплююсь календарями, просто на ньому фігурували доволі дивні позначки. Червоним було обведено сьогоднішній день. Чому мене це зачепило? Можливо, тому що все, що сьогодні відбувалося, якимсь дивним чином було пов’язано зі мною і якесь дивне передчуття не давало мені спокою. А тепер ця позначка… Саме сьогодні. Добре, я накручую себе, так? Я перегорнула листочок на інший місяць. Один день усередині був так само помічений. Наступний місяць… теж саме. Вересень, жовтень, листопад… Так увесь рік… «Звичайно, це, напевно, чиїсь дні народження.» — Заговорив до мене здоровий глузд. Я спробувала витиснути із себе посмішку, але відчуття тривоги надто міцно засіло усередині. Мої думки обірвав голос Тари, який тепер уже голосно долинув із кухні. Вона кричала щось нерозбірливе, проте не важко було зрозуміти, що це була сварка. Я поглянула на двері кухні й безшумно підкралася до них. Не те, щоби я любила підслуховувати… хоча так, я любила підслуховувати. Я приклала вухо до дверей і затихла.

— Але, мамо! Я тобі вже казала, що я хочу піти. І я піду!

— Хто це влаштовує дискотеки в повний місяць?!

Я насупилася. Хто це взагалі звертає увагу на повний місяць? Але Тарі начебто це не здалося дивним.

— Сьогодні день народження Віти й ми вирішили, що нічого страшного не буде, якщо хоча б один раз не ховатися як ті миші в норах. Мама, вже давно нічого страшного не відбувалося. Може, годi боятися?

— Знаєш, Лана також так думала!

Тара замовкла й важко зітхнула. Через мить вона мовила вже тихше.

— Багато хто вважає, що час щось змінювати...

— Ти нікуди не підеш! — закричала Берта не втямі від люті і я почула швидкі кроки в мою сторону.

Я заметушилася, шукаючи схованку. Погляд умить натрапив на шафу, яка дуже зручно стояла біля мене. Я смикнула на себе двері й ковзнула в пильну темряву. У тиші я чула лише прискорені удари свого серця. Я припала вухом до дверей, прислухалася. Начебто хтось піднявся по сходах, отож уже… Я стрепенулася, відчувши, як щось несподівано доторкнулося до моєї спини… Ніби… щупальця якогось монстра лоскотали мою шкіру… Мої очі вирячилися, серце застигло і я закричала немов божевільна. Комірчина розчинилася, я вивалилася з неї й із шумом повалилася на підлогу. Ззаду на мене впала жахлива істота, яка продовжила люто нападати! Я спробувала відбитися. Удар, ще удар. Я розплющила очі й побачила перед собою брудну, волохату, але зовсім безневинну швабру. Із кухні вискочила сполохана Берта. Я підняла на неї ніяковий погляд і безглуздо посміхнулася.

— А… а де у вас тут туалет?

 

 



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись