Diatessaron

Розмір шрифту: - +

Розділ третій

Прагнення поглинути енергію ночі проковтнуло все внутрішнє єство Крістіана.

Хлопець піднявся з ліжка. Навпомацки підійшов до вікна, намагаючись безшумною ходою не порушити сон коханої кицьки.

За вікном, крім весняної прохолоди, нічого не відчувалось.

 

 

«Туди – в далеку темну ніч,

Де тільки темрява блукає.

Самотність – це чудова річ,

Яка на творчість надихає.

Лише з собою на одинці

Можливо грацію створити.

Думки подарувати тій хвилинці,

Що світові баланс могла зробити.

Себе всього я присвятити мушу

Самотності своїй та ночі цій.

Вона наповнила собою мою душу

Для розвитку моїх подальших дій.»

 

 

Зробивши крок у бік внутрішньої частини кімнати, юнак відчув потяг ночі. Він навшпиньки вийшов.

Спускаючись сходами, Крістіан подумки намалював мапу своєї нічної прогулянки.

Нічне повітря, яке хаотичним потоком увірвалось у будинок через відчинені вхідні двері, збільшило бажання до нічної прогулянки.

Тіні дерев надали хіднику чорного відтінку. Сірий колір бруківки чітко відтіняв силует кожного дерева, що рядами висаджені обабіч дороги.

Зірки своїм миготінням звертали на себе увагу.

Крістіан сів на парапет. Його ноги, схрестившись, опустилися на гравій, порушивши тишу нічних вулиць, що задрімали, своїм шерехом.

Він приліг на хідник.

Руки хлопця відчули весняну прохолоду асфальту, що не встиг ще увібрати в себе сонячне тепло. Розкішне темне волосся хвилями розкинулося по хіднику.

Сяйво місяця надало Крістіановим зеленим очам малахітового відтінку, що наче гори притягали до себе все навколишнє.

Колір його очей відтінявся яскравістю та насиченістю завдяки синяві нічного неба, що схожий із кольором лісового озера в сутінках.

Юнак, вдивляючись у сузір’я на небосхилі, уявляв у русі дії образів, за яких дані сузір’я отримали назву.

 

 

«Хтось, колись придумав назви

Збірці вогняних зірок,

Що як кровотечні язви

Роз'їдають зміст думок.

Цим зіркам ім'я надали

Ті філософи дурні,

Що байки простолюддям складали...

Надто приторні, складні,

Для людей казки про зорі

Не несуть життєвий зміст.

Адже щастя пізнається в горі,

Як в натхненні застрягання ріст.»

 

 

Вставши з хідника, Крістіан повільними кроками попрямував у бік площі.

Лави, чіткими рядами, стояли між дерев. Ковані спинки лавок оздоблені рослинними візерунками. Вони так нагадували плющ, який обвив собою крони дерев. дерев'яні сидіння виблискували бронзовим кольором під світлом зірок.

Юнак підійшов до лавки, що знаходилась в глибині площі.

Якось дуже сумно було споглядати за цією лавою. Самотньо, осібно розташована, вона нагадала хлопцеві його...

 

Беззмістовність особистісного, індивідуального життя нагадує про себе у всьому існуючому в світі.

Великий життєвий організм навіть не відчує втрату пересічної людини, окремо взятої істоти. Він буде продовжувати своє потворне існування, не зважаючи на кількість втрачених одноманітних людей-клітин. Ці клітини-люди, навіть об'єднавшись у великий потік, не змінять цей великий організм, як би вони не намагалися цього зробити.

Безглуздість намагання змінити щось у величезному потоці життєвих подій настільки величезна, що навіть Природа втрачає свою величність і силу у боротьбі за гармонію.

Для того, щоб збалансувати втрачених у бою за плив проти течії особин, вона народжує нові різновиди рослин, тварин, птахів...

 

– Верітас, ти де, моя люба? – опустившись на коліна, запитав Крістіан. – Невже ти знов пішла до того похмурого будинку з сірими віконницями?!

Але киця не відповіла. Прислухаючись до повної тиші в кімнаті, він намагався вслухатись у шерех, яких відлунням доходив із іншого кінця кімнати.

– Маленька моя, ти тут? – з нотками радості вигукнув юнак і на колінах поповз до крісла, з під якого лунали звуки.

Заглянувши під нього, Крістіан не знайшов там коханої кицьки. Це був лише аркуш паперу з незакінченим малюнком-портретом Верітас, що шелестів від протягу...



KrisTina

Відредаговано: 11.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись