Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 12

Я сиділа на ліжку, застеленому шовком. Ранкові проблиски сонця заливали все навколо ніжним світлом. У великих кришталевих вазах стояли свіжі троянди. Вітер грався з легкою тюлю, розносячи по кімнаті запах квітів.

Ця спальня така чужа… Але водночас і до болю знайома. На мені легка багряна сукня. Чомусь по плечах аж до підлоги спадає довге, хвилясте волосся…

Я озирнулася, старанно намагаючись зрозуміти, що мене пов’язує з цим місцем. Десь далеко, наче з іншого світу, заграла пісня й залила таємничими звуками кімнату.

Де вони? Де вони?

Тихі добрі слуги світлої моєї сторони,

Де вони? Де вони?

Знайте, мене обсіли леви,

Знайте, тут,

Де я замітала, виступив бруд.

 

Демони. Це ж моя улюблена пісня. Я відчула, як по спині проноситься дивний холод. Я затремтіла й раптом десь зовсім близько почулося важке дихання. Я завмерла, не в силах поворухнутися. Наді мною блиснув кинджал.

Де я? Де я?

І куди пішла моя остання фея?

Хто тут? Хто тут?

І рабом невірним у моїй голові

Віддає накази звір.

 

Уже втретє крутилися одні й ті ж рядки. Я розплющила очі. За вікном сонце ледве пробивалося через густі хмари й кімната здавалася трохи моторошною. Вражена сном, я декілька секунд ніяк не могла утямити, де знаходжуся. Я декілька разів кліпнула і протерла очі. Так, шафа, ліжко, груша. Зрозуміло, я все ще в цьому дивацькому селищі. Я кинула швидкий погляд на телефон, який уже декілька хвилин непохитно намагався мене розбудити. Я взяла слухавку і приклала її до вуха, ковтаючи неприємне відчуття від сновидіння.

— Алло, — прохрипіла я в телефон.

— Хей, ти вже вдома? — почувся знайомий голос Антона.

— Так, уночі прилетіла на вертольоті, — скептично промовила я і втомлено сіла на ліжку.

— А це все ще непогана ідея. Ти ж розумієш, що твоє перебування там все одно не рахується і я чекаю тебе в Києві через 5 днів. Треба ж, нарешті, влаштувати наше перше побачення. Що ти думаєш про Ейфелеву вежу?

Усе всередині стиснулося від дивного хвилювання. Дідько, я ж тепер чиясь дівчина. І я почувалася через це аж ніяк не радісно, скоріш невпевнено й ніяково. Я ж уявлення не маю, як поводитися з Антоном. Я все ще можу над ним жартувати… чи вже ні? Мої щічки налилися фарбою і я невпевнено прикусила губу. Треба було терміново щось казати.

— Я… це… знаєш… тобто я не знаю, коли потраплю додому. — Гарна робота, Штірліц. Чудова конспірація. Серед німців ти б протрималася хвилин… 10?

— Ти там хоча б у нормальних умовах?

Я озирнулася і протягнула розгублено:

— Так. Це насправді дуже дивне село. Тут навіть занадто гарні умови.

— Не вигадуй, — сказав він, явно відволікаючись на щось, — де це? Як називається?

— П… — я запнулася й раптом завмерла. Уявлення не маю. Хоча не впевнена, що це має якесь значення — Я… не знаю.

— Як це не знаєш? Сьогодні ввечері я зателефоную і спробуй тільки не дізнатися. Я не хочу шукати тебе по всіх Карпатах, якщо з тобою щось станеться.

Я нервово ковтнула слину. Тепер це здається вже не таким малоймовірним.

 

Я спустилася у вітальню. На першому поверсі було тихо, отже, ніхто не дізнався про наш нічний рейд. Я підійшла до тумбочки, на якій стояв календар, і знову окинула поглядом фотографію.

Так ось хто ця дівчинка поруч із Тарою. Жахливо й подумати, що вона померла. Але я все ще відмовляюся вірити, що та легенда якось із цим пов’язана. Цікаво… що саме сталося…? Чомусь мені соромно було питати про це в Тари. Смерть — надто складна тема й мені завжди хотілося уникати її…

— Ганна!

Я різко озирнулася. Сподіваюсь, зі сторони це виглядало зовсім як звичайне розглядання фотографії. Чого це я? Воно ж так і було. З кухні на мене дивився Петро. Але виглядав він не кращим чином. Він здавався неймовірно втомленим і чимось дуже стурбованим.

Петро сполохано озирнувся й обережно наблизився до мене.

— Тобі треба їхати звідси, — раптом зашепотів він.

— Що? — я здивовано примружилася, — але ж дорога…

— Якщо виїдемо зараз, ніхто не помітить. — Він знову занепокоєно озирнувся. Я насупилася.

— Петро, усе добре? Поясни, що відбувається.

— Тут небезпечно, — хриплим голосом зашепотів він.

Я примружила очі, уважно придивляючись до його обличчя.

— Це… через ті легенди?

Петро швидко захитав головою:

— Не важливо-не важливо, — забубонів він і раптом схопив мене за руку й потягнув до дверей, — нумо пішли.

Я невпевнено попленталася за ним. Ну добре, йому вдалося посіяти зерно паніки в моїй душі.

— Я н-не розум…

— Педро! — до нас долинув сильний голос Гудмунда. Ми завмерли й озирнулися. Хазяїн спускався сходами, свердлячи грізним поглядом свого друга. Петро втомлено заплющив очі й тихо прошепотів:



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись