Дім при дорозі

Розмір шрифту: - +

Оповідання

 

1

Дорога від Ворохти на Стаїще цього року була порешечена силою-силенною ям, вкрита шрамами після щоденних верховинських злив, неначе після хвороби. Марина і Андрій вже третій рік поспіль їхали у карпатську відпустку до Андрієвих родичів. Саме стільки часу вони були щасливо одружені і стільки часу мешкали у столиці в Марининій квартирі.

Вони трималися за руки, з веселістю споглядаючи смерекові пейзажі і гойдаючись у кріслах автобуса, мов на атракціоні. Горбики-ямки, горбики-ямки… Серце Марини тривожно підстрибувало на цих веселих гірках. Вона була досить нелюдима внутрішньо при зовнішній привітності і важко приживалася на новому місці. Родичів Андрія вона вже сяк-так знала. Також знала і те, що не дуже комфортно відпочивати у хаті його батьків у Верховині чи в домі дядька на Стаїщі. Спробували вже і так, і так. Два роки поспіль відпочинок був зіпсований баталіями. Вірніше – не баталіями, а внутрішніми терзаннями Марини через докори і зауваження Андрієвих родичів. Вона була досить сором’язлива і стримана, щоб відповідати і стояти за себе, і водночас досить вразлива, щоб пропускати неприємне повз вуха. Андрій любив Марину, але був теж недостатньо твердим, щоб протистояти своїм рідним у цій побутовій штурханині. Марина зі своїми міськими звичками здавалася Андрієвим родичам дуже недолугою. Кожний її побутовий крок був засуджений і висміяний. Вона була як іншопланетянка серед цих вигартуваних життям гуцулів.

Після двох напружених відпочинків у Карпатах Марина була ладна поставити хрест на поїздках до Андрієвої рідні. Але ще взимку сталася подія, яка змусила її знову поїхати у відпустку в Карпати. Андріїв дядько Роман придбав на Стаїщі хату. Для свого молодшого сина Михайла, який поки не збирався жити окремо від батьків, маючи всього чотирнадцять років. Хата стояла порожня. І дядько люб’язно погодився розмістити там свого племінничка з дружиною.

– Лячно якось, Андрюшечко…

– Та чого ти? – Андрій лагідно обіймав Марину. – Ми будемо самі собі господарі. Не треба переживати. Батьки далеченько будуть від нас, до Верховини зі Стаїща дванадцять кілометрів. Вуйко Рома теж не зовсім поруч живе. Будемо бачитись тільки на вихідних, або коли захочемо.

Дядько Роман зустрічав гостей з Києва на своїй автівці, пригнаній з Польщі. Він провів минулу осінь та весну у Швеції і непогано заробив. Здавалось би – робота на фермі, все автоматизовано, чіпізовані корови, роботизоване доїння, ніби нічого складного. А отримував щомісяця по три тисячі євро. Андрій теж задумався про заробітки. Роблячи в Києві євроремонти, не міг ніяк вирватись із життя від зарплати до зарплати. Марина, однак, не хотіла його відпускати, а їхати до Швеції з ним не наважувалась.

Пообідали у дядька. На столі, за гуцульською традицією, було всього і багато: і полонинська бринза та вурда, і грибочки, смажені на сметані, і картопля, і голубці з пісною начинкою, заправлені салом. Ну і звісно – сто грам карпатського самогону на джерельній воді.

– А яка там хата? – поцікавилась Марина в Андрія, коли той, після обіду завізши з дядьком їхні валізи, повернувся по посуд і постіль.

– Скоро побачиш. Як на мене – то все добре. Три кімнати. Банька на території. Криниця є.

Уже надвечір дядько Роман завіз племінників до їхніх апартаментів. Попрощався і поїхав. Подвір’я було заросле високим різнотрав’ям, яблуньки, яких було багато, вкрилися лишайниками. Хата стояла непривітна і смутна, з облущеною фарбою на боках.

Андрій відчинив двері. З хати повіяло затхлістю. Марина насупилася:

– Капець, який запах…

– Не переймайся, вивітриться. В цій хаті давно ніхто не жив.

Марина дедалі більше засмучувалась. Води в домі не було, треба носити з криниці. Та й то – та вода підходила лиш для миття, а для пиття потрібно було брати воду в сусідів, які теж були Андрієвими родичами, дуже далекими. Туалет був надворі. Не було вмивальника. Сусіди охоче дозволили ходити до них у душ. Це було відрадно, але було стільки моментів, які не подобались. Проте усі клопоти вирішили відкласти на завтра: надто втомилося молоде подружжя після довгого переїзду.

 

2

Марина прокинулась раніше за Андрія. Окинула поглядом кімнату. Запах затхлості вона відчувала досі. Не принюхалася, не звикла, як сподівалася напередодні. Не покинуло за ніч і відчуття розпачу від невлаштованості.

Вийшла надвір. Прохолодний вітерець пощипував її тіло. А внутрішня напруга колола душу. Розкішні краєвиди не радували.

Сонячні промені мерехтіли в крилах комах, що кружляли над подвір’ям. Марина підійшла до ошатної яблуньки і простягла руку, щоб зірвати плід. На мить зупинилась: радісний трепет торкнувся її серця. Вона відчула смак цього моменту – їсти фрукти просто із дерева. Яблуко дзвінко хруснуло під зубами, воно було кисло-солодке, як Марина любила. На ці хвилини забулося відчуття важкості через невдале житло. Вона просто занурилась у насолоду, дозволивши собі розслабитись і забутись.

Сіла на складені на подвір’ї дошки, аби поніжитись у невпевненому теплі ранкових променів. Маленька лавка, що стояла перед хатою була геть сира і непридатна для сидіння. Марина потроху починала відчувати смак відпустки, хоча десь вглибині тремтіла невпевненість у можливості нормального життя в цій хаті.



Тетяна Гаркуша

Відредаговано: 03.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись