Дім зі снів

Розмір шрифту: - +

Частина 5. "Врятуй!"

Хтось калатав у двері так, що, здавалось, вони зараз відлетять разом із залізною клямкою. Кого це принесла лиха година?

Відчинивши, Кетрін ледь не впала - в оселю увірвалась розпатлана Олівія Данкан. Її очі розміром з тарілки горіли божевільним вогнем. Вона хотіла схопити Кетрін, та вчасно сховала руки за спину, не втримала їх там, заламала, видаючи некероване хвилювання.

Кетрін ще не оговталась від сну і геть не розуміла, що стара тут забула.

- Кетрін, дорогенька, люба, - голос Олівії тремтів, вона ледь не падала на коліна. - Благаю тебе, заклинаю усім святим, врятуй його!

- Пані Данкан, з вами все гаразд? Чи не помилились ви адресою?

Кетрін потерла обличчя і попленталась на кухню. Без міцного чаю вона точно дріматиме ще півдня. Що там виробляла позаду причинна стара, її не цікавило. Досить з неї загадок. Та куди там! Олівія не відступала ні на крок.

- Ти лиш зовні така сувора, а серце в тебе добре, я знаю. Дитинко, прОшу, невже ти відмовиш старій жінці у допомозі?

Щось схоже на сумління заворушилося в свідомості Кетрін. Вона добре пам'ятала наслідки візиту до знахарки, інтуїтивна пересторога й досі тримала її подалі від дому, уквітчаного рослинами. Та прохання у світлому погляді напроти було таким щирим, що подумки вона погодилась принаймні вислухати пані Данкан.

- Заспокойтесь і поясніть докладно, що сталося? М'ятного чаю?

Стара відмовилась.

- Врятуй його, благаю! - знову за своє.

- Та кого я маю врятувати?

- Мого сина, Деніела.

До певного моменту Кетрін вважала, що нічого вже не зможе її вразити, особливо після сьогоднішнього сновидіння. Отже, вона помилялась. І починала підозрювати, що це не єдина її помилка.

Засвистів чайник. Кетрін схаменулася, подивилась на годинник, який показував пів на дев’яту.

- Я спізнююсь на роботу! - І прожогом кинулась збиратися.

- А як же… - Олівія ледь не плакала.

Кетрін ще ніколи так швидко не одягалась.

- Слухайте, - вона трохи загальмувала, зачиняючи двері, - я не знаю, що відбувається, але зрозуміло, що ви не дасте мені спокій. Тож давайте зустрінемось увечері і поговоримо про все. Добре? Інакше я запізнюся на лекцію, тоді буде мені непереливки від містера Гілбі.

Знахарка лиш махнула услід:

- Нічого він не зробить, закоханий у тебе по самі вуха.

Кетрін покрутила головою, хоча хотілось - пальцем біля скроні та бігцем у коледж.

Зосередитись на лекції не виходило. Кетрін повсякчас плутала поняття та дати. Давалась взнаки майже безсонна ніч (який парадокс!) і ще купа таких самих до неї. Отже, студенти отримали завдання для самостійної роботи та вільний час, а викладач - можливість прямувати за думками, що роїлись у голові гірше за рій розлючених бджіл. Вона намагалась пригадати найдрібніші деталі чергової майндрівки у примарну реальність, щоб розгадати загадку, але частинки пазлу ніяк не сходились, це змушувало її мозок працювати до повного виснаження.

Та особливо згадувати не було чого.

… - Звідки ти прийшла?

Вона вказала на вхід. Він чкурнув повз неї, що аж п’яти заблищали.

“Оце так зустріч, - ошелешено подумала Кетрін. - Втік, та й по всьому”.

За кілька хвилин чоловік повернувся. Він похмуро дивився на гостю, мов на якусь недоречну чудасію. На щастя, стегна його вже прикривав рушник.

- То хто ти така, питаю? Німа, чи що?

Терпець Кетрін увірвався. Усе це дістало її достобіса.

- Все! З мене досить!

Вона підійшла до потертого дивана у кутку і вляглася.

- Що ти робиш?

- Не бачиш? Збираюся спати!

Демонстративно примружила повіки і склала руки на грудях. Покрутилася з боку на бік, стягнула на себе ковдру.

- То може ти підеш спати до власного помешкання?

Чоловік нахилився над нею, з довгого волосся закапала вода прямо на лоба Кетрін.

- Я і так у своєму будинку! - крикнула вона, несамовито витираючи шкіру.

- Божевільна!

- Грубіян!

А тоді настав світанок…

Кетрін стояла біля пабу з чудернацькою назвою на вельський лад, яку так і не спромоглася правильно прочитати, і чекала на Олівію Данкан. Коли вони домовлялися про зустріч, Кетрін категорично відмовилась знов прийти в “квітковий” будинок, та й до своєї оселі не хотіла нікого пускати. Вибір був очевидним.

Як для людини, котра за будь-що прагнула допомоги, пані Данкан не надто поспішала.

Кетрін потерла стомлені очі. Прибравши долоню, побачила ту, на кого чекала.

Вони сіли за віддалений столик у кутку. Стара м’яла свої пальці, розмірковуючи, з чого почати важку розмову. Хвилювалась, не впевнена, що ця молода жінка повірить їй. Вона й сама сумнівалась у тому, що їй вночі привиділось. Одне знала достеменно -  її син у небезпеці.

- Отже, - почала Кетрін (їй хотілось швидше закінчити розмову), - Деніел Макларен - ваш син? А Шинед?

- Ні. Це не його донька. Він не має дітей. Племінницю забрала до себе малою, коли її мати, сестра моя, померла від хвороби.

- То чого ви від мене хочете? - не надто приязно спитала Кетрін. - Я не полісмен, не федерал і в інтерполі не працюю. Яким чином я маю врятувати вашого сина? І чого ви вирішили, що він взагалі живий?

Олівія Данкан зблідла, мов простирадло.

- Навіщо ти так? - тихо відізвалась. - Я серцем відчуваю, що він живий.

- Вибачте. - Кетрін замовила чай, щоб чимось зайняти руки, і тепер крутила чашку. - Звідки така впевненість?

- Сьогодні вночі мені було видіння. І це вперше саме про нього з тих пір, як він зник... Не дивись так на мене. Кому як не тобі знати, що це зовсім не маячня? Так, ти маєш підстави мені не довіряти, але ж лиха я тобі не заподіяла, вірно?

Кетрін мимоволі кивнула. Усе, в чому можна було звинуватити Олівію, це підмішаний у чай буркун. Її внутрішній спротив свідчив, швидше, про небезпеку використання здібностей, якщо вона пристане на вмовляння знахарки. Вірогідність цього була невелика, але ж існувала.



Lina Alex

Відредаговано: 18.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись