До і після п’ятнадцятого

Розмір шрифту: - +

Глава 1.  ВЕРЕСЕНЬ


     Ось і скінчилося літо. Погода була ще по-літньому теплою, проте вже мало-помалу віяло осіннім холодом. Вранці вже стояв туман. Вже поступово відчувався прихід вересня.
     У перший день нового навчального року Василь Бережан прийшов до школи рано вранці. На ньому був новенький костюм кольору вологого асфальту, біла накрохмалена сорочка та краватка кольору морської хвилі з бузковими смужками. Уперше Василь прийшов до школи не в однострії, а в «дорослому» костюмі. У сьомому класі йому навесні вже виповнилося чотирнадцять років, отже у травні його прийняли до комсомолу. Тому й почував себе Василь вже майже дорослим. Ще б пак, йому не треба було вже носити оцей такий вже ненависний піонерський галстук (на відміну від декотрих його однокласників, котрим ще не виповнилося чотирнадцять, або, якщо навіть і виповнилося, — все одно, стати комсомольцями вони ще не встигли). Він пишався тим, що він вже був комсомольцем, із великим задоволенням він носив комсомольський значок на лацкані своєї маринарки зі зручними кишенями (як він його звав під впливом відомого анімаційного фільму, «пиджак с кармана́ми», роблячи наголос в останньому слові на передостанньому складі). 
     Ще не було восьмої години ранку. На шкільному подвір’ї ще нікого не було. Було досить сиро та прохолодно. Видимість було обмежено легкою мрякою. Отже, то вже був вересневий ранок. 
     Василь подивився на свій електронний годинник «Электроника» з блискучим, нікельованим корпусом та металевим браслетом. Цей годинник йому було подаровано на його чотирнадцятиріччя. Табло показувало «7:38». 
     Василь матюкнувся, що так зарано він прийшов. Але подітися не було куди, тому він просто встав біля шкільного паркану, запаливши цигарку, та мовчки почав чекати на наближення головної події дня, якою мало бути святкування «Першого дзвоника». 
     Початок церемонії було призначено рівно на восьму годину ранку. Туман поступово розсіювався, а шкільне подвір’я поступово заповнювалося. «Першими ластівками» були першокласники, що ще не зовсім прокинулися від сну й тому позіхали на ходу. Їх приводили за ручки їхні матусі та татусі, дідусі та бабусі. Колись і Василько був таким. Сім років уже минуло з того часу! Тепер Василь зріс, тепер він вже був юнаком, на котрого — як на його думку — мали озиратися дівчата. Він і сам вже на дівчат озирався! Бо вже пора! Вже Василеві чотирнадцять років — вік хоч іще й не зовсім дорослий, але вже й не дитячий. Перехідний, так би мовити. До того ж, дівчата в цьому віці виглядають набагато старшими за хлопців…
     А ось і вони, красуні. 
     Першою до шкільного подвір’я увійшла Надя Романенко. Перша красуня 8-Б класу, в укороченій шкільній сукні та білому фартушку. Її хода була такою ґраціозною, її фіґура — такою шляхетною, що вже в сьомому класі вона завойовувала серця всіх хлопців не лише зі свого класу, але й також із паралельних класів. І навіть старшокласники на неї озиралися. 
     Надії, як і Василеві, наприкінці сьомого класу виповнилося чотирнадцять років. Тому вона й виглядала вже як доросла дівчина, а не як підліток. Особливо Василеві, — так само, як і іншим хлопцям, — подобалися її стрункі ніжки в біленьких шкарпетках та в босоніжках на високих підборах. Ось і зараз він тими ніжками милувався, не відводячи від них очей. 
     — Якою класною чувіхою стала Надька за літо! — сказав Василь сам собі. — Постать її — неначе у вісімнадцятирічної, чи навіть у двадцятирічної… Мабуть комусь вона вже віддавалася, чи не так?
     Наступною увійшла на подвір’я школи Рита Маркова з тепер вже 8-В класу. Пихата така! Кокетка! Одразу видно, що батько в неї є маляром. 
     — Цікаво, а вона йому вже позувала? — мовчки подумав Василь. — І, напевно, вже й у голому вигляді позувала!
     А ось іще одна «шляхетна особа» — Зоя Крамар. Прийшла оця Зоя на святкування першого дзвонику в ажурному фартушку, в білих напівшкарпетках-напівпанчохах та в білих мештах на середньому підборі. 
     — І ця — теж на високому підборі… — сказав Василь сам собі. — Які вони зараз усі акселератки! Усі прагнуть бути модними!… Донька місцевого чернівецького письменника Віктора Крамара! Ну, звичайно ж, батя в неї крутий… Письменник, йой-йой! Сценарії для кінофільмів пише… П’єси його в театрах ідуть... В Америці був… Потім, коли він повернувся назад, він виступав перед авдиторіями, поливаючи Америку брудом... Усім замилював очі, розповідаючи, як йому там було «душно». Ага, хотілося б подивитися, як насправді йому там було душно! … А потім він усім брехав, як буцімто прямо на його очах бідних ніґґерів лінчували… Добре пам’ятаю цю зустріч із ним у «желєзкє1»… 
     Незабаром через шкільну браму пройшла Наталка Рисюк. 
     — Худесенька така, тонесенька… наче глистюка… Коли вона на піонерських зборах знімала жакет і лишалася тільки в білій піонерській блузці, в неї рукави звисали з рук ледь не на половину своєї ширини… Ага, ось і Клара Берґер власною персоною. Йой, та ще й у синьому однострії з жакетом… У Москві, мабуть, дістали… Вже зовсім без шкарпеток ходить, дорослу з себе зображує… 
     Слідом за Кларою до шкільного подвір’я увійшла Марійка Федорчук — струнка блондинка з довгим хвилястим волоссям майже як в Алли Пуґачової. Хоча однострій у неї старий — брунатна сукня з білим фартушком, — але вона трохи вкоротила свою сукню. Марійка увійшла не сама, а разом із Богданчиком, своїм братиком-шестикласником… Наступною була Таня Семчинська, чорнява, чорноока, неначе циганка. Їй можна Земфіру чи Азу на сцені грати… А Оля Белікова та Алла Феоктистова зайшли на шкільне подвір’я, обіймаючи одна одну — ну прямо як лесбіянки! 
     — Алла вже з розпущеним волоссям ходить… Теж мені, акселератка… А Роза Фрейд — теж у синьому однострії — чи то з Москви, чи то з Прибалтики… І звідки вони тільки беруть оці однострії? Адже вони там не продаються, а розподіляються… Напевно, батьки є блатними… Розочка вже цілком наслідує свого відомого тезку: з такою фігурою та такою ходою їй лише в барі обслуговувати п’яних відвідувачів, а не у школі сидіти. Спідницю собі вкоротила, та ще й у босоніжках на шпильці ходить без усіляких там шкарпеток… За такий зовнішній вигляд ученицю ще десять років тому могли відправити з занять за батьками. А зараз що коїться! Звичаї, все-таки, стали демократичнішими! ... О! Вже й Олена Бенюх — теж у синьому, «московському» однострії прийшла! І теж — у файних мештах на босу ногу... Усі ці чувіхи прямо зі шкіри лізуть, аби в чотирнадцять, чи навіть у тринадцять років виглядати дорослішими! … Іще одна кокетка, Люда Калашникова за прізвиськом Шела. Йой, як вона обертає своїм заднім місцем! 
     Так Василь простояв біля шкільного паркану, спостерігаючи за своїми однокласницями, що ставали дорослішими буквально на очах, та висловлюючи при цьому власні думки щодо їхньої акселерації, аж поки шкільне подвір’я не заповнилося учнями, вчителями та батьками. Нарешті всі зібралися. Рівно о восьмій годині розпочалася урочиста лінійка, присвячена Дню знань. Відкрила ту лінійку — як і завжди — директорка школи, Михайлова Антоніна Андріївна. 
     — Дорогі друзі! — звернулася вона до присутніх. — Дорогі діти, вельмишановні товариші батьки та гості нашого свята! 
     Присутні на лінійці утворювали форму каре, що нагадувало літеру П. За кожним класом було закріплено певний сектор у тому каре, а ось першокласники та десятикласники вишикувалися всередині того імпровізованого каре — вздовж усього периметру. 
     — Щиро вітаю вас із початком нового навчального року, — виголосила далі директорка. — Цей навчальний рік припадає на дуже відповідальну добу — другу половину Одинадцятої п’ятирічки. Попереду лишився вісімдесят третій рік, серцевинний рік цієї п’ятирічки. Через півтора року має відбутися двадцять сьомий з’їзд нашої рідної Комуністичної партії, на якому буде прийнято новий п’ятирічний план, за яким ми всі житимемо впродовж наступних п’яти років. Отже, цей період довжиною в півтора роки буде особливо відповідальним для всіх нас, тому всі ми повинні продемонструвати найвищі показники назустріч новому партійному з’їзду… То був мій короткий вступ. А тепер урочисту лінійку, присвячену Дню знань, я оголошую відкритою. 
     Оркестр із підшефної військової частини, спеціально запрошений для участі в тій урочистій події, заграв спочатку гімн Радянського Союзу, а потім — гімн Української РСР. Під час виконання гімнів усі піонери повинні були підняти догори праву руку, та, зігнутою під прямим кутом, тримати її перед собою (не дай Боже, аби хтось тримав руку прямою!). Ну, а військовий керівник школи та інші присутні військовослужбовці повинні були віддавати честь. Серед восьмикласників дехто вже був у комсомолі, тому їм дозволялося стояти з опущеними руками. Але ті, кого ще до комсомолу не було прийнято, повинні були мати на собі червоний галстук та під час виконання гімнів підіймати правицю, віддаючи салют. Старша піонервожата стояла на трибуні, теж тримаючи руку з жестом піонерського салюту. А завуч-організаторка дивилася, хто в натовпі мав на собі червоний галстук, але не підіймав руки в піонерському салюті. 
     — Для внесення прапорів школи стояти струнко! — скомандувала директорка після закінчення виконання державних гімнів. — Рівняння на прапори! Внести прапори!
     Військовий оркестр заграв бравурний марш. На шкільне подвір’я вийшли шестеро учнів. Троє учнів несли прапор комсомольської організації, троє — прапор піонерської організації. У кожній такій міні-колоні попереду йшов прапороносець (обидва прапороносці були хлопцями), а позаду крокували по двоє супровідників — по одному хлопцю та по одній дівчині. Ті, що несли комсомольський прапор, були одягнені у звичайні шкільні однострії — вони мали лише атласні стрічки через праве плече. Дівчина-комсомолка була в білім фартушку, із двома великими білими бантами на голові та в білих гольфиках. Піонери-прапороносці були натомість одягнені у спеціальні однострії блакитного кольору, в якій учні піонерських класів представляли цю чернівецьку школу номер два на конкурсах пісні та строю. Хлопці — прапороносець та супроводжувач — були у блакитних штанах та таких самих блакитних куртках, котрі були заправлені у штани, у білих піонерських сорочках, у білих рукавицях та в червоних атласних пілотках. У дівчини-супроводжувачки був такий самий блакитний однострій, лише замість штанів була коротенька блакитна спідничка та білі шкарпетки. Як і комсомольці-прапороносці, піонери-прапороносці були також із червоними атласними стрічками через плече.  
     Поки прапороносці крокували вздовж каре, усі піонери — як і при виконанні державних гімнів — повинні були віддавати салют. Нарешті прапороносці зупинилися біля трибуни, військовий оркестр припинив гру, а піонери нарешті змогли опустити додолу свої руки та позіхнути з полегшенням.
     — А тепер, — проголосила директорка, — найкращим учням минулого року надається почесне право покласти квіти до пам’ятника Леніну та монументу Перемоги. 
     Вона перелічила чотирьох учнів дев’ятих та десятих класів — двох хлопців та двох дівчат. Названі хлопці та дівчата підійшли до трибуни, взяли заздалегідь підготовлені вазони з квітами у плетених кошиках та під звуки мелодії до пісні «Ленин всегда живой, Ленин всегда с тобой» у виконанні все того ж військового оркестру понесли ті квіти у кошиках до місця призначення. 
     — А зараз, — оголосила директорка, — про підсумки нашої роботи за минулий навчальний рік та про плани й перспективи на поточний рік розповість завуч школи Пушкіна Віра Миколаївна.
     Усі зааплодували.
     Завучка підійшла до мікрофону.
     — Шановні товариші! — почала вона. — У світлі рішення двадцять шостого з’їзду нашої партії та йдучи назустріч двадцять сьомому з’їзду КПРС, наша школа здобула значні успіхи. Рівень успішності в нашій школі підвищився на дев’ять і шість десятих відсотків порівняно з аналогічними показниками 1982/83 навчального року. Активізувалася в минулому навчальному році й суспільно-корисна праця наших учнів… У нашій школі з’явився й новий кабінет — кабінет атеїзму… 
     І далі — в такому ж дусі.
     Далі слово мали різні гості свята — представник від обкому партії, військовослужбовець, передовик виробництва… 
     — А тепер, — оголосила директорка, — для всіх учнів перших класів пролунає перший дзвоник. Для цього запрошуються учень 10-А класу Петренко Коля та учениця 1-А класу Василинюк Надя. 
     Десятикласник разом із першокласницею на своїх плечах пройшов вздовж каре.
     А далі директорка дала команду винести шкільні прапори під звуки військового оркестру, після чого вона оголосила урочисту лінійку закритою. Знову пролунали гімни. 
     — На цьому дозвольте закінчити нашу урочисту лінійку, — сказала директорка після цього. — Запрошую всіх до школи на перший у цьому навчальному році урок — урок миру. 
     Одразу ж каре миттєво припинило своє існування, розплилося та зникло. Всі «організованим натовпом» линули до дверей школи. Під час того «великого пересуву» від спортивного майданчика до шкільного під’їзду всі жваво обговорювали, хто як провів літні канікули.
     — Я їздила з батьком до Болгарії, — хизувалася Зоя Крамар.
     — Бачимо, як ти там засмагла, — зазначив Сашко Грибулін, дивлячись на Зоїні ніжки.
     — Болгарія — це край, що нагадує рай! — вигукнула Зоя, перефразовуючи слова Ґаршина і, напевно, зображуючи з себе таку собі «мандрівну жабу».
     — Ну ти даєш, Зойко, — із заздрістю сказав Павло Константинов. — Я далі Ялти ще нікуди не їздив. 
     — А я їздила до Риги, — повідомила Марійка Федорчук. — Там у мене родичі мешкають… Ми й до Юрмали їздили відпочивати… До речі, ми там усюди мусили спілкуватися українською мовою. На російську мову місцеві мешканці ніяк не реаґують. Ось, наприклад, зайшли ми до якоїсь крамниці. Там моя мамаша помітила якийсь дуже гарний капелюшок. Вона звернулася до продавщиці російською мовою: «Покажите, пожалуйста, мне эту шляпку». Продавщиця вся побіліла неначе перший сніг — вона стала немов кам’яною. «Покажите мне шляпку», — продовжувала мати. Продавщиця ніяк на це не відреаґувала. І тоді мій тато, який був поруч, порадив повторити те ж саме українською мовою. Мати все це повторила українською мовою, як це підказав тато. І що б ви думали? Продавщиця одразу ж перепитала, чи ми приїхали з Чехословаччини. Так прямо нас і запитала: «Простите, а вы, случайно, не из Чехословакии?». І одразу ж почала все показувати та розповідати… Така лагідна вона з нами була…
     — А що твої батьки їй відповіли? — поцікавився Павло. — Ви сказали, що ви з Чехословаччини?
     — Ні, — відповіла Марійка. — Ми сказали правду, що ми з Західної України. Вони Західну Україну теж люблять. 
     — Ось так вони ненавидять росіян, — зазначив Сашко Грибулін. — У Грузії, між іншим, росіян так само ненавидять. 
     — А ще, — додала Марійка, — у центрі Риги стоїть така висока колона, а на вершині тієї колони стоїть статуя дівчини, що тримає три золотих зірки. А біля тієї колони стоять кошики з червоними та білими квітами, перев’язані червоними та білими стрічками. Мої батьки якогось місцевого запитали, що то за монумент такий. А той рижанин відповів: «Коли в нас була свобода, тут стояла почесна варта… Як у вас, у Кремлі…». Вони навіть не визнають, що вони є теж частиною Радянського Союзу. Вони так і кажуть: «Прийшов потяг з Радянського Союзу»…
     — Наскільки я знаю, — додав Сашко, — у Львові теж досить вороже ставляться до російської мови.
     — Ну, не зовсім вороже, — відповіла Олена Бенюх. — В мене у Львові живе мій вуйко… Ми до них досить часто їздимо… Це залежить від конкретних осіб… Ну є, звичайно, там і запеклі націоналісти, але вони не становлять більшості населення.
     — Люди! Ковальов вимахав наче стовп, — зненацька крикнув Павло Уманський та одразу ж повис на шию Антонові. — Зараз розпочнемо процес ламання стовпу!…
     — Привіт, Сеньків! — радісно вигукнув Слава Столяров. — Ну, а як ти влітку відпочив?
     — Ми їздили власним автом до Криму, — повідомив Рома Сеньків. — Ми там були і в Євпаторії, і в Судаку, і в Саках, і в Феодосії, і в Бахчисараї! Клас! Хотіли ми заїхати ще й до Севастополя, але це місто виявилося закритим. Туди пропускають лише за спеціальними перепустками, які повинні бути приклеєними до лобового скла. В нас на лобовому склі такої перепустки не було — нас ДАІшники прямо розвернули назад. Дехто казав, що Ялта є теж зараз закритим містом, але до Ялти нас пустили без будь-яких проблем. 
     — До речі, ти бачив, — запитав Столяров, — яким Ковальов вийшов на груповій світлині, коли нас усіх у травні фотографували?
     — Жах! — відповів Сеньків. — Я, насправді, вже бачив! Кузя так витріщив очі, немов його повісили!
     Поступово всі заходили всередину шкільної будівлі та прямували до своїх класних кімнат, оновлених під час ремонту наприкінці літа. В усіх коридорах та кабінетах іще до кінця не вивітрився запах свіжої фарби. Стара шкільна будівля, споруджена ще за часів імператора Франца-Йосипа, виглядала неначе нова. На стінах та дверях ще не було ніяких ґрафіті — таких звичних для будь-якого навчального закладу. А старовинні парти майже в усіх кабінетах були замінені на сучасні столи та стільці. 
     Так званий «Урок Миру» доручали проводити або ветеранам Великої Вітчизняної війни, або кадровим військовослужбовцям, або ж ідеологічним працівникам з партійних органів. До 8-Б класу запросили якогось ветерана внутрішніх військ Миколу Миколайовича Сидорова. Ще у тридцять дев’ятому році Луб’янка направила його з Тамбова, де він служив у місцевому підрозділі НКВС, до Західної України, щойно приєднаної до Радянського Союзу, для участі у встановленні «нового революційного порядку» та проведення «докорінних соціально-економічних перетворень». Як цей тодішній капітан держбезпеки проводив ті перетворення — неважко собі уявити. До виконання всіх наказів начальства він підходив творчо, з особливим ентузіазмом, беручи найактивнішу участь і в розгромі місцевої інтеліґенції, і в масових розстрілах, і в «розкуркуленні» галицьких селян — так само, як він робив це до того в своєму рідному Тамбові впродовж майже десяти років. У Сидорова під час навчання у школі ОҐПУ та під час перших років служби в каральних військах політруки-комісари чудово виховали пекучу ненависть до класового ворога. Можна собі уявити, з якою люттю та злобою, і водночас, з якою насолодою він знищував тих ворогів! Коли розпочалася війна з Німеччиною, майора Сидорова одразу ж перекинули командувати якимось загородним загоном, який мав стріляти позаду по своїх, не даючи їм відступати. У сорок четвертому році Сидорова перекинули до Криму для участі в етнічних чистках та депортації «народів-зрадників». Потім він прославився своєю жорстокістю у Східній Прусії, за що отримав орден Червоної Зірки та звання підполковника. Після війни його знову направили до Прикарпаття, де він мав воювати з бандерівцями та іншими повстанцями, а також «зачищати» галицькі та буковинські міста та села від усіляких «класово чужих елементів». Ну, а по закінченню бойових дій, вже у чині полковника КҐБ, Сидоров пішов у відставку — так би мовити, на «заслужений відпочинок» від «діянь праведних», після чого він почав займатися виховною роботою з підростаючим поколінням. Комуністична партія та радянський уряд гідно оцінили заслуги Сидорова, нагородивши його численними орденами та медалями. 
     — Дорогі діти, — звернувся Сидоров до присутніх. — Щиро вітаю вас із початком нового навчального року! … Ви, напевно, радієте, бо зустрічаєтеся один з одним знову після тривалих літніх канікул у цій світлій школі… Радієте, що над вами мирне, чисте небо… Але ви повинні знати, якою дорогою ціною нам все це дісталося… 
     Далі він почав розповідати, як важко жилося місцевому населенню до приходу радянської влади, ніби він усе це пережив та вистраждав, а потім — яке «щастя» принесла радянська влада населенню цього краю після «зореносного» червня сорокового року.
     — Ви, напевно, неодноразово чули пісні передвоєнних років, — відхилився він зненацька від теми своєї розмови, — такі, як, наприклад, «Москва майская», «Широка страна моя родная», «Всё выше, и выше, и выше…» та інші подібні пісні… Або ви, напевно, неодноразово дивилися фільми, зняті перед війною — «Цирк», «Веселі хлоп’ята», «Волга-Волга», «Багата наречена» та багато-багато інших… Скільки в тих фільмах та в тих піснях було радості, скільки оптимізму, скільки молодості! Все це говорить про те, що у тридцяті роки в нас було дуже веселе, дуже щасливе життя… І все це веселе, щасливе життя обірвала війна! … А зараз американці знову готують війну проти нас. Ось нещодавно Рейґан заявив, що він буцімто оголошує СРСР поза законом і через п’ятнадцять хвилин розпочне бомбувати радянські міста… Американці прагнуть знищити соціалізм як систему, називаючи його імперією зла… Міжнародна обстановка ще ніколи не була такою напруженою за всі повоєнні десятиліття. Тому ваша задача полягає в тому, аби в будь-який момент бути готовими встати на захист завоювань соціалізму... А зараз, поки ще ніхто з імперіалістичних держав на нас не напав, ваша задача полягає в тому, щоб укріплювати мир відмінним навчанням…
     І далі — в тому ж дусі…
     У 8-В класі виступала не менш одіозна постать — персональний пенсіонер союзного значення, котрий хоч і не був чекістом, але під час війни служив політруком, а після війни впродовж багатьох років працював в ідеологічному відділі обкому КПРС. І він так само — як і його згаданий «колеґа» — промивав підліткам мозок різними завченими напам’ять ідеологемами. 
     Після «уроку миру» Аліса Сергіївна Миронюк, класний керівник 8-В класу, котру учні між собою звали просто Миронючкою, звернулася до класу, представивши класові нового учня.
     — Дорогі діти, — сказала вона, — в нашому класі навчатиметься новий учень — Юра Семьоркин.
     Зі свого місця встав чорнявий худорлявий хлопець, схожий на циганка з відомих кінофільмів про червоних дияволят.
     — Знайомтеся, — продовжила Миронючка, — Юра приїхав із Молдавії, з міста Бендери. Отже він навчатиметься в нашому класі, тому прохання до всіх дати йому можливість якомога швидше адаптуватися до нашого колективу тому прохання ставитися до Юри з повагою та в усьому йому допомагати… Іще я хочу вам повідомити, що Костенко та Ординський переведені до четвертої школи… Нарешті ми позбулися цих хуліганів… Я звертаюся до тебе особисто, Ковальов! … Якщо ти й далі малюватимеш домовини та черепи з кістками — ти теж підеш від нас до іншої школи! … Ковальов! Встань, коли з тобою вчитель розмовляє! 
     Ковальов поволі піднявся зі свого місця.
     — Ковальов, — продовжила Миронючка, — я тебе попереджаю востаннє! Обіцяй перед усім класом, що ти більше не малюватимеш домовин! Тільки швидше!
     — Обіцяю, — майже прошепотів Ковальов.
     — Отже я ловлю тебе на слові! — заявила Миронючка. — І спробуй тільки хоч одну домовину іще намалювати, чи один тільки череп, чи просто щось таке накалякати на клаптику паперу — одразу ж ми скликаємо позачергове засідання педагогічної ради — і ти підеш від нас із нашої школи геть! І нехай твоя бабуся з твоєю матір’ю плачуть, ходять тут до школи скільки завгодно — ми, все одно, тебе позбудемося! Май це на увазі! Сідай!
     Ковальов сів. Він не міг збагнути, чому саме його Миронючка почала ганьбити перед усім класом, та ще й у перший день навчального року, та ще й у присутності нового учня… Чому вона не підняла так само Церковиського — найкращого друга Костенка? Ось Церковиського треба було-таки так само підняти та посоромити перед усім класом, бо, напевно, в усіх паралельних класах разом узятих не було запеклішого хулігана, забіяки та ледаря! А чому не підняла Миронючка Столярова? Він хоч і не був ледарем, але він був теж добрим приятелем Костенка. І, напевно, ніхто більше так не знущався над Ковальовим, як Столяров. Він робив це з таким садизмом, із такою люттю. А як цинічно та по-хамськи він розмовляв з учителями! Чому всього того Миронючка не згадала? Чому хуліганство, хамство та садизм не вважаються приводом для публічного приниження, а саме якесь невинне захоплення похоронною атрибутикою є аж таким вже серйозним криміналом, що треба так ганьбити учня, який не є ані хуліганом, ані ледарем, ані забіякою? Чому Миронючка так посоромила саме його, Ковальова — Антін не міг цього зрозуміти. Тільки тому, що Боря Костенко був Антоновим сусідом? Тільки тому, що він мешкав із ним в одному й тому самому будинку? 
     А Боря, насправді, був сусідом Антона. Ще коли Антін та Боря були дошколятами, вони дружили разом. Боря часто відвідував Антонове помешкання. Антонова бабуся, Клавдія Петрівна, давала Борисові різні солодощі, та навіть годувала його разом зі своїм онуком. Коли ж настав час іти до школи, Борис був записаним до тієї ж самої школи, що й Антін. Але опинилися вони в різних класах. Потім — вже у третьому класі — було вирішено створити спеціалізований клас зі спортивним ухилом. Саме тоді, у третьому класі, у першій чверті, коли Ковальов хворів на запалення легенів, учнів з усіх паралельних третіх класів почали записувати в різні спортивні секції, котрі створювалися на базі дитячого спортивного товариства. Після уроків щодня учні, що були записані в це спортивне товариство, повинні були впродовж двох годин займатися у спортивних секціях. Те ж саме робилося й в інших чернівецьких школах. Кінець третього класу якраз припадав на вісімдесятий рік, саме на час проведення олімпійських ігор у Москві. Але того славетного літа мала відбутися ще одна подія, правда, вже на місцевому рівні — відзначення сорокової річниці так званого возз’єднання Північної Буковини та Бессарабії з Радянським Союзом. До тих двох подій готувалися численні масові заходи, до участі в яких було залучено учнів тих спортивних класів. Вони там під час отих масових заходів зображували юних фізкультурників, чи танцюристів, які виконували різні танці — як народні, так і сучасні. Одним словом, вони мали зображувати на цих заходах «щасливе дитинство». А в четвертому класі всіх учнів перемішали та перерозподілили по класах. Ті, хто був членом дитячих спортивних товариств, були зібрані в єдиний клас зі спортивним ухилом, де уроки фізкультури були завжди спареними та відбувалися щодня, причому не в шкільній спортивній залі, а в стінах дитячої спортивної школи, чи навіть на стадіоні. Ті ж учні, які не були записані в ці товариства, опинилися в інших, звичайних класах. З якихось там причин Костенко теж не пішов до жодної спортивної секції. Так він і опинився в четвертому класі в одному класі з Ковальовим. Ось тут і розпочалося. Борис виявився зовсім не таким, яким він був у дошкільному віці. Невідомо чому, але це вже було маленьке зацьковане вовченя — дуже аґресивне та цинічне. Борис ніколи не працював на уроці разом з усім класом — він просто сидів за своєю партою та ледарював. Він або малював прямо на парті домовини та черепи з кістками, або просто безглуздо рвав папір, ніби його мати була в змозі купувати йому папір у необмеженій кількості. А ще він бавився тим, що вибивав портфелі з рук своїх однокласників, а коли ці портфелі стояли біля стінки чи біля парти без нагляду господаря, він їх часто забивав наче футбольні м’ячі. Те, що Борис був ледарем з ледарів — одразу помітили всі вчителі, що вели різні предмети в тому класі. Двійки сипалися на Костенка у наче з рогу достатку. А Борис усе ніяк на них не реаґував. Коли весь клас працював — він аби щось малював кульковою ручкою в своєму зошиті, або ж просто сидів, спираючись головою на праву руку та тупо дивився в нікуди. Одного разу Стела Антонівна Скорнякова, вчителька математики, викликала Костенка до дошки, аби він розв’язав якусь задачу з математики. Борис, замість розв’язувати те завдання, почав малювати на дошці піратську символіку — череп і дві перехрещені кістки. Коли Стела Антонівна подивилася на дошку, аби побачити, як Костенко розв’язує те завдання, Борис почав співати на мотив «Варшав’янки», дириґуючи сам собі: «Череп с костями, череп с костями…». А потім він марширував між рядами шкільних парт, наспівуючи все те ж саме «Череп с костями, череп с костями…». Наталя Михайлівна Яструб, вчителька російської мови та літератури, щоразу, як тільки розпочинала урок, підіймала Костенка та примушувала його вставати перед усім класом в один з кутів. Костенко при цьому чинив опір. Тоді Наталя Михайлівна починала його виштовхувати силою, тримаючи за рукави його шкільної куртки.
     — Костенко, встань! — кричала вона на нього щоразу.
     — Шо таке? — огризався на неї Костенко.
     — Встань, я тобі говорю!
     — Шо таке, баба стара, молдаванка голомоза!…
     Далі — в тому ж дусі. Кілька разів Костенко доводив нещасних вчителів до справжнісінької істерики.
     Однокласники про нього навіть епіграмки для стінної ґазети складали:
Вот дружба странная какая: 
Костенко двойку не бросает 
И единицу обнимает.
     Або ж:
Обещал Костенко маме 
Единицу исправлять: 
«Я немного подучу — 
Завтра двойку получу!»
     До речі, Борисова мати заслуговувала на окрему увагу. Вона була повією… Саме так, повією! На панелі вона, звичайно ж, не стояла, але постійно запрошувала сторонніх чоловіків до себе додому. А маленький Боря був свідком усіх цих оргій та наче губка всмоктував усе це гріхопадіння. І все, що він всмоктував, він приносив до школи. У четвертому класі він вже був обізнаним, що таке кастрація, якими бувають венеричні захворювання та як влаштовані жіночі ґеніталії. 
     Аби не вимовляти відоме російське слово з трьох літер, Костенко сам вигадав спеціальні назви того орґану окремо для кожного свого однокласника. В себе він той орґан назвав Ґуц, у Столярова — Руц, у Церковиського — Коцул, у Токарева — Раґуй, у Волошина — Брицул, а в Ковальова — Суздаль. Так і звав він кожного свого приятеля — прізвиськом плюс назвою його орґану: Боря Ґуц, Столяр Руц, Черня Коцул, Токар Раґуй, Багрич Брицул, Кузьмич Суздаль… Час від часу він скандував: «Кузьмич Суздаль молодой — лысый поц!» чи то «Ах ты, Суздаль молодецкий!».
     Але було в Бориса ще досить дивне захоплення: він малював домовини, похоронні процесії, черепи з кістками, скелетів та все, що пов’язано з похоронною тематикою. Якось у четвертому класі Костенка підсадили до Ковальова — Антін сидів на передній парті, а Борис — на задній, одразу ж після Антона. Борис прямо посеред уроку розпочав малювати, як Антона проводжають в останню путь: ось Антін з піонерським галстуком лежить у домовині, яку перед будинком, де мешкав Антін, поклали на вантажівку; потім ця вантажівка вирушає до цвинтаря, а навколо цієї вантажівки скупчився цілий натовп родичів та близьких. Окремо від труни несуть кришку до неї, а на тій кришці лежить хліб зі свічкою та солонинка (Борис казав, що в буковинських селах в останню путь проводжають саме так). А коли він докінчував свій «витвір мистецтва», він одразу ж знищував його, аби ці «комікси» не слугували речовим доказом для звинувачення в захопленні сепулькральною тематикою. Антонові теж захотілося малювати похоронні процесії. І не без підстав. У класній кімнаті, де навчалися Антін та Борис, висів стенд «Пам’ятай їхні імена!», де були вміщені портрети піонерів-героїв, канонізованих лише за те, що вони загинули, а також їхні короткі біографії. І не має значення, чи то вони загинули у бою з гітлерівцями, чи були страчені німецькими окупантами, чи вони загинули вже в мирний час — від рук «куркулів», чи під час рятування колгоспного майна, чи врожаю — але, все одно, весь їхній подвиг полягав лише в добровільній самопожертві заради комуністичних ідеалів. На численних прикладах із художньої літератури та з реального життя юних піонерів-героїв їхніх ровесників постійно вчили брати приклад із тих, хто загинув; їх учили так само бути готовим у будь-який час пожертвувати власним життям. Реакцією на таке виховання були численні «шедеври» зі шкільного фольклору в жанрі «чорного гумору»: 
Мы поднимаем череп с костями, 
Дети скелетов — смело за нами! 
Близится эра темных годов. 
Гроб пионера всегда вскрыть готов!
     Не кажучи вже про таке:
Красные галстуки реют над сквером: 
Бомба попала в дворец пионеров!
     Костенко часто ходив до цвинтаря. Особливо він полюбляв дивитися на могильні плити, на яких були зображені піонери з галстуками, що померли чи трагічно загинули у віці від десяти до чотирнадцяти років.
     — Ти теж помреш у десять років, — часто казав Борис Антонові в четвертому класі. — І я навіть знаю, в який день це станеться — двадцять п’ятого липня.
     Ковальов не міг збагнути, чому він має померти саме рівно через рік після Владіміра Висоцького, але він дуже боявся цієї дати та чекав на неї з якимось тваринним страхом.
     — Ти, Кузю, доторкнешся до оголеного електричного дроту, — обіцяв йому Костенко, — тебе як бабахне — і все! Ти вже на тому світі. Або з’їж якісь отруйні ягоди! У вас перед верандою росте капріфоль — з’їж її — і все, ти готовий: ти вже на тому світі!
     Ковальов знав, що за дріт мав на увазі Костенко. Той дріт тягнувся мимо вікна на сходах між першим та другим поверхами будинку, де мешкали Костенко та Ковальов. Щоразу Антін, коли підіймався сходами до того вікна, бачив той зловісний дріт. Ковальова постійно переслідувала спокуса схопитися за цей дріт. Він постійно підіймався та підіймався до того вікна, дивився на дріт і міркував, як він доторкнеться до того дроту саме двадцять п’ятого липня, як його вразить струмом, як його потім покладуть у труну і як проводжатимуть в останню путь. На тому дроті була відсутня будь-яка ізоляція, він був повністю оголеним… Ковальов панічно чекав на двадцять п’яте липня, аби в той день вхопитися за той страшний дріт і загинути від ураження струмом. 
     Нарешті двадцять п’яте липня тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року настало-таки. Ковальов, як тільки вийшов уранці на прогулянку, одразу ж піднявся сходинками до того страшного вікна, яке було завжди відкритим, протягнув свою руку до небезпечного дроту, схопив його своєю долонею і раптом… нічого не сталося. Як потім з’ясувалося, той дріт був радіодротом з дуже низькою напругою. Після цього Ковальов вже не наважився їсти капріфоль, бо ніхто ще від капріфолі не помирав. Так Антін залишився живим, отже Костенкове пророцтво не здійснилося.
     Далі Костенко часто читав перероблений уривок з Пушкіна (вони якраз у четвертому класі проходили «Сказку о мертвой царевне и семи богатырях»):
…Сотворив обряд печальный 
Вот они во гроб хрустальный 
Труп Ковалева молодого 
Положили. И толпой 
Понесли в пустую гору. 
И в полуночную пору 
Гроб его к шести столбам 
На цепях чугунных там 
Осторожно привинтили 
И решеткой оградили… 
… Перед бабушкой во мгле печальной  
Гроб качается хрустальный. 
А в гробу хрустальном том 
Ковалев спит вечным сном.
     Як би там не було, але Ковальов теж почав малювати всілякі домовини та черепи з кістками. Борис завжди відбирав ці малюнки та використовував ці малюнки для шантажу: якщо Ковальов щось робив не так, як хочеться Борисові, Борис одразу ж розповідав про ці малюнки Алісі Сергіївні, а та, в свою чергу, викликала матір Антона.
     А ще Костенко полюбляв малювати як скелет встає з труни, відкриваючи кришку. 
     — Я написав поему «Вночі на цвинтарі», — хизувався Костенко. — Там є такі рядки: «Скелет младого Ковалева встает из гроба золотого».
     Ковальов одразу ж написав віршик, довершивши той «опус»:
Вот меркнет. Кладбище большое 
Темнеет. Вот прожектора… 
А там, где нет прожекторов — 
Встают скелеты из гробов, 
Пугая каждого такого.
Вот труп Костенко молодого 
Встает из гроба золотого. 
А там, где есть прожектора — 
Там нет того такого…
     Костенко записав той віршик і теж доповів про нього Миронючці. Аліса Сергіївна, в свою чергу, покарала Ковальова за цей вірш наступним чином: вона доручила Ковальову щоразу спеціально до кожного шкільного свята писати поему. 
     Але все те було б півбіди, якби не було між Ковальовим та Костенком запеклої ворожнечі. Костенко постійно приставав до Ковальова, постійно вибивав з його рук портфель, а коли той портфель лишався без господаря, Костенко забивав його неначе то був футбольний м’яч. На перервах Костенко разом із Церковиським та Столяровим не пускали Ковальова до туалету, а коли всі йшли додому, ця «весела компанія» не пускала Ковальова до його під’їзду. 
     Клавдія Петрівна, не бажаючи миритися з тим, що її онук постійно приходив додому весь побитий, кілька разів навідувалася до школи, ловила в коридорі Костенка та Церковиського, притискала їх до стінки та била п’ястуком по пиці. Миронючці не подобалося таке лінчування й вона постійно нагадувала Клавдії Петрівні про кримінальну відповідальність за самоправність…
     У перерві Семьоркин поцікавився у своїх нових товаришів, що то за птахом є той Ковальов, якого Миронючка так публічно принизила перед усім класом, і що то був за Костенко такий.
     — Ковальов є сусідом Костенка, — пояснив йому Барбарисов. — Костенко мешкає на третьому поверсі, а Ковальов — у підвалі.
     — Хіба можна наш бельетаж назвати підвалом? — втрутився раптом Ковальов.
     — Таку халупу, як у тебе не те, що підвалом — сараєм не назвеш! — різко відповів Столяров. — Бачив я вашу халупу!
     — А чому саме халупа? — продовжував запитувати Ковальов. — В нас два роки тому був капітальний ремонт!
     — Ну та й що? — відповів Барбарисов. — Твоя халупа після капітального ремонту палацом не стала!
     Ображений Антін підсів до Рити Маркової та запитав її:
     — Чому мене сьогодні Аліса Сергіївна так цькувала перед усім класом? Хіба хуліган Столяров чи нероба Церковиський не заслуговують на подібне цькування?
     — А ти хіба не здогадався? — втрутився Мельничук, почувши скарги Ковальова.
     — Ні, — наївно відповів Антін.
     — Хіба ти не чув нічого про секту сатаністів? — спитав його Мельничук. — Вони теж захоплюються похоронною тематикою, вони ходять в усьому чорному, вони носять біжутерію у вигляді черепів та кісток, вони, нарешті, п’ють кров молоденьких дівчат… Отже Аліса Сергіївна просто стурбована твоїм дивним захопленням… Вона не хоче, аби ти теж став членом тієї секти, не хоче, аби ти потрапив під її вплив.
     Наступним уроком за розкладом у 8-В класі  мав бути урок фізики — якраз у згаданому завучкою кабінеті атеїзму. Ще минулого навчального року то була абсолютно порожня та нічийна кімната зі старими, брудними столами, яка не була якимось спеціалізованим кабінетом, чи чиєюсь класною кімнатою. Зараз усі столи в цьому кабінеті були пофарбовані свіжою фарбою світло-сірого кольору, а на стінах висіли різноманітні стенди, що викривали «реакційну» роль православної а, особливо, греко-католицької та римо-католицької церков, а також їхню шкідливу діяльність, що полягала в співробітництві з різними окупаційними режимами — австрійським, польським, румунським, німецьким… На тих же самих стендах були виставлені репродукції з антицерковних плакатів перших десятиліть радянської влади, з написами типу «Геть пузатих попів!». На тих самих стендах ішлося також і про те, як уніатська церква співпрацювала під час Другої світової війни з німецько-фашистськими загарбниками. Але на найпомітнішому місці, якраз на протилежній стіні від тієї, на якій висів портрет Леніна, було повішено вже сучасний плакат. На цьому плакаті було зображено, як космічна ракета трощить та шматує Біблію. 
     Пролунав дзвоник. Але чомусь замість Тетяни Михайлівни до класу увійшов якийсь молодий чоловік років тридцяти п’яти — сорока, чимось схожий на актора Віталія Соломина, але з довгими вусами наче в Бісмарка.
     — Клас, рівняйсь! Струнко! — скомандувала чергова, стоячи біля дошки. — …
     — Микола Миколайович мене звуть, — сказав новий вчитель.
     — Миколо Миколайовичу, восьмий «В» клас до уроку фізики готовий, — віддала чергова рапорт за усталеною формою.
     — Сідайте, — сказав Микола Миколайович. — Отже дозвольте представитися. Моє прізвище Бакланов, звуть мене Микола Миколайович…
     — Нахал Нахалович, — прошепотів Павло Уманський. 
     — Я викладатиму у вас фізику впродовж цього навчального року, — продовжував новий вчитель.
     — А де Тетяна Михайлівна? — спитав Барбарисов, піднявши свою правицю.
     — Тетяна Михайлівна пішла в декретну відпустку, — відповів Бакланов. — Отже, спочатку я вам маю розповісти про те, як я вестиму уроки фізики. Ця інформація стосується, насамперед, тих, хто заважає проводити заняття, хто балакає під час проведення уроку, хто займається сторонніми речами… Якщо я когось за тим спіймаю, то я, насамперед, його запитаю, про що щойно йшлося. І якщо цей учень нічого не зможе відповісти, то я покладу йому незадовільну оцінку. Питання є?
     Клас мовчав.
     — Далі… Якщо хтось щось не розуміє, якщо хтось не може розв’язати якесь завдання — я чекаю на цього учня … чи на цю ученицю щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці після шостого уроку — то є час проведення консультацій — у кабінеті фізики. Якщо хтось прийде на наступний урок непідготовленим, але на консультації його чи її не буде, то я такому учневі теж покладу незадовільну оцінку, яку можна буде відробити, знову-таки, під час указаних вище консультацій. І не забувайте, що крім основного підручника Кікоїна є ще задачник із фізики, автором якого є Римкевич. Отже я вам даватиму завдання не лише з Кікоїна, але й з Римкевича…
     Урок фізики був у 8-В класі щосуботи п’ятим і останнім, після чого на шостому уроці, як і в усіх інших класах, мала відбутися класна (чи виховна) година. 
     — Отже, — сказала Аліса Сергіївна своєму 8-В класові на цій виховній годині, — нам треба вирішити цілу низку організаційних питань. По-перше, зверніть, будь ласка, увагу на розклад. Шість уроків має бути тепер у вас щоденно крім суботи, а в суботу шостим уроком буде класна година. Фізкультура буде у вас двічі на тиждень — або нульовим, або сьомим уроком. На фізкультурі буде окремий викладач для дівчат, окремий — для хлопців, бо нормативи у вас будуть різні та й програма також буде різною. Іноземна мова буде у вас лише один раз на тиждень, проте фізика буде у вас п’ять разів на тиждень. 
     — А можна запитати, чому іноземна мова буде лише один раз на тиждень? — запитала раптом Руслана Бобрикова.
     — Не знаю, — відповіла розгублено Аліса Сергіївна. — напевно, в міністерстві вважають, що фізика є найголовнішим предметом у школі… Коли, до речі, я навчалася у школі в повоєнні роки, в нас тоді німецька мова з п’ятого по десятий класи була двічі чи навіть тричі на тиждень. І викладала в нас вчителька, яка ще закінчувала дореволюційну ґімназію, а там у них вивчали аж дві іноземні мови та ще й латинську мову. Причому вивчали поглиблено — так, аби можна було цими мовами вільно розмовляти — не те, що зараз… Напевно зараз у міністерстві вважають, що сучасній молоді зовсім не обов’язково вільно володіти іноземними мовами — вони, скоріше, повинні ліпше розумітися в сучасній техніці…
     Миронючка зробила паузу.
     — А тепер, — продовжила вона, — я хочу звернути вашу увагу ще ось на що. Восьмий клас не є ані чисто піонерським, ані чисто комсомольським, проте мішаним. Тобто в ньому мають бути як комсомольці, так і піонери. Хто вже є комсомольцем, той має обов’язково носити комсомольський значок. Квиток комсомольський носити з собою не треба. Його слід зберігати в надійному місці, бо якщо ви його, не дай Боже, загубите, вас можуть виключити з комсомолу, і тоді вам дорога в усі середні спеціальні навчальні заклади після восьмого класу, а, тим більш, дорога у вищі навчальні заклади після десятого класу буде зачинена. Отож, не шукайте пригод і будьте уважні, аби ніхто з вас не загубив оцей квиток. Ті ж, хто ще не є комсомольцями, у першому півріччі восьмого класу автоматично вважатимуться піонерами й мають носити піонерський галстук аж поки їм у райкомі не вручать комсомольський квиток. У другому півріччі не-комсомольці автоматично стають несоюзною молоддю, проте в першій та другій чверті ви ще маєте носити піонерський галстук. Але у другому півріччі бути в складі несоюзної молоді теж небажано, бо ті, хто хоче після восьмого класу кудись вступати — до ПТУ, чи до технікуму, — мають обов’язково бути комсомольцями. 
     Далі Аліса Сергіївна запитала про дидактичні матеріали, які вона давала оформлювати протягом літніх канікул кільком учням. Треба було, наприклад, наклеїти роздані нею листівки з зимовим пейзажем, написати на тому аркуші заголовок «Берези зимою» та нижче написати вірш Первомайського:
Ліс мовчить і тихо мріє, 
Він проспить зимові сни. 
Але знов зазеленіє 
І проснеться навесні.
     Першим подав оформлений дидактичний матеріал Ковальов. Аліса Сергіївна подивилася на те, як Антін то зробив.
     — У тебе літери немов випили, — сказала Миронючка. — Перероби! … Далі… Хто є наступним?
     Далі підійшла Люда Калашникова та показала свою роботу.
     — Це вже гарно, — сказала Аліса Сергіївна.
     До Аліси Сергіївни підійшла Рита Маркова та показала свій дидактичний матеріал.
     — А це вже, взагалі, на професійному рівні зроблено, — сказала захоплена Аліса Сергіївна. — Тобі тато допоміг?
     — Так, — відповіла Рита. 
     — Він завжди нам допомагає оформлювати різні стенди та іншу наочність. Спасибі йому.
     Далі Миша Мельничук мав здати вересневий випуск стінної ґазети, який мав бути поданим від 8-В класу на конкурс стінних ґазет, присвячений сороковій річниці перемоги в війні з Німеччиною. 
     Миронючка подивилася на цей випуск і сказала:
     — Ні, так не піде. Занадто мало ілюстративного матеріалу, текст не оформлено належним чином… Ми ніколи з такими стінґазетами не виграємо той конкурс. Перероби!
     Мельничук узяв свою ґазету назад.
     Після закінчення виховної години до Миронючки підійшли ті, хто ще з якихось причин не встиг узяти свій відбиток останньої групової світлини, яку було зроблено за сьомий клас. 
     — А чому Ковальов має такі витріщені очі, — запитала Надя Ярошинська, побачивши дивовижну маску Антона.
     — Та, напевно, його Столяров чимось уколов, — пояснила Аліса Сергіївна. — Бачиш, він на світлині позаду стоїть, у наступному ряду — якраз за Ковальовим. А Антін, аби стерпіти біль, напевно, дуже міцно стиснув свої зуби й одночасно витріщив очі в той момент, коли камера це зафіксувала.
     — Так, він мене голкою уколов, — пояснив Антін, почувши розмову.
     Коли Миронючка всіх відпустила, до Ковальова, коли він виходив з класу, долучився Павло Уманський.
     — Ну як, — сказав Павло Антонові, — продовжимо процес ламання стовпа?
     — Не зараз, — відповів Антін. — Зараз я маю піти додому.
     — Через Божественну вулицю? — запитав Павло, маючи на увазі вулицю Боженка.
     — Ні, не через Боженка, — відповів Антін. — Занадто далеко йти. Я хочу скоріше додому. Іншим разом підемо через Боженка.
     Коли Антін вийшов із класу, Павло, все одно, повис йому на спину.
     — Ламання стовпу! — заявив Павло.
     — Уманський, як тобі не соромно? — закричали дівчата, коли побачили, як Павло висне на спину Антонові.
     — Кузя сам мене провокує своїм непомірним зростом! — заявив Уманський у відповідь.
     Проходячи біля сміттєвої скрині в коридорі, аби викинути огризок від яблука, Уманський раптово натрапив на стінну ґазету, яку викинув Мельничук після того, як Миронючка її забракувала.
     — Підемо, Кузю, — запропонував Уманський, — розповімо Алісі Сергіївні, як Мельничук викинув стінну ґазету на смітник.
     — Підемо, — відповів Ковальов.
     — Подивимося, як вона читатиме йому мораль, — продовжив Уманський.
     Вони повернулися до класу зі стінною ґазетою та віддали її Миронючці.
     — Алісо Сергіївно, — звернувся до неї Уманський. — Ось Мельничук викинув стінну ґазету на смітник.
     — Дякую, — відповіла Аліса Сергіївна.
     Павло з Антоном вдруге вийшли з класу. Мельничук лишався тоді ще в класі.
     — Подивимося, як Миронючка читає мораль Мельничукові, — сказав із злорадством Уманський, спостерігаючи за тим, як Аліса Сергіївна сварила Михайла.
     Додому Антін пішов разом із Павлом. Вони разом ішли вниз вулицею Карла Маркса аж до вулиці Маяковського, а на розі тих двох вулиць вони розійшлися. Уманський пішов далі в напрямку Миколаївської «п’яної» церкви, а Ковальов завернув на вулицю Маяковського. Він завжди любив ходити тими вулицями — Маяковського, Калініна, Крилова, Крупської. Чимось Антона ті вулиці притягали. Але чим — він і сам не міг зрозуміти.
     У паралельному 8-Б класі класний керівник Віра Павлівна Куцак, котру учні між собою звали просто Куцачкою, обговорювала зі своїм класом усе ті ж самі питання — і про розклад, і про комсомол. Вона наголосила також на тому, яким є відповідальним восьмий клас, і на тому, що згідно з минулорічною постановою Ради Міністрів СРСР ті учні, які у восьмому класі за рік матимуть більш ніж дві «трійки», автоматично виключатимуться зі школи та направлятимуться попри їхнє бажання до професійно-технічних училищ. Інколи навіть не до тих, які вони самі оберуть, а до тих, до яких їх направить комісія у справах неповнолітніх — залежно від потреби в певних робітничих професіях.
     Далі вона сказала, що її предмети — історію та основи радянської держави та права — у тій чверті читатимуть студенти-практиканти, і тому ставитися до них усі учні зобов’язані як до справжніх учителів, і в усьому їх повинні поважати та слухатися.
     Коли Віра Павлівна всіх відпустила, Марійка Федорчук підійшла до інших дівчат — Наді Романенко, Зої Крамар, Олени Бенюх.
     — Ну, як, — поцікавилася Марійка, — чи прийдете ви на мій день народження?
     — Коли в тебе день народження? — запитала її Олена. — Нагадай іще раз, бо я забула.
     — Завтра о десятій годині, як ми й домовлялися, — повідомила Марійка. — Я ж телефонувала до тебе ще тиждень тому.
     — Добре, о десятій годині я прийду, — відповіла Олена. — Дякую тобі за запрошення!
     — Я теж прийду, — сказала Надя.
     — І я, — приєдналася Зоя.
     — Тоді — до завтра! — сказала Марійка та пішла додому.
     Олена Бенюх підійшла до Зої Крамар, Павла Константинова та Сані Грибуліна з нагадуванням: 
     — Отже, як ми й домовлялися, о четвертій годині — до мене. 
     — Як і домовлялися! — майже однаково відповіли й Зоя, і Сашко, і Павло. 
     — Мої родаки йдуть геть на цілий вечір. Отже, побалдіємо. У мене, до речі, є нова касета з записами Ріккардо Фольї. 
     — А я принесу з «Балтімором», — відповів Павло. 
     — О, Пашко, приходь із ґітарою, — сказала Зоя. — Ти ж класно граєш. 
     — Не забудь, Пашко, — додала Олена. — Публіка чекатиме.

     Розпрощавшись з усіма, Марійка пішла додому. Мешкала вона на вулиці Маяковського, в будинку номер вісімнадцять, з під’їзду котрого можна було легко потрапити до провулку Калініна. Ось так вона і йшла: спочатку — вулицею Карла Маркса, потім вона завертала на вулицю Кобилянської. А потім вона йшла вниз вулицями Челюскінців, Саксаганського та провулку Калініна. Пройшовши весь провулок, вона заходила до під’їзду будинку, що стояв упоперек, і з якого можна було потрапити на подвір’я її будинку. Так вона ходила й до школи, й зі школи майже завжди.
     На розі вулиць Саксаганського та Калініна Марійка зустріла свою подругу та ровесницю Марину Попеску, що мешкала у провулку Калініна. Навчалася Марина теж у восьмому класі, але, правда, не у другій, а в четвертій школі. Вона теж ішла зі школи додому.
     — Привіт, Марино! — крикнула Марійка. — Ну, як у тебе перший день занять у цьому навчальному році?
     — Йой, Марійко, — позіхнула Марина, — Ти знаєш, кого нам з вашої школи надіслали? Це якийсь жах!
     — А як звати той жах? — поцікавилася Марійка.
     — Борисом його звати, — відповіла Марина. 
     — Знаю, знаю, — сказала Марійка. — То є Борька Костенко. Він навчався в паралельному класі.
     — Уяви собі, — продовжила розповідати Марина, — у перший день він почав філонити. Нічого на уроках він не робив — лише малював якусь піратську символіку.
     — Черепи з кістками, — уточнила Марійка.
     — Так, так, — відповіла Марина. Так то є не піратська символіка, — пояснила Марійка. — Він, просто, захоплювався домовинами та похованнями…
     — Ага! — здивовано сказала Марина, — Ось воно що! Ну, нічого, йому сьогодні наш класний керівник показав, де раки зимують! Боря перед усім класом пообіцяв більше не ледарювати, обіцяв старанно працювати та не малювати більше черепів із кістками. Подивимося, чого варті його обіцянки…
     — Марино, — сказала Марійка, — я тобі казала вже, напевно, що в мене завтра день народження.
     — Казала, казала, — відповіла Марина. — Ще три тижні тому казала…
     — А ти прийдеш? 
     — Обов’язково, — відповіла Марина. — Тобі чотирнадцять виповнюється?
     — Так, — відповіла Марійка. — А в тебе буде дев’ятого жовтня?
     — Пам’ятаєш мій день народження! — радісно відповіла Марина. — Тільки я святкуватиму його тринадцятого. Я теж тебе, звичайно ж, запрошу на свій день народження!
     Пройшовши разом до Марининого будинку та розпрощавшись із Мариною біля її під’їзду, Марійка пішла далі до свого помешкання. Вдома вже сиділи Марійчині брати — Максим та Богдан. У Максима того дня був перший день в університеті. Максим того року закінчив четверту школу з математичним ухилом з золотою медаллю, та, склавши лише один іспит на «відмінно», був зарахований до математичного факультету Чернівецького університету. Максим прагнув стати математиком як батько, Степан Вікторович, який працював у тому ж самому університеті на кафедрі диференційних рівнянь. Богдан, натомість, продовжував ходити до школи: він перейшов у шостий клас.
     — Привіт, Максиме! — радісно вигукнула Марійка. — Як ти там, в університеті, перший день?
     — А в нас були сьогодні лише дві пари, — сказав Максим. — На першій парі була лекція у Мармуровій залі для першокурсників з усіх факультетів, а потім була лекція з історії КПРС. До речі, щочетверга в нас буде день самостійної роботи. У цей день не буде ніяких занять крім фізвиховання. 
     — А які в тебе враження від університету? — спитала Марійка.
     — Наша академічна група складається лише з п’ятнадцяти осіб, — відповів Максим. — Хто в нас є куратором — це поки що невідомо… Але мені подобається те, що до нас викладачі ставляться як до дорослих осіб, звертаються на «Ви». 
     — А тобі не важко буде навчатися? — спитала Марійка.
     — Не знаю, — відповів Максим. — Подивимося!
     — А я, напевно, піду до історичного факультету, — сказала Марійка. — Бо щось до точних наук мене зовсім не тягне…
     Потім Марійка звернулася до молодшого братика, до Богдана, який сидів на дивані в сусідній кімнаті:
     — А ти, Богданчику, як почуваєш себе в шостому класі?
     — А в нас тепер замість математики будуть окремо алґебра та геометрія, — сказав Богдан. — Тато ж зі мною займався, отже я маю знати оці всі предмети найкраще за всіх!
     — Ну, будемо сподіватися, — відповіла Марійка.
     А ось і тато зайшов.
     — Ну, діти, з чим вас сьогодні можна привітати? — спитав Степан Вікторович.
     — Все ще попереду, — відповів Максим. — Далі час покаже.
     — Ну, я вас, усе одно, всіх вітаю з початком нового навчального року, — сказав батько. — А тебе, Максиме, особисто. Ти ціле літо так старанно займався, так ретельно готувався до вступних іспитів до університету, отже, твої старання не були марними! Ти тепер студент… А справжнім студентом ти станеш… знаєш, коли?
     — Після посвяти? — запитав Максим.
     — Ні, не після посвяти, — відповів Степан Вікторович. — Посвята — це, так би мовити, церемонія вашої інавґурації. А ось справжніми студентами ви станете лише після бойового хрещення, тобто, після першої сесії. Отже, готуйся до сесії вже зараз і при цьому пам’ятай: перші два роки ти маєш працювати на авторитет, а далі вже авторитет працюватиме на тебе. І ще… Май на увазі, я, напевно, вестиму у вас заняття на другому чи на третьому курсі. І на моїх заняттях ти будеш таким, як усі… Тобто, я ніяким чином не демонструватиму, що ти є моїм сином. 
     — Тато, про що ти кажеш? — здивовано запитав Максим. — Невже я прагну якихось привілеїв для себе?
     — Я тобі заздалегідь кажу, синку — сказав Степан Вікторович. — Аби потім для тебе то не було несподіванкою. Для мене всі студенти є рівними!
     Тут до вітальні увійшла Оксана Романівна, дружина Степана Вікторовича та мати Максима, Марійки та Богдана.
     — Ну що, Марійко, ти готова до завтрашнього святкування свого дня народження? — спитала мати.
     — А як це, готова, чи не готова? — перепитала Марійка. — Як і завжди…
     — Але ти хотіла ще й зачіску на завтра зробити… — промовила мати.
     — Зроблю, мамо, — відповіла Марійка. — Прямо після обіду ходімо до перукарні!
     — А кого ти запрошуєш? — спитала мати.
     — Ну, Марину я запрошу…
     — Твою подругу з провулку Калініна? — перепитала Оксана Романівна.
     — Авжеж, — відповіла Марійка. — яка іще Марина може бути на моєму дні народження?
     — А однокласниць яких ти хочеш запросити? — спитала мати.
     — Як завжди, — відповіла Марійка. — Олена, напевно, до мене прийде, Надя, Зоя…
     — Олена? — поцікавилася Оксана Романівна. — Яка це Олена?
     — Олена Бенюх, — уточнила Марійка.
     — А, Оленка, — згадала мати, — ну Оленка нехай приходить. Оленка є вельми гарною дівчиною… А що за Зоя?
     — Крамар, — відповіла Марійка. 
     — А, дочка цього письменника… Ну, я не знаю, наскільки ти можеш із нею здружитися, — боязливо сказала мати. — Вона ж не з нашого кола…
     — Але ж ми дружимо, — впевнено відповіла Марійка. — Ми є гарними друзями!
     — Ну, якщо ви є друзями, — сказала мати, — тоді нехай вона приходить. 
     — Ну й, нарешті, Надю Романенко, — додала Марійка. — Усе… Я хочу, аби на моєму святі було затишно. Я не хочу помпезної вечірки. І стіл не треба накривати великий. Я прагну камерної обстановки. Бо я вже майже доросла, мені виповнюється чотирнадцять років. 
     — Марійко, — звернулася до неї ще раз Оксана Романівна, — так ти зі мною підеш-таки по обіду за продуктами до свята… І до перукарні підемо, ти зробиш собі зачіску модну… Майонез та зелений горошок я вже дістала заздалегідь, але нам іще треба збігати на базар, аби придбати там якихось фруктів. А в «Берізці» купимо якихось ковбас та сирів…
     — А торт? — поцікавилася Марійка. — Ми будемо купувати його, чи зробимо самі?
     — Торт я хочу сама зробити, — відповіла Оксана Романівна. — Ти мені хочеш допомогти?
     — А як же! — відповіла Марійка. — Із великим задоволенням!
     — Отже ходімо після обіду до базару та по магазинах, — сказала Оксана Романівна. 
     Марійка пішла до спальні, зняла там шкільний однострій та одягнулася у свій улюблений зелений вельветовий халатик. А по обіду вона знову переодяглася. Вона надягнула на себе білу «водолазку», жовту коротку спідницю із плащової тканини та червоні босоніжки. А, повернувшись із перукарні, вона цілий вечір разом з мамою готувала святковий торт…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 1 вересня 1984 року. В нас розпочався новий навчальний рік. Я пішла до восьмого класу. А Максим є вже студентом. Я йому заздрю: він вже закінчив оцю кляту школу і його вже можна вважати дорослою людиною. Йой, як я йому заздрю! Це ж таке щастя — вступити до університету! Колись і я маю вступити… Але я не хочу до матфаку. Мене тягне більше до гуманітарних наук. Я, напевно, піду до історичного факультету. Завтра в мене день народження. Мені виповнюється чотирнадцять років. Я вже можу вступати до комсомолу, і мені більше вже не треба буде носити цей клятий піонерський галстук. Ой, як він мені вже набрид! … Погода сьогодні сонячна та тепла».

     Мешкала Олена Бенюх із батьками біля вірменської церкви, збудованої за проектом ґеніального Йозефа Главки й перетвореної за радянських часів на склад. Кажуть, що ця церква ніколи не використовувалася за прямим призначенням: за кілька днів до її освячення в ній ніби повісився якийсь священик, опоганивши тим самим цей унікальний храм, де сполучилися елементи неоґотики та традиційної кавказької архітектури. Хоча інші стверджували, нібито це був міф радянської доби, аби виправдати закриття нелояльної до комуністичної влади церкви. 
     Будинок Олени знаходився неподалік від цієї церкви, в Українському провулку, забудованому при Румунії, у тридцяті роки, у модному в той час стилі ар-деко. Будинки такого типу вважалися в той час люксівськими: у них були найкращі квартири в тодішніх Чернівцях. Вони були набагато кращими за будинки австрійської доби, не кажучи вже про радянські новобудови. Мешканці таких будинків дуже пишалися тим, що мають помешкання в таких престижних будинках. Уся чернівецька номенклатура, усе чернівецьке начальство, мали квартири тільки в таких будинках. 
     Сашко побіг вулицею Кобилянської, а потім прошмигнув у підворіття, що вело до прохідного двору, який, у свою чергу, переходив в Український провулок. На подвір’ї стояв аромат смажених перців. З якогось відкритого вікна, з динаміка, увімкненого на повну гучність, лунала пісня «Ноктюрн» у виконанні групи «Еоліка»:
Naktīs, šaurās Vecrīgas ielās 
Dzirdu senu gadsimtu soļus. 
Soļi te klaudz, 
Ir staigājis ļaužu tik daudz, 
Soļu tik daudz, 
Bet nedzirdu tavus…
     Сашко пішов далі провулком, який круто спускався додолу. О четвертій годині він вже стояв біля дверей до помешкання Олени. Сашко подзвонив у двері. Йому відчинила Олена, одягнена в довгу сукню бірюзового кольору. На ногах Олени були білі босоніжки на тонких ремінцях та на шпильці. У такій довгій сукні нижче колін та в босоніжках на шпильці Олена аж ніяк не виглядала на чотирнадцять років — як мінімум на всі шістнадцять, якщо не на вісімнадцять. 
     Сашко буквально отетерів, побачивши свою однокласницю в такому вишуканому вигляді.
     —  Ну чого ти стоїш біля дверей, проходь! — сказала йому Олена й зачинила за ним двері. 
     Буквально через дві хвилини у двері подзвонив Павло. 
     Він підійшов до будинку з іншого боку, завернувши в провулок з боку вулиці Української і піднявшись догори крутим схилом провулка прямо до будинку Олени. У руках у нього була теж ґітара. 
     — Щось Зої нема, — схвильовано сказала Олена. — Вже двадцять хвилин на п’яту, а вона щось затримується. 
     — Дами завжди затримуються, — став заспокоювати її Павло. Вона обіцяла прийти — не хвилюйся, обов’язково прийде!
     І, дійсно. У дверях одразу пролунав дзвоник. Сашко пішов відкривати. На порозі стояла Зоя. Сашко украй отетерів, коли побачив її. Вона була в легкому светрі типу ґольф, у короткій джинсовій спідниці та у високих білих чоботах на блискавці. Але головне — не в цьому. Сьогодні в школі Зоя була з косою, зав’язаною бантом. Але зараз її волосся було розпущеним та завитим, отже вона виглядала в такому вбранні не чотирнадцятилітньою школяркою, а юної леді роки на три старше за свій вік. 
     — Мені здається, ще рано ходити в чоботях, — здивовано сказала Олена. — Так зараз поки що ніхто не ходить… Ще ж дуже тепло. 
     — А це — літні чоботи, — відповіла Зоя. — Мені їх мій Батя з Америки привіз. Вони зовсім без підкладки. Батя сказав, що в Америці їх навіть у тридцятиградусну спеку носять. 
     Зоя роззулася, залишившись тільки в тоненьких білих шкарпетках. 
     — Ти, Оленко, дивися, які вони легкі!
     Олена взяла один чобіток у руки і переконалася в тому, що вони, насправді, були дуже легкими. 
     — У них можна й на дискотеки ходити, — захоплено сказала Зоя. 
     — Та-ак, — додав Сашко, — і від хлопців не буде відбою! Особливо, якщо…
     — Ну все, проходимо! — обірвала його Олена. 
     Усі вони через хол пройшли до вітальні, що відокремлювалася від холу заскленою перегородкою й такими ж самими заскленими дверима. 
     — Ви тут почекайте, я вам усім зараз каву зроблю, — сказала Олена, почуваючи себе повноправною господаркою. 
     — Мені кави не можна, — сказав Павло. — І всім іншим не раджу. 
     — Я зроблю каву дуже слабку, — відповіла Олена. — А тобі, Пашко, я зроблю чай, якщо ти хочеш…
     Вони сиділи в Олени ще дуже довго: балакали, слухали музику, перегортали журнали і каталоги. А Павло все перебирав струни ґітари, наспівуючи шляґери з репертуару відомих виконавців. У центрі уваги залишалася Зоя. Її однокласники розпитували про те, які були враження її батька після поїздки до Америки. 
     Павло, нарешті, подивився на годинник. Була вже половина на десяту. 
     — Настав час розходитися, — відповів Павло. — Вже пізно.
     — Завтра можна продовжити, — запропонувала Зоя. — У мене з’явилася цікава ідея — створити ансамбль. 
     — Ти Фур’є начиталася, Зоє! — з іронією вигукнув Сашко. — Яким чином ми зможемо створити ансамбль?
     — Але ти ж теж граєш на ґітарі, — відповіла Зоя. — Та й співаєш ти непогано. Ти просто є надто скромним — ось і все. Я граю на скрипці, — сказала Oлена. — Можу підігравати. А Зоя співатиме. 
     — Але для ансамблю потрібний досвідчений керівник, — почав заперечувати Павло. — Де ми його знайдемо? Та й хто з нами працюватиме?
     — Але ми ж не збираємося бути професійним колективом, — не вгамовувалася Зоя. — Будемо грати й співати для себе. Інколи будемо виступати на шкільних вечорах. Ось через пару місяців у нас буде конкурс політичної пісні. 
     — А що, — відповів Павло. — Ідея гарна. Тож давайте вже завтра розпочнемо репетицію. 
     — Давайте, — підтримала Олена. — Адже спробувати ми можемо в будь-якому випадку. 
     — Тоді я залишу свою ґітару тут, — сказав Павло. — Аби з нею щоразу вулицями не тягтися. 
     — Лишай, лишай, — відповіла Олена. 
     — Під твою відповідальність! — жартома вигукнув Павло. — Відповідаєш за неї головою. 
     — Годі тобі, Павло, хвилюватися, — посміхнулася Олена. — Начебто з нею щось повинно статися… 
     Павло залишив ґітару в кімнаті Олени та пішов до коридору. 
     — Отож завтра о котрій годині збираємося?
     — Давайте… зараз поміркую… — сказала Олена. — Завтра Марійка запрошує мене та Зою на свій день народження. Мабуть ми зберемося вже в понеділок після уроків. Давайте на сімнадцяту годину. 
     — Гаразд! — відповів Павло. 
     — Так, — підтвердив Сашко. — Це й не надто рано, й не занадто пізно. А завтра ми відіспимося… Там ще потрібно в бібліотеку зайти. Миронючка завдала законспектувати «Критичні статті з національного питання». 
     — Ну, добре, — сказала Зоя. — У понеділок на сімнадцяту годину. Чи не так?
     — Так, так, — відповів Павло, а потім взувся і вийшов. — Бувайте!
     — Надобраніч, — відповіли Олена та Зоя.
     Коли Павло спустився по Українському провулку додолу, шлях йому перегородили двоє підлітків приблизно його ж віку. 
     — Пацан, — сказали вони, — дай цигарку. 
     — Ідіть ви геть! — відповів Павло, махнув рукою та пішов далі. 
     — Ти не палиш? — не вгамовувалися підлітки. — Брешеш! Ти палиш! Є в тебе цигарки! Ану дай запалити! 
     Павло показав комбінацію з трьох пальців і відбіг убік. Підлітки погналися за Павлом та почали приставати до нього з п’ястуками. 
     — Ти що, пацан, о%уїв?! — закричав один з підлітків. 
     Павло схопив одного з хуліганів за правицю та миттєво скрутив її. Інший підліток підбіг на підмогу й сильно вдарив Павла в щелепу. Павло відскочив убік. Підлітки почали Павла бити. Зненацька Павло одному з хуліганів вдарив у сонячне сплетіння, але це тільки ще сильніше озлило знахабнілого хулігана. Нарешті Павло знайшов момент, зіштовхнув обох хуліганів чолами і відскочив убік. Підлітки кинулися бігти за ним. 
     — Пожежа! — закричав Павло що було сили. — Горить!
     Потім він різко розвернувся та закричав прямо в обличчя негідникам: 
     — Стояти! Не підходити! Зараз міліцію кликатиму!
     І знову: 
     — Пожежа! Горить!
     Підлітки відступили. А Павло, трохи отямившись від шоку, побіг додому. 
     — Добре, що я хоч ґітару в Оленки залишив, — сказав Павло сам собі. — Інакше б вони її вщент розтрощили!

     Недільного ранку другого вересня Марійка прокинулася о сьомій ранку та продовжила разом із матір’ю готувати святкові страви. У холодильнику вже доходив до кондиції красень-торт, над яким Оксана Романівна та Марійка мучилися цілий вечір. 
     Десь о дев’ятій годині вони почали накривати на стіл. По-перше, вони вистелили нову шовкову скатертину рожевого кольору. Далі вони поклали тарілки та столові прилади, а потім поставили склянки та фужери. У центр столу вони поставили по три пляшки солодкої води «Дюшес» та мінеральної води «Буковинська». Після цього на столі з’явилися салати «Дебеф» та «Мімоза», нарізана ковбаса та нарізана городина — усе, як зазвичай робилося за традицією. Фрукти та десерт вони поклали на окремий журнальний столик, а ось святковий торт лишався в холодильнику, бо він мав бути для всіх сюрпризом. 
     Як тільки стіл був готовий до проведення свята, Марійка побігла до спальні переодягатися. Вона надягла на себе вечірню сукню з синього атласу та лакові мешти. 
     О десятій годині у дверях пролунав перший дзвоник. Марійка пішла відкривати. Першою прийшла Олена Бенюх у жовтій блузці та джинсах.
     — Люба Марійко, — сказала їй Олена після того, як увійшла до передпокою. — Щиро вітаю тебе з твоїм чотирнадцятим днем народження! Зичу тобі великих успіхів в усьому та прийми від мене ось цей подарунок!
     Олена протягнула Марійці щось плескате.
     — Дякую тобі, Оленко, — відповіла Марійка. 
     Вона розгорнула обгортку та побачила платівку з останніми хітами Аль Бано та Роміни Power. 
     — Ой, дякую тобі, Оленко, за такий подарунок, — з радістю промовила Марійка. — Ми сьогодні це обов’язково послухаємо!
     Не встигла Марійка провести Олену до вітальні, де стояв накритий святковий стіл, як у дверях знову пролунав дзвоник.
     — Хто це зараз може бути? — запитала Марійка сама себе й пішла відчиняти двері.
     У дверях стояла Марина з провулку Калініна. Вона була в жовтій сукні з широким чорним шкіряним поясом та у чорних мештах. У Марини завжди волосся було довгим та прямим, але тепер вона зробила собі завивку, отож її зачіска стала хвилястою — майже як у Марійки.
     — Проходь, Маринко, вітаю тебе! — зраділа Марійка. — Я зараз познайомлю тебе з моїми однокласницями!
     Марина пройшла у вітальню та побачила там Оленку.
     — А з Оленкою я вже давно знайома, — сказала Маринка. — Ми ж бачилися разом на твоєму попередньому дні народження рік тому!
     — Так ви вже, виходить, старі знайомі, — промовила Марійка. — Ну, проходь, Маринко, вибирай собі місце за столом!
     — Маринко, — звернулася до неї Олена, — як добре, що ти теж прийшла! Я вже тебе цілий рік не бачила! Як ти подорослішала!
     — Ти — теж! — сказала Марина у відповідь. — О, які в тебе класні джинси! Це що, Montana?
     — Lee, — поправила Олена. — Тут навіть label є позаду.
     Олена піднялася зі свого місця, аби продемонструвати позаду фірмовий ярлик на своїх штанях. Маринка нахилилася та почала пильно розглядати отой ярличок.
     — Справді, Lee, — із заздрістю сказала Маринка. — Мені родаки обіцяють подарувати на день народження саме джинси «Montana». 
     — Montana — теж клас! — відповіла Олена. — У мене є нейлонова куртка «Montana». Вельми гарна річ!
     Схопившись, що вона забула віддати Марійці подарунок, Марина підійшла до винуватці урочистої події та витягла з пластикової торби два пакунки — маленький та великий.
     — Ось, Марійко, вітаю тебе як найкращу мою подругу! — сказала Маринка. 
     Марійка розгорнула спочатку менший пакунок, потім — більший. У меншому пакунку були болгарські парфуми «Signature». А у великому пакунку була коробка з шоколадними цукерками — страшенним дефіцитом для того часу. 
     — Це ж такий дефіцит! — вигукнула Марійка. — Дуже тобі дякую!
     — Це все мої батьки постаралися! — з гордістю відповіла Марина. — Це, насамперед, їм велика подяка!
     Поки Марійка балакала з Мариною та Оленою, у дверях знову пролунав дзвоник. Марійка вибачилася та пішла відчиняти. На порозі стояла Надя Романенко у смугастому червоно-білому брючному костюмі. Як і Марійка, і Маринка, Надя зробила собі модну зачіску з завивкою. 
     — Ой, Надю, яка ти елеґантна! — вигукнула Марійка. — Яка ти файна! Ну, ти даєш!
     — Я вчора ходила до перукарні та майже дві години робила собі зачіску. — похизувалася Надя. — Ось, люба Марійко, щиро вітаю тебе з днем твого народження! Зичу тобі, аби всі твої мрії здійснилися якомога швидше!
     Надя протягнула Марійці свій пакунок. Марійка розгорнула його та побачила якусь коробку з дірками.
     — Обережно! — застерегла Надя. — Не перегортай!
     Марійка обережно відкрила коробку та побачила кактус у формі кулі. 
     — Ой, який гарний! — сказала захоплена Марійка. 
     — Я знаю, Марійко, що ти колекціонуєш кактуси, — сказала Надя. — Отож оцей експонат буде тобі чудовим поповненням для твоєї колекції!
     — Дуже тобі дякую! — радісно відповіла Марійка.
     Не встигла Марійка поставити горщик із дарованим кактусом поруч з іншими вазонами своєї колекції, як у дверях знову пролунав дзвоник.
     — Це, напевно, Зоя, — сказала Марійка та пішла відчиняти. — Бо я нікого більше не запрошувала.
     Марійка відчинила двері. На порозі, дійсно, була Зоя в довгому світло-жовтому плащі. 
     — Привіт, Зоє! — вигукнула Марійка. — Я дуже рада, що ти теж прийшла на мій день народження! Ну, проходь, проходь, бо без тебе ми ніяк не розпочнемо!
     Зоя зняла свій плащ та повісила його на гачок. Марійка побачила Зоїне вбрання: коротка сукня з темно-червоного китайського оксамиту з білим поясом зі штучної шкіри та у високих білих чоботях у стилі ґоу-ґоу до самих колін.
     — Супер! — вигукнула Марійка. — Як ти файно виглядаєш у цій сукні та цих чоботях! Просто клас! Я балдію! Це чоботи югославські?
     — Ні, — відповіла Зоя, — тато їх мені з Америки привіз. Такі ж самі чоботи носить їхня співачка Ненсі Сінатра… Я для всіх старалася! А ось і тобі подарунок!
     Зоя витягнула з торби якусь книжку.
     — Це — остання робота мого тата, — пояснила вона. 
     Марійка подивилася на обкладинку. На ній було написано: «Віктор Крамар. Останній арґумент». 
     — А що це таке? — поцікавилася Марійка. 
     — Цей роман, — пояснила Зоя, — про сучасну міжнародну політику. Мій тато збирав цей матеріал якраз під час свого відрядження до Америки. Дуже цікава книжка! … А ти відкрий цю книжку — подивись, що там написано на титульній сторінці.
     Марійка відкрила книжку та на титульній сторінці побачила автограф автора: «Любій Марійці у день її чотирнадцятиліття з найкращими побажаннями від автора». А далі стояли дата та підпис. 
     — Я файно тобі дякую, Зою! — промовила з задоволенням Марійка. — Отримати книжку від самого автора, та ще й з дарувальним написом, з автографом! Не кожен має таке щастя!
     — До речі, — сказала Зоя, — на Київській кіностудії вже розпочали підготовку до екранізації цього роману… Але це ще не все…
     Зоя витягнула з торби маленьку ґумову розфарбовану платівку з гербом міста Філадельфія.
     — Це тато з Америки багато таких сувенірів привіз, — пояснила Зоя. —  Англійською це зветься стікер. Ці платівочки є намагнічені, отож їх можна чіпляти до будь-якої металевої поверхні. До холодильників, наприклад. В Америці вони є вельми популярними. Там навіть є люди, які колекціонують оті стікери. 
     Нарешті всі гості зібралися у вітальні, де було накрито стіл. З сусідньої кімнати вийшли батьки Марійки та два її брати.
     — Люба Марійко! — звернувся до неї тато від імені всіх родичів. — Щиро вітаємо тебе з днем твого народження! Бажаємо тобі великих успіхів в усьому, а головне, звичайно, у навчанні… І прийми від нас усіх ось цей подарунок! … Ти давно про це мріяла…
     Тато протягнув великий пакунок. Коли Марійка розпакувала його, вона побачила велику коробку. 
     — Що це таке може бути? — спитала Марійка. 
     — Це те, про що ти мріяла, — відповіла Оксана Романівна. 
     Марійка відкрила коробку та побачила там високі руді чоботи.
     — Ти ж мріяла про югославські чоботи — ось вони! — сказала Оксана Романівна. — Нам дуже важко було їх дістати. Але ми їх, усе-таки, дістали, і тепер носи їх на здоров’я.
     Марійка зняла свої лакові мешти та взулася в чоботи, а потім застебнула їх на блискавку. 
     — Вони такі гарні, — виголосила Марійка, — моїм ногам так зручно, так приємно — просто не хочеться їх знімати!
     — І не знімай! — порадив Максим. — Ти в них така гарна!
     Марійка не стала їх знімати, і прямо в них сіла за стіл.
     — Тільки не ходи в них до школи, — сказала Оксана Романівна, — бо там від них нічого не залишиться. Ти можеш їх носити на вихід, на різні прогулянки, наприклад, чи на дискотеки…
     Нарешті свято розпочалося. Після салатів та іншої закуски Оксана Романівна поставила на стіл смажену курку та картоплю фрі до неї. 
     Коли з куркою було покінчено, Степан Вікторович встав з-за столу.
     — А зараз буде сюрприз! — проголосив він.
     Одразу ж Оксана Романівна — разом із Максимом та Богданом — почала прибирати зі столу брудний посуд. Потім Максим та Богдан терміново затягнули вікна вітальні шторами. Після цього Марійчині батьки та брати кудись зникли. Раптом двері вітальні відкрилися, а Степан Вікторович у супроводі дружини та синів з’явилися на порозі вітальні з тортом. Торт був типу празького, з чотирнадцятьма свічками.
     — Happy birthday to you! — заспівала Зоя. — Happy birthday to you!
     — Happy birthday, dear Mary, — приєдналися до неї інші дівчата. — Happy birthday to you!
     — Загадай, Марійко, бажання, коли гаситимеш свічки, — сказав тато. — А всі решта Марійку підтримуватимуть. Приготувалися!
     Марійка набрала в рота якомога більше повітря та почала дути на торт. Свічки згасли не одразу. 
     — Щось недобре ти дмеш! — сказала Маринка. — Свічки повинні були згаснути водночас!
     — Нічого, — відповіла Олена, — не все одразу виходить!
     Після застілля Марійка поставила на програвач подарований диск, а інші дівчата розсілися по диванах та кріслах, балакаючи одна з одною.
     — А танцювати будемо? — спитала Олена.
     — Без хлопців? — відповіла Зоя зустрічним питанням.
     — Як це, без хлопців? — перепитала Марійка. — А Максим, а Богдан, а мій тато, нарешті?
     — Треба було запросити хлопців з нашого класу, — з докором заявила Зоя. — А так в нас виходить якийсь дівич-вечір.
     — Наступного року обов’язково запрошу, — відповіла Марійка. 
     — Дівчата! — внесла свою пропозицію Зоя. — А чому б нам не піти всім нам до кіна. Усім разом. На понеділок уроків, усе одно, майже ніяких. Отже, ходімо до кіна. Може там цікаве знайдемо.
     — А чому б ні? — відповіла Марійка.
     Дівчата почали збиратися.
     — Ви вже йдете від нас? — здивовано спитала Оксана Романівна. — Чому так швидко?
     — Ми йдемо до кіна, — відповіла Марійка. — До речі, я хочу піти в тих чоботях.
     — Так зараз іще не сезон, — зауважила Оксана Романівна. — Ще тільки початок вересня! 
     — Але ж Зоя так прийшла, — спробувала висунути свій контрарґумент Марійка.
     — Зоя в довгому плащі. — пояснила Оксана Романівна. — І потім, вона ходить у цих своїх чоботях не босоніж, а у шкарпетках. А ти ж не підеш, я сподіваюся, в цій довгій сукні до міста. А в короткій спідниці це некрасиво: ноги голі, та раптом — у чоботях!
     — А я їх надягну під штани, — пообіцяла Марійка. 
     — Під які штани? — поцікавилася мати.
     — Під оті, рожеві, — вказала Марійка. 
     — Ну, під штани — можна, — погодилася Оксана Романівна. — Тільки дивися, акуратно їх носи, бо вони тобі на вихід. І не взувайся в них босоніж, бо ноги собі натреш. Зоя ноги не натре, бо вона ходить у шкарпетках під своїми чобітьми.
     — Добре, надягну під них шкарпетки, — сказала Марійка. 
     — До речі, Марійко, — звернулася до неї Надя, — в тебе є свіже число ґазети «Радянська Буковина»? Я хочу поцікавитися, що в якому кінотеатрі йде. 
     — Є, — відповіла Марійка. — Зараз пошукаю... Ось ця ґазета.
     Марійка протягла ґазету Наді та Зої.
     — Так, — Надя почала проглядати репертуар кінотеатрів, — «Рецепт її молодості»... «Любов та голуби»... Це ми вже бачили... «Врятуйте „Конкорд“»... Це старе... 
     — Ой, тільки не це! — вигукнула Маринка. — Я це ще три роки тому бачила! Більше не хочу!
     — А «Таємниця мотелю „Медовий місяць“». Чи, може, «Гонщик „Срібної Мрії“»?...
     — Ні, не треба! — виголосила Марійка. — Це такий жах бачити, як мотоциклісти розбиваються! Не треба на такі жахи дивитися! Мабуть щось індійське є?
     — Зараз подивлюся, — сказала Надя. — Ось, у кінотеатрі Федьковича йде «Помста та закон».
     — Гаразд, ходімо! — сказала Марійка. — Я дуже люблю індійське кіно!
     — Що казатиме решта? — спитала Зоя.
     — Думка іменинниці є законом, — відповіла Олена. — Ходімо!
     Вони всі п’ятеро вирушили до кінотеатру. 
     Після кіносеансу вони пішли гуляти міськими вулицями. Раптом на вулиці Леніна трохи вище Центральної площі вони побачили вивіску «Молочний бар». 
     — Ходімо туди! — запропонувала Олена. 
     — А що ми там робитимемо? — запитала Марійка. 
     — Подивимося, — відповіла Олена. — Мабуть, щось замовимо...
     Дівчата зайшли. Всередині була затишна атмосфера. Тихо грала музика.
     Щось замовлятимете? — тихо спитала молоденька барменка, яка була лише років на п’ять старшою за тих дівчат. 
     Марійка подивилася на меню. 
     — Будь ласка, п’ять філіжанок кави, — сказала Марійка, — та п’ять заварних тістечок.
     — А морозиво замовлятимемо? — спитала Зоя. 
     — Ну, добре, — додала Марійка, — і морозива на всіх.
     Через кілька хвилин барменка підійшла до дівчат із виконаним замовленням.
     Дівчата сиділи, балакаючи, майже годину. Коли годинник показав шосту годину, дівчата скинулися, покликали барменку, розплаталася та через кілька хвилин вийшли з бару. Перед тим, як розійтися, всі побажали Марійці приємного недільного дня, після чого Марійка пішла додому.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні неділя, другого вересня 1984 року. Мені виповнилося чотирнадцять років. До мене приходили мої подруги — Олена, Зоя, Маринка та Надя. Ми разом дуже добре провели час, проте я, все одно, відчуваю якусь самотність... Мої батьки подарували мені на день народження югославські чоботи, про які я мріяла... З дівчатами ми разом подивилися фільм „Помста та закон“. Я вельми зраділа тому, що моя улюблена співачка Анне Вескі перемогла на пісенному конкурсі в Сопоті. Мені дуже подобається її пісня „Позади крутой поворот“. Погода була сьогодні дуже теплою, хоча трохи накрапував дощик».

     А, тим часом, Ковальов повернувся з вечірньої прогулянки, під час котрої він усе милувався дівчатами в коротких спідницях та все заздрив їм, чому їм не треба пріти в таку теплу погоду. А він,  хлопець, повинен був завжди ходити в довгих штанях — і тільки тому, що він хлопець, котрому було вже майже чотирнадцять років… Без якихось трьох місяців… Антін дивився на тих дівчат та думав: що то за традиція така дурна, котра зобов’язує всіх хлопців, а, тим більше, чоловіків, постійно ходити у штанях. Адже раніше такого не було. Раніше — і в античні часи, і навіть у середні віки — багато чоловіків, взагалі, не знало, що таке штани. Вони ходили без штанів за будь-якої погоди — просто в туніках, чи в чоловічих сукнях… А шотландці, ось, і зараз ходять у своїх кілтах… Чому їм можна, а йому, Антонові, — ні? Тільки тому, що він народився не в Шотландії? Яка несправедливість! 
     Антін завжди цікавився стародавньою Грецією. На «превеликий жаль» він дізнався, що стародавні греки ходили не лише без штанів, але й, до того ж, і без спідньої білизни. І йому теж захотілося спробувати, як це так — ходити, коли між ногами нічого немає, ніщо знизу не стискає статеві органи. А в третьому класі Ковальов «мав нещастя» подивитися фільм «Повернення Робін Гуда» («Робін та Меріан»), де Шон Коннор, що грав головного героя, теж ходив без штанів. В одному з епізодів Шон злізав з дерева й раптом у нього задерся поділ його туніки. Крупним планом було показано, що під тунікою нічого не було. З того часу Ковальов увесь час хотів спробувати хоча б трохи походити без штанів. І щоразу, коли випадала така можливість, Ковальов робив це. Перший раз, коли він надягнув на себе пальто, а потім зняв спочатку штани, а після цього — труси та шкарпетки, — взувшись у зимові чоботи, раптом відчув таку насолоду… Він іще нічого не знав про статеві стосунки та статеве життя, але після тієї першої спроби йому хотілося робити це ще й ще. 
     Ось і того вересневого вечора Антін вийшов на веранду свого помешкання. Було вже темно. Надворі був теплий вересневий вечір із легким вітерцем… Погода була дуже приємною та лагідною…  
     Зайшовши до комори, Антін закрився та почав переодягатися. Надягнувши на себе пальто, він зняв штани та взувся в чоботи. У такому вигляді Антін вийшов із комори та почав блукати верандою. Переконавшись у тому, що вже достатньо стемніло, Ковальов відчинив вхідні двері та вийшов у такому вигляді на подвір’я, взявши з собою ключ від помешкання. 
     — А що, якщо я так гулятиму міськими вулицями? — поміркував Ковальов. — Але пальто ще зарано носити, мене перехожі можуть невірно зрозуміти.
     Із такою думкою Антін увійшов до помешкання та продовжив блукання верандою. Отут на веранду вийшла Клавдія Петрівна, Антонова бабуся. Антін стрілою влетів у комору й закрився. Клавдія Петрівна почала стукати у двері комори. 
     — Антоне, що ти там робиш у коморі?
     — Я просто там сиджу, — відповів Антін. 
     — Знаю, як ти там ПРОСТО сидиш. Ану, відчиняй негайно двері!
     Ковальов двері не відчиняв. 
     — Ну все, — сказала бабуся. — Я зараз зателефоную куди треба! А ще я розповім усім у школі, чим ти тут таким нехорошим займаєшся. Уся школа над тобою сміятиметься. 
     Антін вийшов з комори вже без пальта та у штанях, ніби нічого й не сталося. 
     — Я сховаю твоє пальто, — заявила бабуся. — І чоботи — теж. 
     — Так я й без пальта так ходитиму, — відповів Ковальов. 
     — А я розповім усім про це у школі! — погрозилася бабуся. 
     — Не розповісиш, — відповів Антін. — Бо ти не зацікавлена псувати мені репутацію…
     — Ти повинен бути таким, як усі! — гнівно заявила Клавдія Петрівна. — Якщо ти не будеш як усі діти, я змушена буду розповісти про це твоїм вчителям, аби вони вжили відповідних заходів! А якщо й це не допоможе, то я змушена буду звернутися до лікаря-психіатра! Нехай тебе лікують від твого дивного захоплення!
     — Ви мене не розумієте! — крикнув Антін. — І не кажи за всіх! Звідки ти знаєш, хто чим захоплюється? Хіба ти бувала в усіх у гостях, хіба ти бачила там, як живуть мої однокласники?
     — Але такого захоплення нема більше ні в кого! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Усі діти — як діти, і лише ти в нас якийсь такий особливий! Не будь таким особливим, бо ти аж занадто вирізняєшся серед інших!
     Нічого не сказавши, Антін пішов до кімнати.
     Наступного дня Антін майже цілий день згадував, як він ходив увечері верандою, і як йому було тоді приємно, коли знизу його нічого не стискало…
     Останній, сьомий, урок був уроком фізичної культури. 
     Ще вчителя фізкультури не було в залі. Підлітки, переодягнувшись у спортивні однострії, вибігали з роздягальні до спортивної зали, бігали нею наче божевільні, лазили на різноманітні ґімнастичні знаряддя, хоча за інструкцією заходити до спортивної зали без супроводу вчителя було суворо заборонено. До того часу, згідно з тією ж інструкцією, вони повинні були чекати на вчителя в роздягальнях. 
     Підлітки шалено носилися залою, лазили драбинами та стрибали додолу на мат, що було підстелено на підлозі. Або ж, вони лазили на шведську стінку та висіли на приставлених до неї перекладинах. 
     Пролунав дзвоник. Через хвилину до зали зайшов учитель фізкультури Володимир Вікторович Міклошич.
     — Скільки разів я вам говорив, — звернувся до учнів Володимир Вікторович, — що учням не дозволяється заходити до спортивної зали без супроводу вчителя! Вам мало тих нещасних випадків, які трапилися тут, у цій залі? У тому числі й з вашим однокласником, який тут, стрибаючи зі шведської стінки, зламав собі руку… Я зараз прямо в журналі відмічу тих, хто проник до зали, а потім напишу доповідну записку директорові й нехай вона розбирається з вашими батьками! Що, не пам’ятаєте, як у другому класі ваш однокласник Ватаманюк зламав собі руку? А п’ять років тому — не пам’ятаєте, як до смерти розбився учень дев’ятого класу? Що, вам треба нових нещасних випадків?
     — Все ми пам’ятаємо, — сказав Столяров.
     — Так чого ж ви лізете на всі ці знаряддя? — спитав Міклошич.
     Весь клас мовчав.
     — Ну, гаразд, — заявив Міклошич. Щоб це було останній раз! Я просто поставлю при вході до зали залізні ґрати з залізними дверима, які зачинятимуться на ключ. І відчинятиму ці двері лише тоді, коли сам заходитиму до зали. Хочете — шалійте в роздягальні, але до зали більше ходити не смійте!
     — Клас стояв тихо. Ніхто нічого не казав.
     — До речі, — Міклошич продовжив розмову, — а як у вас справи зі спортивними одностріями? Аліса Сергіївна вже, мабуть, казала вам та вашим батькам на батьківських зборах про єдину форму для занять фізичною культурою?
     Клас мовчав.
     — Так, зрозуміло, — сказав Міклошич. — а ви вже збирали гроші на цю єдину форму? У класі хтось займається цим?
     Клас мовчав.
     — Гаразд, — сказав Міклошич, — сьогодні ж я кажу про все це вашому класному керівникові. Нехай вона вживає якихось заходів, бо це безладдя так довго тривати не може! Усьому має бути якась межа! … А тепер — напр-р-а-во, раз, два! Кроком руш!
     Всі повернулися направо та пішли вздовж периметру зали.
     — Бігом руш! — скомандував Міклошич.
     Усі побігли.
     А, тим часом, учитель звернув особливу увагу на Сенькова, що був у червоній тенісці з білими та блакитними смугами, а ще — з якоюсь нашивкою у вигляді середньовічного герба.
     — Сеньків, а ти в цій футболці — наче граф… від слова графин…
     Клас зареготав, а Рома нічого не відповів, проковтнувши цей жарт. 
     — Кроком руш! — знову скомандував Міклошич, коли учні пробігли десять кіл.
     Клас перестав бігати та перейшов до ходьби.
     — На місці стій, раз, два!
     Клас зупинився.
     — Налі-во, раз, два!
     Клас повернув наліво.
     — Як ви знаєте, — звернувся Міклошич, — у цій чверті ми проходитимемо ґімнастику. Отже, сьогодні ми відпрацьовуватимемо з вами підйом з переворотом.
     Володимир Вікторович поставив розсувну перекладину, звелів двом хлопцям приволокти мат, а потім сам показав, як це треба робити.
     — Отже, — сказав Міклошич, — хто в нас за списком? … Барбарисов… Пішов!
     Він почав за журнальним списком викликати учнів, аби вони повторили те, що він спочатку показав сам. Всі по черзі підходили до турніку та робили підйом з переворотом. 
     Настала черга Ковальову.
     — Ну, ну, подивимося, — сказав Барбарисов, — на що є здатним той Ковальов!
     Ковальов підійшов до турніку, стрибнув на нього й повис, так нічого й не зробивши.
     — Так, — сказав Міклошич, — в іноземних валютах ми розбираємося, а на турніку зробити підйом з переворотом не можемо!... Двійку я не ставлю, але це ганьба!
     Коли всі тридцять учнів зробили це, чи намагалися це зробити, після всього цього Міклошич почав розповідати про власні армійські будні під час проходження строкової служби.
     — В армії, до речі, — розпочав свою розповідь Міклошич, — ті, хто не вміє підтягуватися на турніку, чи робити на ньому підйом з переворотом, — це люди нижчого ґатунку. Наприклад, під час занять із тактичної підготовки є перерви — десь по півгодини. За цей час можна, наприклад, поміняти собі комірець, пришити новий — свіженький, біленький… І тільки оголошується перерва, як сержант миттєво з’являється біля свого відділення зі спеціальним зошитом та й починає дивитися, хто ще не склав нормативи з фізичної підготовки. І той, хто не підтягнувся потрібної кількості разів, чи не зробив підйом з переворотом — сержант починає за списком викликати цих солдатів та всю перерву муштрувати їх. І поки інші солдати відпочивають, приводять себе в порядок, сержант ганяє тих, хто ще не досяг необхідних результатів. А комірець повинен мінятися щодня. І ті солдати, яких весь день муштрують, роблять це вночі, коли всі сплять: у напівтемряві вони просувають нитку в голку і при дуже слабкому освітленні підшивають собі комірці. А ті солдати, в яких нема ніякої заборгованості з фізичної підготовки, спокійно сплять, аж доки не пролунає команда «Рота, підйом!».
     Розповівши все це, він знову вишикував усіх у шеренгу.
     — Отже, — Володимир Вікторович звернувся до класу, — ґімнастика в нас триватиме до кінця цієї чверті. Сьогодні я переконався, хто чого приблизно вартий. Одним словом, гімнастика є штука серйозна. Питання якісь є?
     — Нема питань, — відповів Барбарисов неначе від імені всього класу. 
     — Якщо нема питань, — сказав Міклошич, — тоді до зустрічі на наступному уроці. І щоб ніхто більше без дозволу вчителя до спортивної зали не заходив!… Якщо не хочете зайвих неприємностей… Зрозуміло?
     Ніхто нічого не відповів.
     — Ну, як я зрозумів, — продовжив Міклошич, — мовчання є знаком згоди. А тепер урок закінчено. До побачення!
     — До побачення! — прокричав клас.
     — Щось надто слабко ви кричите, — невдоволено сказав Міклошич. — давайте ще раз! Отже, урок закінчено. До побачення!
     — До побачення! — пролунало в залі.
     — Ото так ліпше буде! — сказав Міклошич. — Усі вільні!
     Клас розбігся по роздягальням.
     — Ох, цей Кузя, — сказав Сеньків. — Він знову нам усе зіпсував! Тягне весь клас назад через те, що не може як слід підтягнутися! Ганьба Кузі!
     — Не просто ганьба, — додав Столяров, — а за такі речі пику треба бити як слід!
     Коли Ковальов зайшов до роздягальні, Сеньків, Барбарисов та Столяров одразу ж накинулися на нього й почали лупцювати. Ковальов намагався вирватися з роздягальні, але Вітя Раш тримав двері та не давав Ковальову втекти.
     — В армії за це темну роблять! — сказав Барбарисов.
     — В армії п’ястук єфрейтора зробить із тебе людину! — додав Столяров. — А поки що з тебе людину робитиме мій п’ястук!
     — Він вдарив Ковальова так, що з його носу одразу ж потекла кров.
     — Так його, так його! — кричали озвірілі хлопці.
     Кожен підбігав до Ковальова й бив його ногою чи п’ястуками.
     — Кузя! — звернувся до Ковальова Рома Ігнатенко, — Я бажаю, аби тебе в армії забили на смерть і вбили на х&й, бля…! Такі слабкі недолюдки не мають права на існування!
     Барбарисов підбіг до Ковальова та з усієї сили кинув йому на голову чиюсь сумку. 
     — Тримайте сильніше двері! — скомандував Мельничук. — Я зараз йому дам такого копанця, що він одразу ж зрозуміє, що означає тягнути весь клас назад!
     Мельничук підбіг до Ковальова ззаду й з усієї сили пнув Ковальова в кібець. Ковальов дико закричав. На крик Ковальова прибіг Міклошич. Він силою рвонув, відкривши забарикадовані двері до чоловічої роздягальні, та подолавши опір тих, хто тримав ті двері.
     — Що тут коїться? — запитав Міклошич у присутніх.
     — Ми навчаємо Ковальова, як треба робити підйом з переворотом! — відповів Сеньків.
     — Бачу, як ви навчаєте! — сказав Міклошич. — Ось зараз я викличу вашу класну керівничку та зателефоную до міліції… Сюди зараз прийде судовий медичний експерт із фотоапаратом та зніме всі побої. Тоді вам точно буде ґарантовано провести років п’ять за ґратами. Звідки у вас така жорстокість, така аґресивність, така злоба?
     — Так, Ковальов тягне весь клас назад, — спробував оправдатися Раш.
     — Але ж це не є приводом до лінчування, — сказав Міклошич.
     — Ну, а в армії його, все одно, битимуть, — пояснив Сеньків. 
     — В армії за такий самосуд можна отримати п’ять років дисбату, — відповів Міклошич. — Я пам’ятаю, що коли ми були вже «старцями», чи навіть «дідами», нас спеціально возили на засідання військового трибуналу. Там судили одного колишнього сержанта, який знущався над новобранцями. Йому лишалося служити тільки три місяці. Але його, все одно, засудили на п’ять років дисциплінарного батальйону. Та ще й позбавили сержантського звання та всіх нагород. Розжалували, так би мовити, знов у рядові. Отже в армії на таких «катів» теж є управа.
     — А як його заарештували? — хтось поцікавився. 
     — Я точно не знаю, — відповів Міклошич. — Але хтось казав, що нібито в когось із новобранців батько був прокурором. І що він буцімто навчив свого сина перед відправленням до армії, як треба зв’язуватися з військовою прокуратурою. І коли знущання цього «старця» перейшли всі дозволені межі, цей прокурорський син підговорив ще кількох солдатів першого року служби просто самовільно залишити частину та побігти одразу ж до військової прокуратури. У цих солдатів зняли побої, а проти того сержанта порушили кримінальну справу. Ось таким був кінець колись бравого вояки. І хоча судимість за військові злочини під час проходження строкової служби після демобілізації автоматично знімається, все одно, він вже себе заплямував. І тепер він не зможе працювати ані в міліції, ані в КДБ, бо там обов’язково дивляться на те, чи порушував хтось військову дисципліну під час проходження строкової служби. Отже, якщо не хочете заплямувати свою репутацію — більше так не робіть.
     Ковальов, весь обпльований, у брудному, затоптаному шкільному костюмі, у синцях на тілі, пішов додому.
     — Ти хоч свій костюм витруси, — порадив Міклошич, — бо як ти так містом підеш? Тебе запросто можуть за якогось пияка прийняти.
     Наступного ранку Раш, у той час, коли весь клас стояв перед дверима якоїсь класної кімнати, чекаючи на прихід учителя, відійшов у бік та закричав:
     — Усі пацани, йдіть до мене!
     Хлопці вирушили до Раша. Пішов і Ковальов.
     — Кузю, ти не пацан! — заявив Раш. — Ти — баба!
     — Кузю, ти є баба! — почали повторювати всі інші хлопці.
     — Тобі, Кузю, лишилося жити максимум чотири роки! — додав хтось із хлопців. — Такі хиляки довго не живуть!
     — Бійся природного відбору! — вигукнув Мельничук. — Бо в армії для тебе настане справжня боротьба за існування, яку ти, звичайно ж, не витримаєш!
     Звістка про самосуд над Ковальовим швидко прокотилася по всій школі. Після уроків Ковальов пішов до роздягальні, аби забрати звідти свою куртку. Спустившись у підвал, увійшовши до роздягальні та підійшовши до свого гачка, своєї куртки він там так і не побачив.
     — Отже, наш клоун виходить на манеж! — цинічно вигукнули Столяров та Церковиський, випірнувши невідомо звідки.
     — Де моя куртка? — запитав Ковальов.
     — Шукай! — спокійно відповів Церковиський, нібито нічого й не сталося.
     Тут до роздягальні підійшли Сергій Марак та Максим Зільберштейн.
     — Ага! — закричали вони, — і Кузя тут є! … Люди! Налітайте на цього хиляка!
     Нарешті Ковальов знайшов-таки свою куртку й хотів вже вийти з роздягальні. Але Марак підставив Ковальову підніжку. Антін упав та вдарив собі коліно. Вставши, він схопив себе за коліно та почав його інтенсивно терти. Тим часом Зільберштейн підбіг до Ковальова позаду й копнув його в кібець.
     — Ти пробач, Кузю, — сказав Максим, — але в тебе була поза. Таку позу робити не дозволено! 
     — Я тебе зараз задушу! — роздратовано крикнув Антін, що було сил.
     — А що я тобі таке зробив? — цинічно запитав Сергій, прикинувшись, нібито нічого й не сталося.
     — Я тебе задушу! — заголосив Ковальов, накинувшись на Сергія.
     — А-а-а-а-а! — закричав Максим, — Допоможіть! Кузя вбиває Марака!
     Тут до роздягальні підбігли Сашко Остафійчук, Віталій Бураченко та Віталій Габа.
     — Люди! — затопив Максим, — Тут є Кузя! Він на мене першим поліз!
     — А зі мною ти не хочеш побазарити? — крикнув Остафійчук. — Я впевнений на сто відсотків, ти зі мною не впораєшся, бо я є сильнішим за тебе!
     — Ковальов хотів залишати приміщення роздягальні, але хлопці з 8-Б та 8-В класів перегородили йому шлях. — крикнув Марак. — Смерть хилякам!
     Антін хотів було вирватися з полону, але хлопці затягли його назад до роздягальні. 
     — Тримай, фашисте, свою гранату! — вигукнув Остафійчук.
     — Іще тримай! — додав Бураченко, вдаривши Ковальова прямо в нижню щелепу. 
     — Ми тебе навчимо, як займатися спортом, інтеліґент йо&анний! — заявив Церковиський. — Скільки разів ти не зможеш підтягнутися на турніку — стільки разів отримуватимеш від нас п’ястуком по пиці. 
     — Будеш у нас атлетом! — додав Остафійчук, — інакше щодня будеш битий! Як в армії!
     Сказавши це, Остафійчук з усієї сили вдарив Ковальова п’ястуком прямо в ніс. У Антона потекла кров. Тут до роздягальні зайшли Олена Бенюх та Надя Романенко.
     — Ковальов, що з тобою таке? — спитала Надя. — Хто тебе так сильно вдарив?
     — Вони! — відповів Ковальов, показавши на хлопців. — Вони мене всі били. 
     — Ходімо одразу ж до Віри Павлівни, — сказала Олена. — Ви всі якісь звірі… але нічого, вам зараз усім буде погано. Чекайте!
     — Ха-ха! — зареготав Бураченко, неначе дебіл. — Так прямо й буде!
     Нічого не відповівши, дівчата разом із закривавленим Ковальовим пішли до Віри Павлівни. Вона якраз сиділа в своєму тринадцятому кабінеті. 
     — Віра Павлівно, — звернулася Надя, — тут хлопці з нашого класу вчинили розправу над Ковальовим…
     — Де? — поцікавилася Куцачка.
     — У роздягальні, — відповіла Олена. — Вони спочатку сховали куртку Антона, а потім, коли він її шукав, накинулися на нього та почали бити.
     — Хто саме там був? — спитала Віра Павлівна.
     — Бураченко, Остафійчук, Зільберштейн, Габа, Марак, — перелічила Олена у відповідь.
     — А ще — Столяров та Церковиський з 8-Б класу, — додала Надя. — Вони всі накинулися на Ковальова та почали його бити.
     — Це — самосуд! — заявила Віра Павлівна. — Таке в радянській школі неприпустимо! Це підсудна справа! Кличте сюди Алісу Сергіївну! Вона зараз або в п’ятнадцятому кабінеті, або в учительській.
     Олена побігла до п’ятнадцятого кабінету. Він був зачиненим. Тоді вона побігла далі до вчительської. Аліса Сергіївна сиділа там за своїм столом та перевіряла зошити. Олена тихо підбігла до неї.
     — Алісе Сергіївно, — прошепотіла Олена, — там з Ковальовим НП.
     — Він щось скоїв? — запитала Аліса Сергіївна.
     — Ні, не він, — відповіла Олена, — з ним сталося…
     — Травма? — спитала Миронючка.
     — Ні, — сказала Олена. — Його побили.
     — Знову побили? — перепитала Миронючка. — Його постійно б’ють.
     — Але зараз його організовано побили разом хлопці з нашого та вашого класів, — пояснила Олена. — Причому, побили до крови. 
     — А це вже, дійсно, НП, — відповіла Миронючка. — Коли це сталося?
     — Кілька хвилин тому, — відповіла Олена. — У роздягальні. Віра Павлівна просила Вас підійти до тринадцятого кабінету.
     Миронючка встала з-за свого столу та пішла до кабінету історії, де побачила Віру Павлівну та Антона.
     — Антоне, — звернулася до нього Аліса Сергіївна, — як це сталося, розкажи мені, будь ласка.
     — У роздягальні це сталося, — відповів Антін. — Коли я прийшов до роздягальні, аби взяти свою куртку, її раптом не знайшлося на моєму гачку. Я почав її шукати, але раптом практично нізвідки з’явився Церковиський та Столяров, а з ними були хлопці з Б-класу — Бураченко, Остафійчук…
     — Ти дивися, — сказала Аліса Сергіївна, — вони вже нацьковують хлопців із паралельних класів. Скоро вони нацьковуватимуть усю школу…
     — Тобі, Антоне, напевно, доведеться перейти до іншої школи, — порадила Віра Павлівна. — Бо якщо ті хлопці тебе задзьобають, то твоє навчання в цій школі перетвориться на справжнє пекло…
     — Я думаю, не варто Антонові переходити, — перебила свою колежанку Аліса Сергіївна, — бо в Антона є такий м’який характер, що немає ніякої ґарантії, що його не цькуватимуть в іншій школі… Я раджу попередити тих хлопців, що якщо вони ще хоч раз образять Антона, якщо хоч один волос з його голови впаде, то тоді вони вже матимуть справу з комісією в справах неповнолітніх. І, таким чином, вони ризикуватимуть зіпсувати свою біографію. 
     — Так і зробимо, — погодилася Віра Павлівна. — Я прямо завтра влаштую тим красеням гарненький прочухан.

     Наступного дня на урок суспільствознавства до Віри Павлівни прийшли три якісь особи — два хлопця й дівчина. Усім їм було років по двадцять. Обидва хлопці були в ділових костюмах із краватками, а дівчина була у світло-сірій сукні до колін та в білих босоніжках.
     Куцачка одразу ж їх представила.
     — Я хочу представити вам студентів-практикантів, — оголосила Віра Павлівна. — Вони проходитимуть практику в нашій школі протягом усієї першої чверті. Прошу їх поважати та слухатися.
     Почала Віра Павлівна урок зі своїм класом із з’ясування морально-етичних питань.
     — Дехто з нашого класу дуже сильно бажає мати незадовільну оцінку з поведінки за чверть, — розпочала вона свою розмову. — Бо такі аморальні вчинки, які були скоєні впродовж одного тільки першого тижня цього навчального року, не є сумісними з принципами наших норм поведінки. Перше незначне правопорушення було скоєно вже в найперший день нового навчального року — вже першого вересня… Я маю на увазі випадок із Константиновим… Мало того, що він у суботу був помічений пізно ввечері, тобто, після десятої години, але він іще вв’язався в бійку… Константинов, чому ти ходиш так пізно ввечері? Ти що, не знаєш, що згідно з постановою облвиконкому дітям та підліткам катеґорично забороняється перебувати на вулиці без супроводу дорослих після двадцять першої години? … Встань, коли з тобою вчитель розмовляє!
     Павло встав.
     — Мало того, що ти порушив цю постанову, ти ще й вв’язався в бійку з дзержинцями, які перебували при виконанні своїх обов’язків.
     — Але мене дзержинці не затримували, — намагався пояснити Павло. — Ніяких посвідчень вони мені не пред’являли, аби довести, що вони були, насправді, дзержинцями. То були просто хулігани, які мене просто зупинили та почали вимагати від мене гроші. А коли я відмовився їм давати гроші, вони полізла на мене з п’ястуками…
     — Ні, Константинов, — перебила його Куцачка, — то були дзержинці з нашої школи. В них це був просто такий тактичний прийом. Вони прикинулися хуліганами, аби встановити твою особу. І під час цієї розбірки вони тебе впізнали…
     — А як тоді розрізняти, — запитав Пашка, — де є справжні хулігани, а де — дзержинці?
     — Просто не треба так пізно ходити самому, — відповіла Віра Павлівна. — Бо дзержинці, як правило, тих підлітків, яких вони затримують, одразу ж направляють до дитячої кімнати, чи навіть до приймальника-розподільника. Тобі, Константинов, ще дуже сильно пощастило в тому, що ті дзержинці одразу ж тебе впізнали та встановили твою особистість на місці, бо інакше вони могли б тебе затримати, доставити у приймальник-розподільник, а звідти тебе б відпустили допіру вранці, коли за тобою прийшли б твої батьки та сплатили штраф за твоє правопорушення. Інакше тебе могли б далі відправити етапом, і в кінцевому випадку ти б міг опинитися в колонії для неповнолітніх. Сідай, роби висновки та більше так не роби.
     Павло сів.
     — А цей інцидент, взагалі, не в’яжеться з законами соціалістичного суспільства, — продовжила Віра Павлівна. — Яке право ви, взагалі, маєте судити учня іншого класу? Що він вам зробив поганого? Це вже якийсь суд Лінча… Я маю на увазі самосуд над учнем 8-В класу Антоном Ковальовим, який влаштували учні нашого класу Бураченко, Остафійчук, Зільберштейн, Ґаба, Марак… Встаньте, коли з вами вчитель розмовляє!
     Присутні хлопці встали.
     — Як ви можете пояснити вашу поведінку? — запитала Віра Павлівна.
     Хлопці мовчали наче дуби.
     — Отже сьогодні під кінець цього уроку ви повинні здати свої пояснювальні записки, а завтра я о восьмій годині чекаю на ваших батьків! 
     Хлопці, нічого не кажучи, сіли на свої місця. 
     — Мені також стало відомо про те, — продовжувала Куцачка, що дехто з учнів нашого класу ходить до бару. То є правда?
     На це ніхто нічого не промовив. 
     — Що ж ви мовчите? — запитала Куцачка. — Декого з вас бачили, як ви заходили до бару. 
     — А хто бачив? — запитав хтось із учнів. 
     — Хто бачив — він просив себе не називати! — різко відповіла Віра Павлівна. — Але факт лишається фактом: вас бачили, як ви заходили до бару. Я знаю, хто саме це був, але підійміть, будь ласка, руки, аби було видно, наскільки ви є чесними. 
     Олена, Зоя, Марійка та Надя підняли руки.
     — Так, — вигукнула Куцачка, — все збігається! Все саме так, як мені доповіли. А що це, до речі, за бар такий, до котрого ви ходили?
     — Це є молочний бар, — пояснила Олена. — У Марійки був у неділю день народження, отож ми й зайшли до молочного бару, що на вулиці Леніна трохи вище за Центральну площу. 
     — А що ви там замовляли? — поцікавилася Куцачка. 
     — Лише морозиво, каву й тістечка, — відповіла Марійка. — Це ж молочний бар, там не буває ніяких міцних напоїв. 
     — Щоб це було востаннє, що ви заходите до закладів під вивіскою «Бар»! — суворим тоном заявила Куцачка. — Бар — це заклад, куди ходять, аби, сидячи за стійкою, познайомитися з якимось хлопцем, чи з якоюсь дівчиною. Вам це ще зарано робити. Отже, яким би той чи інший бар не був — усе одно, бар лишається баром! Тому я забороняю вам відвідувати заклади під вивіскою «Бар»! 
     Дівчата лишилися невдоволеними. 
     — Як це так? — невдоволено вигукнула Зоя, так і не зрозумівши своєї провини. — Молочний бар — це майже те ж саме, що й молочне кафе. Тим більш, ми там сиділи не за стійкою, а за нормальним столиком. І пили лише каву. 
     — Я вас попереджаю! — повторила Куцачка майже командним тоном. — Більше попереджати вас я не буду! Кого спіймають іще раз у якомусь барі — хоч молочному, хоч пивному, хоч іще якомусь — того буде суворо покарано!... Навіть по комсомольській лінії… Питання є?
     Клас мовчав. 
     — Питань немає, — сказала Куцачка. — Отож переходимо до теми нашого уроку…
     Перед наступним уроком учні 8-Б класу стояли біля кабінету фізики, чекаючи, поки прийде учитель та відкриє двері. Повз цей кабінет якраз і проходив Ковальов. Зненацька до нього підбіг Бураченко, погрожуючи йому п’ястуками.
     — Кузю, ти чого брешеш? — накинувся він на Антона. — Ти чого розповсюджуєш наклепи на нас?
     — Я нічого не розповсюджую, — спокійно відповів Антін і пішов далі.
     — Ну, дивись, Кузю, — втрутився в розмову Остафійчук, — ми ще з тобою розберемося! Але не зараз… Трохи пізніше!
     Хлопці побігли геть.
     Після шостого уроку діти та вчителі помітили, що школу намагаються замаскувати під лікарню. Повсюди в коридорі стояла люди у штатському, які підганяли, аби всі якомога скоріше залишили приміщення школи, бо в ній мали проводитися зйомки. Риту Маркову адміністрація школи призначила представницею від учнів, якій доручили привітати знімальну групу від імені школи. Наступного дня всі обговорювали, як Рита вручила букет квітів самому Миколі Караченцову.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні четвер, шосте вересня 1984 року. Сьогодні наша класна керівничка була розлючена тим, що ми минулої неділі ходили до бару. Нібито ми в тому барі споживали спиртові напої. Якась дика нісенітниця! А погода ще тримається літньою. А у приміщенні школи сьогодні проводилися зйомки якогось нового фільму».

     У вівторок, дванадцятого вересня, мало відбутися перше в цьому навчальному році засідання комітету комсомолу, на якому планувалося прийняти до цієї організації чергову партію учнів, яким вже виповнилося чотирнадцять років. Усі ті учні чекали на ту подію з великим нетерпінням, адже після прийому до комсомолу вони вже починали відчувати себе дорослішими. Ще б пак: вони вже після цього не були зобов’язані носити на шиї такий ненависний, такий огидний піонерський галстук! Яке щастя було для них виглядати дорослими, адже до них починали зовсім по-іншому ставитися всі навколо — менше хаміти, менше «тикати»… Коротше кажучи, прийом до комсомолу був для них, перш за все, свого роду, посвятою в дорослі. Конфірмацією, так би мовити. З іншого боку, ніхто з них навіть і не прагнув наслідувати комсомольців-героїв, військові та цивільні подвиги котрих (частіше за все — ціною власного життя) підносилися офіційною пропаґандою як зразки для наслідування. Ніхто власним життям ризикувати не хотів. Тим більше, ніхто не хотів помирати невідомо заради чого. Усі просто хотіли спокійно жити, але при цьому виглядати старшими за свій справжній вік… 
     Саме з таким бажанням прагнули вступити до комсомолу й Марійка, й Павло, та й інші восьмикласники…
     Павлові Константинову чотирнадцять років виповнилося ще влітку, отже він заздалегідь придбав брошуру зі Статутом ВЛКСМ та належним чином учив положення статуту про так званий демократичний централізм та інші важливі пункти.
     Напередодні він підійшов до Наді Романенко, яка була на той час комсоргом 8-Б класу, та взяв у неї бланк заяви. 
     — А як його треба заповнювати? — поцікавився він у Наді.
     Надя дала йому зразок, з якого він дослівно переписав текст заяви.
     — Там іще на звороті є анкетні дані, — сказала Надя. — Дивися, не перепиши все так, як у зразку!
     — За кого ти мене тримаєш? — сказав Павло. — Невже я є такий дурень, аби переписувати чиюсь чужу анкету?
     — Ну, якщо ти є такий розумний, — відповіла Надя, — тоді дай мені той зразок назад. 
     — Please! — сказав Павло. 
     Він почав розглядати пункти анкети та відповідати на запитання.
     Прізвище: Константинов.
     Ім’я: Павло.
     Дата народження: 21 червня 1970 року.
     Місце народження: місто Володимир-Волинський, Волинська область.
     Національність: …
     — А що писати про національність? — спитав Павло. — Мати в мене є українка, а батько — грек. До речі, правильно його прізвище звучить як Константіну. Це його батьки змінили прізвище, бо греки тоді переслідувалися.
     — Пиши тоді «українець», — порадила Надя. — Якщо ти не хочеш мати зайвих проблем — не вказуй про те, що ти є наполовину греком. До того ж, Греція є капіталістичною країною. Ось якби ти був наполовину поляком, чи угорцем — тоді можна було б це вказувати. А про грецьке походження ліпше нічого не кажи. У моєї мами є одна знайома з Казахстану. Її чоловік є німець, проте для того, аби вступити до університету, він змінив своє прізвище на російське, а в паспортному столі дав хабара, аби його в паспорті записали росіянином. 
     — Добре, — сказав Павло. — Буду українцем… Далі… Соціальне походження… Яке в мене може бути соціальне походження?
     — Ну хто в тебе батьки — робітники, чи службовці?
     — Службовці, — відповів Павло. — Мати в мене є бухгалтером, батько — інженером.
     — Пиши: «Зі службовців», — відповіла Надя.
     — Далі… Освіта… Яка освіта може бути? Неповна середня?
     — Початкова, — відповіла Надя. — Неповна середня буде в наступному класі, коли ти складеш іспити за восьмий клас.
     — Добре, пишу «початкова». Далі питань більше нема.
     Павло заповнив анкету до кінця та віддав її Наді.
     — А ось коли тебе приймали до комсомолу, — поцікавився Павло, — які питання тобі при цьому ставили?
     — Ну, наприклад, «Скільки комсомольців брало участь у Великій Жовтневій Соціалістичній революції?». 
     — Але ж тоді ще не було Комсомолу, — упевнено відповів Павло. — Його заснували роком пізніше. 
     — Отже, будь уважним із такими хитрими запитаннями, — застерегла Надя. — Багато хто на цьому вже проколовся!
     — А коли було утворено комсомол? — захотів уточнити Павло. — Двадцять дев’ятого жовтня вісімнадцятого року?
     — Вірно, — відповіла Надя. — А які ордени має Комсомол?
     Павло перелічив усі ордени.
     — Добре, — відповіла Надя. — А коли був останній з’їзд ВЛКСМ?
     — У 1982 році.
     — Вірно, — сказала Надя. — А який це був з’їзд на рахунок?
     — Дев’ятнадцятий, — відповів Павло.
     — А коли буде наступний, двадцятий?
     — У 1987 році.
     — Молодець, — сказала Надя. — А що ти відповісиш, коли тебе запитають, чому ти бажаєш вступити до Комсомолу? Тільки не кажи, що це ніби почесно чи ще якимись загальними фразами… І не кажи, що ти ніби хочеш кудись вступати до якогось навчального закладу і ніби лише для того тобі потрібен комсомольський квиток у кишені…
     — Я відповім, що я прагну бути в перших рядах передової радянської молоді, хочу бути в перших її рядах — сказав Павло. — Так піде?
     — Мабуть, піде, — сказала Надя. — Отже, повторюй усе це, а завтра о другій годині буде засідання комітету Комсомолу. Обов’язково повинна в тебе бути біла сорочка, обов’язково — піонерський галстук та значок старшого піонера, бо ти ще формально є піонером, а згідно зі Статутом, як ти знаєш, кандидати у віці чотирнадцяти років можуть вступати до Комсомолу лише через піонерську організацію. Отже, все повинно бути як слід…
     Разом із Павлом заяву подала й Марійка Федорчук, якій чотирнадцять років виповнилося зовсім нещодавно, а саме, другого вересня.
     Марійка також взяла зразок заяви та переписала його майже дослівно. Перегорнувши сторінку, вона почала заповнювати анкету:
     Прізвище: Федорчук
     Ім’я та по-батькові: Марія Степанівна.
     Дата народження: 02.09.1970.
     Місце народження: м. Чернівці.
     Національність: українка.
     Соціальне походження: зі службовців.
     Освіта: початкова…
     Заповнивши свою анкету, Марійка віддала її Наді…
     Наступного дня перед дверима кімнати засідань комітету комсомолу скупчилися вже чотирнадцятирічні учні та учениці восьмих класів, які напередодні подали заяви про вступ. Тремтячими руками вони стискали брошури зі статутом, стоячи майже під самими дверима, та повторювали його положення наче питання екзаменаційних білетів. Чимось це навіть нагадувало вступний іспит до якогось вищого навчального закладу… 
     Дівчата — майже всі — були в білих фартушках із причепленими значками старших піонерів, із червоними галстуками, у біленьких гольфиках чи в біленьких шкарпетках. Деякі були вже у блакитних «московських» одностріях, отож вони під жакетами були в білих блузках, і теж із червоними галстуками та зі значками старших піонерів на лацканах. 
     Першим викликали Миколу Адамчука з 8-А класу. 
     — Адамчук є? — спитала представниця від восьмого класу, що була членом комітету.
     Микола Адамчук зайшов до кімнати засідань первинної організації. 
     У кімнаті сиділи члени комітету на чолі з Євгеном Чоботарем, учнем 10-А класу, який на той час був головою первинної комсомольської організації школи. Разом із ним за столом сидів Сергій Бреда, учень 10-Б класу, його заступник, а поруч — старша піонервожата Марина Самуїлівна Мендельсон. Крім них у кімнаті був присутнім вчитель праці Георгій Борисович Малиновський, який за сумісництвом був парторгом школи. Були там також по одному представникові від кожного комсомольського класу, яких на останніх комсомольських зборах було обрано до комітету.
     — Добрий день! — сказав Адамчук, увійшовши до кімнати засідань комітету. 
     — День добрий! — відповів Чоботар. — Як твоє прізвище?
     Микола представився. Чоботар узяв заяву, подану від Миколи, та оголосив:
     — Заява на вступ до ВЛКСМ поступила від Миколи Адамчука, учня 8-А класу, 1970 року народження, українця. Отже, моє перше запитання до тебе, Миколо: чому ти вирішив стати комсомольцем?
     — Я прагну бути в перших рядах передової молоді, — відповів Микола — саме так, як його проінструктували. 
     — А коли було засновано Комсомол?
     — У вісімнадцятому році, — відповів Адамчук. — Двадцять дев’ятого жовтня. 
     — Молодець, — відповів Чоботар.
     — А що таке демократичний централізм? — запитала Марина Самуїлівна.
     Микола процитував положення Статуту.
     — А скільки коштує Статут? — запитав Сергій Бреда.
     — П’ять копійок, — відповів Адамчук.
     — Я не питаю про те, скільки коштує брошура, на якій цей статут надруковано, — пояснив Бреда. — Я питаю, скільки коштує сам статут. А статут є безцінним! Отже, до зустрічі через місяць на наступному засіданні комітету! Сподіваюся на те, що ти тоді будеш трохи розумнішим та уважнішим!
     — Отже, пробач, друже, — звернувся до нього Чоботар, — але зараз ми не можемо задовольнити твоє клопотання. Іди, готуйся до засідання в наступному місяці. 
     Невдоволений Адамчук вийшов у коридор.
     — Ну, що? — всі кинулися до нього з запитаннями. — Пройшов?
     — Ні, — відповів Адамчук, — не пройшов. Мене зрізали на питанні про те, скільки коштує статут. Треба казати, що він є безцінним. 
     — А ти, що, — хтось його запитав, — сказав, що він коштує п’ять копійок?
     Микола опустив очі. 
     Двері знову відчинилися. У дверях з’явилася все та ж сама учениця.
     — Константинов, — промовила вона.
     Павло зайшов до кімнати засідань комітету.
     — Як твоє прізвище? — запитав Чоботар.
     — Константинов, — відповів Павло.
     — Отже, — оголосив Чоботар, — заява надійшла від Константинова Павла, тисяча дев’ятсот сімдесятого року народження, українця, неодруженого, учня 8-Б класу. Отже, скажи нам, Павлику, чому ти хочеш бути членом Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді?
     — Я хочу завжди бути попереду, — відповів Павло. 
     — Гаразд, — сказав Чоботар, — а як ти розумієш слова «Бути попереду»?
     Павло поміркував трохи та відповів: 
     — Бути попереду — це брати найактивнішу участь у роботі школи, у роботі комсомольської організації, а далі — брати найактивнішу участь у громадсько-політичному житті на підприємстві, де я працюватиму.
     — Дуже гарна відповідь! — похвалив його Чоботар. — Отже, ти бажаєш бути членом ВЛКСМ… А що ти знаєш з історії цієї організації?
     — Багато чого! — відповів Павло.
     — Ну, наприклад, коли й за що Комсомол було нагороджено орденом Червоного прапору?
     — У двадцять восьмому році, — відповів Павло. — За активну участь у громадянській війні.
     — Вірно, — сказав Чоботар. — Мабуть у когось іще з членів комісії будуть до Павла запитання. В кого ще є якісь запитання?
     — У мене є запитання, — сказала Марина Самуїлівна. — Яких комсомольців-героїв та знаєш?
     — Олега Кошового, — бадьоро відповів Павло, — Зою Космодем’янську, Кузьму Галкіна, Олександра Матросова…
     — Дякую, досить, — сказав Чоботар. — У кого ще будуть запитання до Павла?
     — У мене є ще таке запитання, — сказав Бреда. — Ось ти кажеш, що хочеш бути завжди попереду. Ти ось знаєш добре про комсомольців-героїв… А скажи нам відверто, чи хочеш ти вмерти за Батьківщину… Тільки чесно!
     — Якщо чесно… — відповів Павло, — Якщо чесно, то я вам хочу відповісти словами Селлінджера. У романі «Над прірвою в житі» мені сподобався такий афоризм: «Ознакою незрілості є прагнення вмерти за правду, а ознакою зрілості є готовність жити заради правди та справедливості». 
     — Ну та й що? — іронічно запитав Бреда. 
     — Ну, наприклад, якщо мені випаде здійснити якийсь подвиг, — почав пояснювати Павло, — я намагатимуся зробити все, аби й подвиг довести до кінця, й лишитися при цьому живим, наскільки це буде можливо. 
     — А якщо не буде? — перепитав Бреда.
     — Ну, не буде — так не буде, — відповів Константинов. — Але я, все одно, прагну здійснити подвиг та залишитися при цьому живим.
     — Уяви собі таку ситуацію, — сказав Бреда. — Ти десь за містом ідеш дорогою та раптом бачиш, що горить колгоспне поле. Горить хліб, котрий є нашим багатством, нашою святинею. Що ти робитимеш, коли побачиш, як у вогні гине наша найголовніша святиня?
     — По-перше, викличу пожежну команду, — відповів Павло. — А далі намагатимуся локалізувати цю пожежу, аби цей вогонь не поширювався далі по полю. І так робитиму аж поки не приїдуть вогнеборці.
     — А якщо навколо нема жодного телефону-автомату. — наполягав на своєму Бреда. — Уяви собі, навіть не в кожному селі є телефон, а тут — просто дика місцевість, тільки колгоспне поле — і більше нічого.
     — Але ж колгоспне поле повинно охоронятися, — сказав Павло. — А в охоронців повинен бути прямий зв’язок з усіма службами спецвиклику — і з вогнеборцями, і з міліцією… Отож, я спочатку спробую відшукати сторожів, аби повідомити їм про пожежу. І разом із ними почну намагатися її гасити, чи, принаймні, локалізувати її до приїзду вогнеборців.
     — Але уяви собі: нема того охоронця, — продовжував заперечувати Бреда. — Нікого нема — лише ти посеред колгоспного поля, що горить. А погода суха та спекотна, і тому той вогонь поширюється дуже швидко. Що ти робитимеш?
     — Ну тоді я почну гасити той вогонь власними зусиллями, — відповів Павло.
     — Ну а якщо ця пожежа є настільки сильною, що самотужки загасити її просто неможливо?
     — Тоді я побіжу до найближчого населеного пункту, — почав пояснювати Павло. — Викличу там пожежників, міліцію…
     — Поки ти бігатимеш за міліцією — весь врожай згорить!
     — Ну а як мені тоді діяти, якщо я самотужки не зможу загасити пожежу? — здивовано запитав Павло. — Якщо я сам не можу впоратися, я мушу викликати вогнеборців. Нехай вони приїдуть із запізненням, але хоч щось врятують.
     — А якщо, коли вони приїдуть, не буде вже чого рятувати?
     — Ну, це вже залежить від того, наскільки швидко вони приїдуть…
     — Ні! — різко відповів Сергій. — Ти повинен намагатися гасити полум’я навіть якщо ти бачиш, що це неможливо зробити! І якщо треба — ти повинен загинути разом із врожаєм! Бо це — не по-радянськи, не по-комсомольськи! Якщо ти був свідком загибелі врожаю, загибелі соціалістичної власності, і не мав ніякої можливості врятувати цю соціалістичну власність, ти повинен загинути разом із нею! Ти не повинен залишитися живим, якщо ти був свідком того, як гине соціалістична власність! Отже, ти ще не готовий вступити до лав Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки молоді! Твоя громадська свідомість знаходиться ще на дуже низькому рівні! Ти не пройшов випробування!
     — На жаль, так воно і є, — додав Чоботар. — Отже, роби відповідні висновки та до зустрічі наступного місяця!
     Павло у стані дикої люті залишив кімнату засідань.
     — Прийняли? — спитали його друзі, коли він вийшов до коридору. 
     — Ні, — відповів Павло. — Бо я не хочу загинути, якщо я бачу те, як гине соціалістична власність.
     — Дурень ти, Пашко, — сказала Марійка. — Невже ти не міг відповісти, що хочеш?
     — Ну а як можна хотіти згоріти живцем? — не вгамовувався Павло. — Це — якась фіґня. Інша річ, коли людей рятувати… А нащо я маю згоріти, якщо я не можу врятувати колгоспний врожай?
     — Такою є наша комуністична мораль, — хтось не без іронії сказав Павлові. — Наступного разу будь розумнішим!
     — Калашникова! — покликала дівчина у дверях.
     Люда увійшла до кімнати. 
     — А ти чому хочеш бути комсомолкою? — прямо так, із ходу, поставив питання Євген. — Теж хочеш бути попереду?
     — Хочу! — заявила Люда. — Я завжди хочу бути попереду!
     — Ну, зараз ми подивимося, як ти завжди йдеш попереду, — сказав Чоботар, потираючи руки. — Якою в тебе була успішність у сьомому класі? 
     — Без трійок, — відповіла Люда.
     — А четвірок багато було?
     — П’ятдесят на п’ятдесят, — відповіла Люда. 
     — Бачиш, — сказав Чоботар, — ти вже не попереду! Ось якби ти була круглою відмінницею — тож тоді ти, насправді, була б попереду. А так — ні!
     — Але я намагаюся гарно вчитися, — спробувала оправдатися Люда.
     — Ну, добре, — сказав Чоботар. — Відповіси ліпше, скільки комсомольців брало участь у штурмі Зимового палацу?
     — Не було тоді комсомольців, — відповіла Люда.
     — А коли було засновано комсомол?
     — У вісімнадцятому році, — відповіла Люда. — Двадцять дев’ятого вересня… Пробачте, жовтня…
     — Так вересня, чи жовтня? — перепитала старша піонервожата.
     — Жовтня, — твердо відповіла Люда. — Я точно знаю — жовтня!
     — Добре, — відповів Чоботар. — Жовтня — так жовтня. У кого будуть іще якісь питання?
     Ніхто більше нічого не питав.
     — Якщо ніхто більше не має питань, — сказав Чоботар, — тоді голосуємо. Хто за те, щоб ученицю 8-В класу Калашникову Людмилу рекомендувати до прийому до лав ВЛКСМ?
     Усі підняли руки догори.
     — Одноголосно, — сказав Чоботар. — Завтра о третій годині відбудеться засідання в райкомі Комсомолу. Бажаю успіху! До побачення!
     — До побачення! — відповіла Люда та вийшла до коридору.
     — Ну що? — спитали її інші.
     — Усе гаразд! — радісно відповіла Люда. — Завтра мою справу розглядатимуть у райкомі!
     — Вітаю тебе! — сказала Марійка.
     — Федорчук! — крикнула дівчина у дверях.
     Марійка увійшла до кімнати та привіталася з усіма.
     — Заява надійшла від учениці 8-Б класу Федорчук Марії, 1970 року народження, українки, — оголосив Чоботар. — Отже, Марійко, чому ти хочеш вступити до комсомолу?
     — Я хочу брати найактивнішу участь у роботі цієї організації, — бадьоро та впевнено відповіла Марійка. — Я хочу брати активну участь у діяльності комсомольських молодіжних бриґад, я хочу максимально себе проявити та залишити свій вагомий внесок у роботі цієї організації.
     — Молодець, — відповів Чоботар. — Дуже гарна відповідь. А скільки орденів має комсомол? Я тільки прошу назвати лише цифру, без переліку. 
     — Шість, — відповіла Марійка
     — А скільки комсомольців брали участь у штурмі Зимового палацу? — запитав Бреда. 
     — Комсомол було засновано роком пізніше, — відповіла Марійка, а саме, двадцять дев’ятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. 
     — Вірно, — сказав Бреда. — А ти можеш перелічити Хотинських комсомольців?
     — Звичайно ж, можу, — відповіла Марійка. — Кузьма Галкін, Володимир Манченко, Дмитро Салтанчук, Володимир Семенчук, Олександр Нєпомнящій… 
     — А ти готова ось так само віддати своє життя заради світлого майбутнього? — спитав Бреда.
     — Готова! — твердо та впевнено заявила Марійка, не бажаючи повторювати помилок Константінова. 
     — А ти хочеш померти молодою? — стояв на своєму Бреда.
     — Я протестую! — заявив, немов прокурор у залі суду, Георгій Борисович, користуючись правом представника партійної організації школи на засіданні комітету комсомолу. — Це питання вже заходить за межі! Я впевнений, що Марійка не пошкодує свого життя, якщо в цьому буде необхідність. 
     — Не пошкодую! — погодилася Марійка, бажаючи дати таку відповідь, котру від неї очікували присутні.
     — У кого ще є якісь питання до Марії Федорчук, — запитав Чоботар. — Ні в кого нема?... Тоді, якщо так, то дозволь, Марійко, від імені всього комітету Комсомолу привітати тебе з успішним проходженням твоєї кандидатури на засіданні первинної комсомольської організації. Завтра о п’ятнадцятій годині відбудеться засідання у райкомі Комсомолу. Питання в тебе ще є?
     — Питань нема, — відповіла Марійка.
     Марійка з радісним настроєм вийшла до коридору. 
     — Ну як? — усі кинулися до неї з питаннями. 
     — Є! — радісно вигукнула Марійка. — Я пройшла!
     — Ми вітаємо тебе! — вигукнули дівчата у відповідь.
     — Щастить же людям проходити з першого разу! — невдоволено пробуркотів Павло.
     Прийшовши додому, Марійка нікого там не зустріла. Мабуть, Богдан вже заходив, але він далі пішов на тренування. О пів на п’яту прийшов Максим.
     — Задовбала мене ця викладачка з англійської мови! — невдоволено вигукнув Максим.
     — А що таке? — спитала Марійка. 
     — Вона нас усіх за людей не вважає! — розлючено відповів Максим. — Ми всі для неї тупі! Вона постійно погрожує нам, що ми не здамо залік у цьому семестрі! У школі я любив англійську мову, але ця мерзотна, довбана викладачка відбиває в нас будь-яку любов до цього предмету! Вона вважає, що англійська мова — це ледь не найголовніший предмет на матфаку! І якщо вона не встигає когось запитати під час заняття — вона одразу ж призначає відробку! Це жах якийсь!
     Тут раптом зайшов Степан Вікторович.
     — Що сталося, Максиме? — схвильовано запитав тато, помітивши сина в надзвичайно розгубленому стані, неначе той потрапив у якусь халепу.
     — Нам призначили якусь садистку! — пояснив ситуацію Максим. — Англійську мову в нас веде така жахлива викладачка! Вона постійно над нами знущається! По-перше, вона нас постійно ображає, називаючи нас тупими дурнями. По-друге, вона призначає відробки навіть у тому випадку, якщо якийсь студент хоч і був на занятті, але не отримав жодної оцінки за це заняття. З її ж, до речі, вини, бо з усієї групи вона встигає опитати лише десь половину студентів. Решта ж має складати відробки. А, по-третє, вона всіх нас примушує записатися до себе на платні курси з англійської мови, бо вона заявила, що під час уроку вона не встигає викласти весь матеріал. 
     — А як її прізвище? — поцікавився тато. 
     — Матряшина, — відповів Максим. — Любов Миколаївна Матряшина. 
     — Гаразд, — сказав тато, — я поговорю з нашим деканом. Нехай він зв’язується з кафедрою іноземних мов. А там, якщо вона, насправді, так себе поводить, вам можуть її замінити…
     Заспокоївши Максима обіцянкою поговорити з деканом, тато одразу ж після цього звернувся до Марійки.
     — А ти, Марійко, як пройшла співбесіду на засіданні комітету Комсомолу?
     — Чудово пройшла! — радісно відповіла Марійка.
     — Можна тебе привітати? — спитав Степан Вікторович.
     — Завтра ще буде засідання в райкомі, — сказала Марійка. 
     — То вже не так страшно, — сказав батько. — У райкомі зазвичай багато не питають.
     Увечері Куцачка зателефонувала до Марійки.
     — Ну, Як твої справи зі вступом до Комсомолу? — запитала Віра Павлівна. 
     — На засіданні первинної я пройшла, — відповіла Марійка.
     — А відзначати це будеш? — спитала Куцачка. — Бо вже можна пекти святковий пиріг.
     — Та ще ж завтра у райкомі…, — відповіла Марійка. 
     — Головне — ти тут пройшла, — сказала Віра Павлівна. — Отже, сміливо можеш святкувати. Тільки, будь ласка, не ходи до бару… Святкуй вдома… 
     — Я завтра вдома «омиватиму» комсомольський квиток, — пожартувала Марійка. — Якщо його, звичайно ж, отримаю…
     — Отримаєш, нікуди не подінешся! — підбадьорила Куцачка. — Тільки не забудь завтра знову прийти в парадному шкільному однострії та з піонерським галстуком, а також зі значком старшого піонера.
     — Не забуду! — пообіцяла Марійка.
     — Тоді зичу тобі вдачі на завтра! — сказала Віра Павлівна та поклала слухавку. 
     Наступного дня Марійка знову прийшла до школи в білім фартушку, в білих шкарпетках та з двома великими білими бантами на голові. Після п’ятого уроку Марійка, разом з усіма тими, хто пройшов минулого дня на засіданні первинної організації, вирушила до райкому. Разом із кандидатами до райкому вирушили й комсорги класів — у тому числі й Надя Романенко. 
     У райкомі вже чекали на свою чергу восьмикласники та восьмикласниці з багатьох шкіл Першотравневого району. Майже всі вони тремтячими руками тримали брошури зі Статутом — так, як і днем раніше, перед співбесідою в первинній організації. 
     Нарешті  викликали й Марійку. 
     Марійка увійшла до кабінету. Там був присутнім перший секретар райкому в солідному чорному костюмі та ще четверо членів комісії — два чоловіки та дві жінки. 
     — Ваше ім’я? — запитав перший секретар.
     — Марія Федорчук, — відповіла Марійка.
     Марійці вельми сподобалося те, що до неї звернулися на «ви». 
     — Прошу Вас сідати, — сказав перший секретар, вказавши на стілець, який стояв десь на відстані двох метрів перед широким столом, за котрим сиділи всі члени комісії.
     — У якій школі Ви навчаєтеся? — спитав хтось із членів комісії.
     — У другій, — відповіла Марійка.
     Марійка раптом помітила, як перший секретар пильно уставився на її ніжки, але при цьому вона нічого не сказала — не підрубати ж сук, на якому сидиш.
     — А куди думаєте вступати після закінчення школи?
     — Мабуть, до історичного факультету, — відповіла Марійка.
     — Ну, бажаємо Вам вдачі, — сказав секретар. — І останнє запитання: скільки орденів має Комсомол?
     — Шість, — відповіла Марійка.
     — Вітаємо Вас, — сказав секретар. — Почекайте в коридорі. Ми Вас знову викличемо, коли всі пройдуть співбесіду. Отже, будь ласка, не відходьте аж надто далеко. 
     — Десь через годину — півтори, — пояснила одна з жінок. — Наш співробітник викличе вас усіх, аби вручити вам квитки. Отже, приготуйте, будь ласка, тридцять п’ять копійок: п’ятнадцять — за значок та двадцять — за бланк квитка. А поки що підіть, погуляйте, але далеко не відлучайтеся, бо комісія невідомо коли закінчиться — може, через годину, а, може, — раніше, чи пізніше. 
     — Я Вас зрозуміла, — відповіла Марійка. — Чекатиму у вестибулі. До побачення!
     — Бажаємо всього найкращого! — відповів секретар вельми лагідним та доброзичливим тоном.
     Вийшовши з кабінету, Марійка одразу ж пішла надвір. Там перед входом вже стояли ті, хто ще до неї пройшов співбесіду. Вона довго балакала з іншими кандидатами. Нарешті через чотири години всіх покликали до приймальної першого секретаря. 
     — Треба спочатку сплатити збір, — нагадала помічниця. — А також придбати хоча б один значок за п’ятнадцять копійок. 
     Усі — в тому числі й Марійка — віддали по тридцять п’ять копійок та продовжили чекати. Нарешті, через годину до всіх вийшов співробітник райкому та виніс усім готові комсомольські квитки — підписані особисто першим секретарем та іншими членами комісії та проштамповані круглими печатками. Співробітник називав прізвища, а присутні відгукалися та радісно забирали свої квитки. Нарешті співробітник оголосив прізвище «Федорчук». 
     — Я, — відповіла Марійка. 
     — Вітаю Вас, — сказав співробітник та вручив Марійці її комсомольський квиток.
     — Марійка взяла свій новенький квиток, який ще важко було згорнути удвоє, та побачила свою проштамповану світлину, а також напис двома мовами — українською та російською — про те, що власницею цього квитка є Федорчук Марія Вікторівна. 
     До комсомольського квитку додавався невеличкий буклетик — «Пам’ятка членові ВЛКСМ». Там писалося про те, що новий член ВЛКСМ «приєднався до великої сім’ї будівників комунізму» і що віднині Статут ВЛКСМ стає для нього законом. Там також писалося про те, що комсомольці повинні «рішуче боротися з усіма проявами буржуазної ідеології», а також із «приватновласницькими пережитками, міщанством та іншими проявами темного минулого». Далі писалося, як і при яких обставинах комсомолець повинен вставати на облік чи зніматися з обліку…
     Вийшовши з приймальної, Марійка пішла до туалету, де зняла з голови обидва банти, розпустивши волосся. Після цього вона зняла з шиї піонерський галстук. Потім вона зняла з себе білий фартух з начепленим значком старшого піонера та підв’язалася широким шкіряним поясом, який вона дістала зі своєї шкільної сумки. Далі вона з ніг зняла білі шкарпетки та надягла свої чорні мешти, в яких вона була, на босу ногу. Все, що вона з себе зняла — й банти, й фартух, і галстук, і шкарпетки, — вона заховала у свою спортивну сумку. Комсомольський квиток вона заховала в потаємну кишеню своєї шкільної сукні, а комсомольський значок просто заховала в гаманець.  Марійка причесалася, зробивши собі пряму зачіску під Роміну Power. В один момент, позбувшись усіх «дитячих» атрибутів, вона з дівчини-школярки перетворилася на дорослу панянку. 
     Додому Марійка йшла пішки — через усю вулицю Руську. Настрій у неї був дуже радісним. Нарешті вона завернула на вулицю Лук’яна Кобилиці, потім — на вулицю Воровського та вийшла на вулицю Шевченка, яку вона перетнула біля будинку Івасюка, та пішла далі вулицею Маяковського, аж поки не дійшла до свого будинку. Ноги, правда, в мештах без шкарпеток були після такої тривалої прогулянки трохи натертими, але, все одно, Марійка перебувала на сьомому небі.
     Прийшовши додому, Марійка побачила плакатик, який, напевно, намалював Богдан. На цьому плакатику було намальовано комсомольський значок, а товстим червоним фломастером було виведено: «Вітаємо нашу любу Марійку зі вступом до ВЛКСМ!». Крім Богдана такий плакатик навряд чи хтось іще міг намалювати… 
     Знявши вуличне взуття, Марійка пройшла до спальні, дістала з шухлядки письмового столу свій заповітний щоденник та одразу ж написала в ньому:
     «Сьогодні четвер, 13 вересня 1984 року. Сьогоднішній день є, мабуть, найщасливішим днем мого життя — я стала комсомолкою. Тепер мені не треба носити той клятий червоний галстук, бо я є вже доросла. Йой, як мені набридло його носити! Адже при цьому мене ніхто не любить і не розуміє. Усі до мене ставляться неначе до маленької дитини. Тикають мені. Мабуть, тепер вже мені не тикатимуть — особливо тоді, коли я з’являтимусь перед людьми з розпущеним волоссям, у довгій спідниці та в югославських чоботях! Я вже бажаю бути дорослою, бо мені йой як набридла оця батьківська опіка, ніби я в житті все ще нічого не розумію, ніби мені все ще п’ять років! І мене ніхто не розуміє! Отже я є вже комсомолкою! Лишається тільки ще трохи почекати, поки я закінчу оцю довбану школу з її маразматичними порядками! А там — чи вступлю я до університету, чи ні, —  усе одно, життя після школи — це вже зовсім інша річ! Щастить Максимові — він вже є студентом. І нехай там важко навчатися — все одно, до студентів вже ставляться як до дорослих людей. Завтра я піду до школи вже не з піонерським галстуком, а з комсомольським значком. Бо я вже є доросла! Погода сьогодні дуже тепла — ніби то є не вересень, а початок серпня…»

     Наступного дня Марійка вперше пішла до школи без піонерського галстука. Вона з гордістю начепила комсомольський значок на шкільний фартух. Шкарпеток вона теж не одягнула, бо вважала їх ознаками дитячого одягу, атрибутами піонерського дитинства, яке з таким тріумфом закінчилося минулого дня. Вона лише заліпила лейкопластиром ті місця, де в неї полопалися пухирі від носіння взуття без шкарпеток. І, тим більш, вона більше не бажала носити ніяких бантів на голові. Вона знову причесала своє розпущене волосся — так само, як днем раніше вона зробила це в райкомівському туалеті — та знову зробила зачіску під Роміну Power. Коротше кажучи, прийом до комсомолу був для Марійки, як і для багатьох інших юнаків та дівчат, свого роду конфірмацією, посвятою в дорослі. 
     — Як мене зустрінуть мої однокласники? — міркувала Марійка, йдучи до школи. 
     І ось, нарешті, вона прийшла до школи. 
     — Йой, Марійко, вітаю тебе! — привітала її Надя. 
     — Красуня, активістка, комсомолка спортсменка! — вигукнув у захопленні Сашко Грибулін, милуючись Марійчиним зовнішнім виглядом після всіх тих метаморфоз. — Коротше кажучи, нашого полку додалося!
     Почалися заняття. Першим уроком був урок російської літератури. Він пройшов як завжди, ніби нічого й не трапилося. Другим уроком був урок біології. Орися Данилівна, як і завжди, спочатку опитала клас за домашнім завданням, потім продовжила щось пояснювати щодо анатомії людини. Раптово до класу зайшла ціла комісія — завуч-організатор, старша піонервожата, комсорг школи і ще кілька членів комітету комсомолу від різних класів.
     — Встаньте ті, хто вже в комсомолі, — скомандувала завуч-організатор.
     З місця піднялися Сашко Грибулін, Надя Романенко, інші комсомольці класу. Марійка теж піднялася. Ніхто не міг зрозуміти, для чого раптово починають збирати всіх комсомольців. Для якихось чергових зборів? Іще для якихось заходів?
     — Прошу сідати, — сказав Женя Чоботар. — А тепер підійміться ті, хто є ані комсомольцями, ані піонерами… Тобто хто формально ще є піонерами, але фактично вже давно себе виключив із цієї організації.
     З місць піднялося ще кілька учнів. Неоніла Володимирівна занотувала прізвища винуватців.
     — Всі, хто ходить без піонерських галстуків, повинні будуть до шостого уроку написати пояснювальні записки та здати їх мені особисто! — заявила вона.
     — Ми це обов’язково врахуємо тоді, коли ви подаватимете заяви на вступ до комсомолу, — додав Чоботар. — Тоді ми вам це обов’язково згадаємо — як ви цураєтеся носити піонерські галстуки!
     Комісія пішла перевіряти інші восьмі класи, а Орися Данилівна продовжувала свій урок — ніби нічого й не сталося.
     Дехто з учнів на перерві вийняли свої піонерські галстуки. Але марно: коли розпочався урок із Вірою Павлівною, вона знову порушила цю тему.
     — Сьогодні, — заявила вона, — як ви знаєте, була перевірка того, як носять піонерські галстуки ті, хто ще не вступив до комсомолу. Встаньте, будь ласка, ті, хто сьогодні прийшов до школи без галстука.
     З місця піднялися кілька учнів.
     — Мені Неоніла Володимирівна доповіла, що під час рейду без галстуків було набагато більше учнів. Встаньте ті, хто не носив сьогодні піонерський галстук.
     Ніхто більше не піднявся зі свого місця.
     — Ну, гаразд, — сказала Віра Павлівна, — коли будуть батьківські збори — я обов’язково це питання порушу. І ще одне. Коли наступного місяця буде чергове засідання Комітету комсомолу, на якому прийматимуть нових членів до цієї організації, там обов’язково врахують те, як ви ставитеся до піонерської атрибутики… Та й оцінку з поведінки за чверть буде знижено!
     Після цієї нотації Куцачка взяла список, що дала їй Неоніла Володимирівна, та зачитала його.
     — А тепер ті, кого я назвала, дайте мені зараз свої щоденники, — несподівано оголосила Куцачка. — І до кінця цього уроку ви маєте написати пояснювальні записки.
     Несподівано до класу зайшов Володимир Вікторович:
     — Не забувайте про те, що завтра — спартакіада, — заявив він. — Усі, як один, мають принести спортивні однострії. Ці однострії повинні бути короткими: у хлопчиків — труси та майка, у дівчат — труси та футболка. Ті, хто є звільненим від фізкультури, мають бути присутніми на спартакіаді в довгих одностріях. Отже, після третього уроку всі мають рушити на стадіон дитячої спортивної школи номер два. Його вже реконструювали, отже вам не доведеться їхати за Прут до стадіону панчішної фабрики — як це було в минулі роки. Не забувайте й про те, що в кожного класу має бути своя емблема та свій штандарт. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 15 вересня 1984 року. В нас у школі була сьогодні спартакіада. Ми складали нормативи з бігу на сто метрів, стрибків у довжину та метання гранати. У мене, до речі, вийшли зовсім непогані результати — я й не очікувала, що можу так швидко бігати та так далеко стрибати. Йой, як я себе ще недооцінюю! Богдан, до речі, теж брав участь у тій самій спартакіаді — у нього результати теж є непоганими. По телебаченню вже в котрий раз демонструють фільм про Шерлока Холмса та доктора Ватсона. Але я дивлюся на цих персонажів наче вперше. Погода була сьогодні дуже теплою, ніби це не вересень, а липень».

     А, тим часом, навчальний рік тривав. Учні поступово відходили від літніх канікул, поступово включалися в робочий ритм, хоча погода надворі стояла ще зовсім літньою. А підліткам іще так хотілося гуляти під теплими та лагідними променями вересневого сонця!
     Одного такого теплого вересневого дня учні 8-Б класу сиділи на уроці хімії у спеціалізованому кабінеті та вивчали, що таке є кількість речовини, і що то є така за одиниця, що зветься дивним словом моль. 
     Раптом до класу зайшла Віра Павлівна.
     — Після уроків усі повинні негайно зайти до класної кімнати! — оголосила вона. 
     — А що таке сталося? — почали допитувати учні. 
     — Я все повідомлю вам під час зустрічі, — відповіла класний керівник. — Сталася надзвичайна пригода. 
     Цілий день учні всіх класів ставили один одному питання, що ж це за надзвичайна пригода така могла статися. Ніхто нічого не міг дізнатися, як  раптом хтось повідомив, що одна з учениць десятого класу… лежить у морґу. 
     Нарешті після занять учні зібралися кожен у своєму класі, а класні керівники повідомили оцю страшну новину. 
     — Любі діти, — розпочала свою бесіду Куцачка. — Вчора в нашій школі сталася страшна подія. Учениця 10-А класу Валя Демченко скінчила життя самогубством, кинувшись під потяг. Тому на педагогічній раді було сьогодні вирішено: у четвер після п’ятого уроку всі учні восьмих-десятих класів звільняються від подальших занять та організовано йдуть на похорон цієї дівчини. 
     Наступного дня вся школа обговорювала подробиці цієї трагедії. 
     — А чому вона кинулася під потяг? Через двійку?
     — Навряд чи вона б кидалася через двійку. Її, мабуть, хлопець кинув… 
     Поступово почали вимальовуватися всі деталі самогубства. 
     То була неділя. За день до того Валентина прийшла додому пізно ввечері дуже похмура. Вона ні з ким із батьків не бажала розмовляти. А наступного дня, тобто в ту саму неділю, батьки зібралися їхати на дачу, і, звичайно ж, запросили доньку. Але вона їхати на дачу катеґорично відмовилася. Десь о першій годині дня вона написала передсмертну записку наступного змісту, ні до кого при цьому не звертаючись: 
     «Я так більше не можу. Ніхто мене не любить! Ніхто мене не розуміє! Нікому я не потрібна! Весь світ проти мене. Прощавайте!»
     Валя надягла на себе білу сукню, білі бальні черевики, білий плащ, і пішла до залізничної вітки. Коли проходив потяг, вона стрибнула прямо під нього неначе Анна Кареніна. Потяг її миттєво переїхав, розрізавши її тіло буквально на дві половини, а її біле вбрання стало червоним в одну мить. 
     Ось і настав четвер. Після п’ятого уроку всі старшокласники організовано вирушили на похорон. 
     Мешкала Валентина на четвертому поверсі одного з «люксівських» будинків румунської будови на вулиці Карла Маркса трохи вище Вірменської церкви. 
     Коли напівколона-напівнатовп учнів та вчителів підійшов до під’їзду цього будинку, там вже стояв автобус ҐАЗ від ритуальної служби та «швидка допомога». Перед будинком вже стояв величезний натовп: батько цієї дівчини був професором медичного інституту, тому й прийшли на похорон майже всі його колеґи. 
     Двері помешкання були широко розпахнуті. У коридорі вже було багато людей. Червону труну було встановлено в середині вітальні. Домовина була зачиненою, бо труп було дуже сильно спотворено: потяг після себе залишив тільки криваві шматки м’яса. 
     Труна з усіх боків була обкладена вінками та квітами, а попереду на підлозі стояв великий портрет покійної. Біля труни сидів батько, який притискав до себе свою дружину. 
     Через декотрий час представник похоронного бюро попросив усіх вийти надвір. Заграла жалобна музика. Зачинену труну виносили хлопці — однокласники покійної. Раптово мати кинулася на труну та почала голосити: 
     — Ну, куди ти від нас ідеш? Ну, на кого ти нас залишаєш? Повернися!
     Її чоловік, батько цієї покійної дівчини, обійняв свою дружину та відтягнув її від домовини. А домовину, тим часом, поклали до одного з автобусів. Весь клас, де навчалася загибла десятикласниця, поїхав до цвинтаря, а решту учнів відпустили додому одразу ж після того, як домовину винесли з помешкання. 
     — Взагалі-то, самогубців раніше не ховали на цвинтарі, — висловився один з присутніх. 
     — Їх просто ховали де-небудь біля дороги, — погодився хтось інший. — І навіть хрестів на їхніх могилах не ставили, бо самогубство вважалося величезним гріхом. 
     — Час зараз не той, — відповів ще один із присутніх. — Смерть, усе одно, в усіх є людей однакова. Всі там будемо рано чи пізно. 
     — Але, все одно, самогубці грішать тим, що вони приходять без запрошення, — продовжував перший. 
     — І куди це вони приходять без запрошення? — втрутився ще один учасник тієї панахиди. — До могили? Без запрошення від кого? Дурниці все це! 
     — Самогубці й не-самогубці однаково гниють! — додав іще хтось. — Ця дівчина просто передчасно позбавила себе можливості дивитися на цей світ. Тепер вона лежатиме в домовині й гнитиме. 
     — Іще нікому не вдавалося довести, як там далі буде, — сказав перший учасник, що, власне, й розпочав оту розмову.
     Сказав — і пішов геть… 
     Наступного дня, коли всі старшокласники все ще жваво обговорювали той трагічний інцидент із тією десятикласницею, на дошці оголошень у шкільному вестибулі було вивішено плакат із портретом загиблої дівчини в жалобній рамці та з некрологом, віддрукованим на машинці: 
     «Педагогічний колектив, комітет комсомолу та учні середньої школи № 2 глибоко сумують із приводу трагічної загибелі учениці 10-А класу Демченко Валентини та висловлюють глибокі співчуття рідним та близьким покійної». 
     — Ти будеш наступним! — заявив Сеньків Ковальову, який теж уважно розглядав отой некролог. — Бо такі, як ти, довго не живуть!
     — Іди геть! — відповів Антін. — Не рий яму для іншого, бо сам до неї потрапиш!
     — Ну, ми ще подивимося, хто куди потрапить! — пригрозив Сеньків, попрямувавши далі до кабінету хімії, де мав проводитися перший урок.
     Як тільки Ковальов зайшов до того кабінету кілька хвилин потому, до нього знову підбіг Сеньків. Розмахуючи своїми п’ястуками, Рома почав заїдатися до Антона, навмисно провокуючи конфліктну ситуацію. 
     — Це куди я маю йти геть? — настирливо та в’їдливо повторював Сеньків одне й те саме. — Це куди ти мене направляєш? Ти сам однією ногою стоїш у могилі, хиляк ти такий, а ще мене кудись посилаєш! Я з тобою ще розберуся… ти, за п’ять хвилин до небіжчика!
     А, тим часом, поки Ковальов з’ясовував стосунки з Сеньковим, ззаду підбіг Мельничук та з усієї сили копнув ногою Ковальову прямо в кібець. 
     — Кабан! — закричав Ковальов на Сенькова, волаючи від болю. — Ти все це навмисно влаштував! 
     — А я тут при чому? — цинічно запитав Сеньків. — Тебе Мельничук копнув. З ним і базар. 
     — Ти навмисно підговорив Мельничука, аби він мене вдарив! 
     — Я тут не при чому! — почав наполягати Сеньків.
     — Усі ви є сволоти! — крикнув у відчаї Ковальов, — Всі є сволоти!
     Коли розпочався урок хімії, Мельничук та Сеньків одразу ж сіли на свої місця, роблячи вигляд, нібито нічого особливого не сталося. А Ковальов, тим часом, коцюбився від страшного болю у спині, хоча ніхто з його однокласників ніякої уваги на це не звернув — неначе так і повинно було статися… 
     А наступним уроком мав бути урок російської мови. 
     Під час перерви Ковальов підійшов до дошки з матового скла, розглядаючи на ній якийсь вибій. 
     — Ковальов, що ти отут загубив? — сказав Токарєв, який чергував у класі  того дня. — Мені потрібно витерти дошку. 
     Отут до клас увійшла Наталя Михайлівна Яструб, вчителька російської мови та літератури. Побачивши Ковальова біля дошки, вона крикнула на нього: 
     — Антоне, не заважай витирати дошку! Сідай на своє місце та готуйся до уроку! 
     Як тільки урок розпочався, Наталя Михайлівна одразу ж почала ходити по рядах, перевіряючи домашнє завдання. Підійшовши до Ковальова, вона запитала: 
     — Антоне, а мама вже повернулася з відрядження?
     — Ще ні, — відповів Ковальов. 
     — Нічого, зараз я подивлюся, як ти поважаєш свою бабусю! — крикнула Наталя Михайлівна. — Хіба тобі двадцяти хвилин перерви не вистачило на те, аби переглянути домашні вправи ще раз? Виникає питання: а що ти робив біля дошки під час перерви?
     Наталя Михайлівна взяла зошит Ковальова та, підійшовши до вчительського столу, взяла червоний фломастер та почала в цьому зошиті дещо креслити, закреслювати, правити.
     — Ковальов, не чекай четвірки за чверть! — цинічно заявила вона, повернувши зошит Ковальову. — Хоча зараз тільки початок вересня — усе одно, в тебе нема більше жодних шансів отримати за цю чверть «четвірку»! Для тебе вже все вирішено!
     —  Але ж зараз іще далеко до кінця чверті, — намагався сперечатися Ковальов. 
     — Усе одно, в тебе немає ніяких шансів! — виголосила Наталя Михайлівна. — Я зроблю все можливе, щоб четвірки ти не одержав. Я тебе навчу, як ставитися до навчання! А якщо ти й далі так ставитимешся до навчання, то я тобі й за рік покладу «трійки» з усіх моїх предметів, аби ти не зміг потрапити до дев’ятого класу. Адже ти знаєш постанову ЦК про те, що з трьома «трійками» до дев’ятого класу вже не беруть! Отже, роби висновки!
     Після уроків Миронючка змусила залишитися весь клас на чергову санітарну п’ятницю. 
     Коли прибирання йшло повним ходом, зненацька з’явилися бабуся Ковальова. Одразу ж вона підійшла до Миронючки.
     — Алісо Сергіївно, — звернулася Клавдія Петрівна, — в Антона зараз розпочнеться заняття в музичній школі. 
     — Ну, та й що? — запитала Аліса Сергіївна.
     — Відпустіть його, будь ласка. 
     — Я не можу нікого відпустити, — відповіла Миронючка, — адже в нас зараз проводиться санітарна п’ятниця. То не є надто страшно, якщо він пропустить один раз. Бо не можна музичну школу ставити вище загальноосвітньої! 
     Поки Клавдія Петрівна розмовляла з Алісою Сергіївною, до неї несподівано підбігло кілька дівчат — Антонових однокласниць. 
     — Клавдіє Петрівно, — звернулися вони до неї, — а Антона знову сьогодні били. Його так сьогодні били!
     — Так що це таке, Алісо Сергіївно! — обурилася Клавдія Петрівна. — Доки мого онука битимуть? Скільки це ще триватиме?
     — А Ви ніколи не замислювалися, — відповіла Аліса Сергіївна, — що Ваш онук є сам в усьому винним? Ну, не може такого бути, аби весь клас, усі тридцять учнів, були налаштовані проти вашого онука просто так, без будь-якої причини. Ну, припустимо, можна мати одного ворога, ну двох, ну, від сили, трьох… Але щоб усі тридцять учнів у класі були налаштовані проти Вашого онука — це просто неприпустимо! Виходить, він є сам в усьому винний! 
     Аліса Сергіївна зробила паузу.
     — Між іншим, — продовжила вона, — мені хтось навіть із батьків скаржився на Вашого онука, буцімто він любить усе робити тишком-нишком. Нишком пише різні записочки непристойного змісту, нишком вигадує всім прізвиська, нишком радіє, коли інші одержують погані оцінки… 
     Коли бабуся пішла, Миронючка знову підійшла до Ковальова. 
     — Я ще не згадала, — заявила вона, пригрозивши пальцем, — як ти нишком шкодив своїм однокласникам, як ти ухилявся від суспільної роботи… І ще дещо. 
     — Якщо хтось, насправді, має до мене претензії, — сказав Ковальов, — нехай вони завтра висловлять це відверто на комсомольських зборах. Тільки не треба щось від мене приховувати!
     — Домовилися, — сказала Миронючка.
     Прибирання скінчилося. Втомлений Ковальов прийшов додому та вже зібрався сідати до обіднього столу. 
     — Куди ти сідаєш? — крикнула йому Клавдія Петрівна. — Ану підіймайся та йди до музичної школи! 
     — По-перше, — заявив Антін, — я вже втомився після ґенерального прибирання. А, по-друге, я вже давно спізнився до музичної школи, і не лише на заняття з фаху, але й також на сольфеджіо. І, до того ж, я до заняття не готовий! Крім того, я є дуже голодний!
     — Нічого! — різко відповіла бабуся. — Випий чаю з печивом та пішов геть!
     — Не піду! — продовжував пручатися Антон. 
     — Якщо ти не підеш до музичної школи, — заявила Клавдія Петрівна, — я поведу тебе силоміць! Май це на увазі! 
     Антін був змушений підкоритися. 
     — Давай, швидко, взувайся!
     Годинник показував десять хвилин на шосту. На спеціальність та на музичну літературу Антон вже спізнився. Довелося йти відразу на заняття з сольфеджіо, що розпочалося за двадцять хвилин до того. Антін до цього заняття абсолютно не був готовим, тому й одержав за нього «двійку». Учителька з сольфеджіо зробила приписку в щоденнику: «Нічого вдома не робить». 
     — А як я можу встигнути щось зробити? — мовчки міркував Антін, ідучи з заняття додому. — Як я, взагалі, можу встигнути тренуватися, якщо я у школі є таким завантаженим? До того ж, усі ці прибирання щоп’ятниці… Нехай хоч хтось увійде в моє становище… Мене всюди оточують справжні еґоїсти, котрим глибоко начхати на моє здоров’я, на моє майбутнє! Їм головне — аби я справно задовольняв їхні ідіотські амбіції! А на мої інтереси їм і, справді, всім начхати!
     Щоденник із музичної школи Антін вирішив сховати та нікому не показувати, аби Клавдія Петрівна не влаштувала чергового скандалу. Бо скандалів йому й у школі вистачало. 
10 
     Останнім уроком у суботу в 8-В класі був урок фізики. Учні знову зайшли в той самий «кабінет атеїзму», а коли пролунав дзвоник, до класу увійшов Микола Миколайович Бакланов. Після формального ритуалу здачі рапорту Микола Миколайович уважно подивився на всіх присутніх утомленим поглядом.
     — Так, — сказав він, — такий невдалий розклад склали! Урок фізики — та ще й у суботу, та ще й п’ятий! Всі в цей час вже, напевно, дуже втомлені, всі, напевно, думають лише про відпочинок, про вихідні… До речі, підійміть, будь ласка руки, хто на сьогодні не готовий до уроку.
     Майже весь клас підняли руки догори.
     — Тож що це таке робиться? — сказав здивовано Микола Миколайович. — Чому ви так недбало ставитеся до уроку фізики? Ось зараз я запрошу вашого класного керівника, і нехай вона подивиться, що за безлад коїться у вашому класі! Що це таке?
     — Так це ж тема є така складна, — відповів хтось із учнів.
     — Ми нічого не розуміємо, — додав інший. 
     — Гаразд, — сказав Бакланов. — Але чому ніхто з вас не підійшов до мене на консультацію? У чому річ?
     У класі ніхто нічого на це не відповів. 
     — Тоді я викликатиму за списком, — сказав Микола Миколайович у відповідь. — Так… Хто розповість мені сьогоднішню тему? … Ну, хто відповість на перше запитання? … Так… Семьоркин…
     Семьоркин встав зі свого місця й пішов до дошки розповідати цю тему з механіки. 
     Вислухавши Семьоркіна до кінця, Бакланов сказав:
     — Так ти ж чудово знаєш цей матеріал. Чому ж ти теж підняв руку догори?
     — Не знаю, — відповів Семьоркин. — Всі підняли — і я теж підняв… 
     — А-а, на знак солідарності! — вигукнув Бакланов. — Ось, якби ти не підняв, тоді б отримав свою заслужену «п’ятірку». А так тепер ти отримуєш оцінку на бал нижчу. Отже сідай, «четвірка». Наперед знатимеш, як долучатися до натовпу!
     Семьоркин сів, а Бакланов, поставивши в журнал оцінку своєю китайською ручкою з позолоченим пером, продовжив опитувати далі.
     — Хто на наступне запитання відповідатиме? 
     Микола Миколайович сформулював наступне запитання та почав шукати за журнальним списком, хто іще може на цьому уроці відповісти. 
     — Калашникова, — сказав Бакланов. — Іди відповідати.
     — Я не готова на сьогодні, — відповіла Люда. 
     — «Два», — сказав Бакланов. — Давай свій щоденник! … Те ж саме питання… Церковиський…
     — Я не готовий на сьогодні, — сказав Церковиський. 
     — Теж два, — сказав Микола Миколайович. — Я зараз ставитиму двійки тільки так! … Те ж саме запитання… Бобрикова…
     Бобрикова підійшла до дошки, почала креслити схему та щось пояснювати. Бакланов не захотів дослуховувати її до кінця.
     — Бобрикова, ти руку підіймала, коли я запитував, хто не є готовим до заняття? … Тільки чесно… 
     — Так, я теж підняла, — сказала Бобрикова. — Пробачте. 
     — Добре, сідай, «чотири»… Сама знаєш, за що я тобі цю оцінку знизив. Більше так не роби!
     Після цього Бакланов почав розповідати новий матеріал. 
     На шостому уроці, як і завжди в суботу, розпочалася виховна година. Миронючка зайшла до класу дуже розлючена.
     — Це що ж таке коїться? — спитала вона роздратованим тоном. — Чому ви зриваєте урок фізики? Чому ви всі приходите до уроку непідготовленими?
     У класі всі, як один, мовчали наче партизани.
     — Нічого, нічого, — продовжила Миронючка. — Я ще до ваших батьків доберуся! Я вам іще влаштую чорне життя! Ви цю фізику уві сні бачитимете! Я вам це обіцяю!
     Клас мовчав.
     — Ось ти, наприклад, Ковальов, — продовжила Миронючка. — По-перше, доклади зусиль, аби встати, коли до тебе вчитель звертається!
     Ковальов встав. 
     — Ось ти, Ковальов, чому ти на сьогодні не готовий до уроку фізики? 
     — Я підготувався, — намагався оправдатися Ковальов. 
     — Так нащо ж ти підняв руку? 
     — Як усі, — відповів Ковальов.
     — Що таке «як усі»? А якщо всі стрибнуть під потяг — ти теж стрибнеш?
     Ковальов стояв наче статуя, не вимовляючи ані звуку. 
     — Ну, дивися, Ковальов, — пригрозила Миронючка. — Я за тебе ще візьмуся! Твоя бабуся знатиме все! … А ти, Маркова, чому ТИ підняла руку? … Встань, коли з тобою вчитель розмовляє! … Чому ТИ не підготувалася до занять? Чому ви всі не підготувалися?
     — Так я ж підготувався, — сказав Семьоркин, встаючи з місця. — І отримав за це «четвірку».
     — А міг би отримати «п’ятірку», якби не пішов за іншими! Ти сам себе покарав!
     Начитавшись моралі, Миронючка перейшла до основної теми класного часу.
     У той же вечір, коли Ковальов сидів у кімнаті й дивився телевізор, раптом пролунав телефонний дзвоник. Слухавку взяла бабуся.
     — Так, — відповіла Клавдія Петрівна. — Я слухаю! … Аліса Сергіївна? … Що таке трапилося? … Мій онук вже десь нашкодив?
     Вона тримала слухавку, вислуховуючи те, що розповідала Миронючка на тому боці. Коли Антін підійшов, бабуся пригрозила йому вказівним пальцем.
     — Ось, Антін підійшов, — сказала Клавдія Петрівна. — Дати йому слухавку?
     Антін підійшов ближче.
     — Візьми слухавку! — промовила бабуся. — З тобою хоче розмовляти Аліса Сергіївна. 
     — Так, я слухаю, — сказав Ковальов, взявши слухавку.
     — Антін! — звернулася до нього Миронючка. — Ось у присутності бабусі розповіси нам, чому ти сьогодні не був готовим до уроку фізики.
     — Я був готовий, — Антін намагався спростувати твердження Миронючки.
     — Так чому ж ти підняв руку так, як це зробив Церковиський? — наполегливо продовжувала допитувати Аліса Сергіївна. — Ти, що, хочеш за рівнем успішності скотитися до рівня Церковиського? Чи, може, ти захотів лишитися на другий рік, чи після восьмого класу одразу ж піти до ПТУ? Тебе ж просто не залишать у дев’ятий клас, якщо в тебе буде більш ніж дві «трійки» за рік! Отже, ти, що, вже захотів до ПТУ, до всілякої там шпани?
     Антін мовчав на тому кінці.
     — Отже, Антоне, — сказала класна керівничка, — вчи давай з фізики обидві теми — попередню та наступну. Так, аби ти знав ці теми без пам’яті. Відмовся від перегляду телевізійних програм, від усіляких гулянок, а тільки вчи фізику! Аби ти її знав без пам’яті! А в понеділок, коли Микола Миколайович знову питатиме — потягни руку, аби реабілітуватися! Зрозумів?
     — Так, — відповів Антін.
     — Вже починай вчити! — сказала Миронючка та поклала слухавку.
11 
     Тієї неділі всі учні шостих — десятих класів повинні були зібратися в кінотеатрі «Жовтень» для перегляду фільму «Європейська історія». 
     Марійка з Богданом теж вирушили на цей фільм. Вони почали збиратися разом, бо в шостих класах квитки на той сеанс теж розповсюджувалися. По сніданку Марійка та Богдан почали одягатися. Марійка довго робила зачіску під Роміну Пауер, а потім так само довго підбирала собі вбрання. Для неї то було зайвим приводом похизуватися своїми югославськими чоботями перед своїми однокласниками. Спочатку вона надягла коротку джинсову спідницю та блакитний светр, а потім взулася в чоботи. 
     — Марійко, ти так зіпсуєш свої ноги, — зауважила Оксана Романівна, подивившись, як одягнулася Марійка. — Чоботи можна носити лише з панчохами чи з колготками!
     — Але ж зараз іще дуже тепло, — заявила Марійка. — Навіщо мені ще натягувати оті кляті колготки?
     — Отож не треба тоді й чоботи носити, якщо зараз іще так тепло, — відповіла пані Оксана. — Носи поки що мешти, якщо не бажаєш ходити в бальних черевиках, чи в босоніжках.
     — Але ж я вже бачила, як у місті вже носять чоботи, — продовжувала наполягати на своєму Марійка.
     — Я теж бачила, — сказала пані Оксана. — Але ж носять їх зі штанями, чи з колготками. А ти хочеш носити їх із короткою спідницею, та ще й без панчіх!
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Я їх надягну із довгою спідницею та зі шкарпетками — аби не натерти ноги. У тебе, мамо, просто комплекси сидять! Якщо носити чоботи на босу ногу негіґієнічно — можна ж ходити в них зі шкарпетками! До того ж, у поєднанні зі штанями такі чоботи саме так і носять! Це просто комплекси — ніби голі коліна, всунуті в халяви чобіт, виглядають неестетично. 
     — Так, я саме так і вважаю, — підтвердила Оксана Романівна.
     — А Зоя так не вважає! — заявила Марійка досить епатажним тоном. — Зоя так вже ходила — вона це не вважає неестетичним видовищем! І я теж так не вважаю! Тому я сьогодні ані штанів, ані колготок не надягатиму! Я ліпше візьму свою довгу брунатну спідницю — якраз у тон чоботям!
     Так вона й зробила. Марійка надягла довгу кримпленову спідницю світло-брунатного кольору, а оскільки вона не гармоніювала з синім светром, вона надягла на себе замість того светра білий ґольф та чорний жакет із китайського оксамиту. А під чоботи Марійка надягла короткі шкарпетки — аби не натерти ноги, як у день прийому до комсомолу. 
     — Ну, як, мамаша, — іронічно звернулася Марійка до Оксани Романівни, — як я тепер виглядаю?
     — Ой, як по-дорослому ти виглядаєш із розпущеним волоссям та в цьому вбранні! — радісно вигукнула Оксана Романівна.  — Не скажеш, що тобі лише чотирнадцять років! Ти зараз виглядаєш на всі вісімнадцять! Дивися, аби до тебе хлопці не почали залицятися!
     — Марійко, поспішай! — крикнув Богдан. — Нам лишилося ще тільки сорок хвилин! Нам ще треба дійти до кінотеатру! Знаю, як ти поволі рухаєшся!
     На тлі Марійки в її цілком дорослому вбранні Богдан виглядав ще зовсім дитиною. Та й одягнувся він скромніша за Марійку — у старі потерті джинси, кросівки та темно-сіру штормівку. 
     Нарешті Марійка та Богдан вирушили в путь.
     Коли Марійка та Богдан спустилися сходинками додолу, Марійка раптом пішла в бік подвір’я, аби вийти через те подвір’я до провулку Калініна. 
     — Марійко! — сказав Богдан, — Нам треба до «Жовтня»!
     — Так ми, якраз, і йдемо до «Жовтня», — відповіла Марійка. 
     — Але Руською вулицею ми дійдемо швидше, — сказав Богдан, подивившись на годинник — Нам лишилося тільки півгодини.
     — Руською ми не підемо! — катеґорично заявила Марійка. — Ніколи в житті я більше тією вулицею не ходитиму!
     — Чому це, Марійко? — здивовано спитав Богдан. 
     — Ти що, не пам’ятаєш, що там сталося три роки тому? 
     — Не знаю, — відповів Богдан, нічого не підозрюючи.
     — Та з тролейбусом, — нагадала Марійка, — хіба ти не пам’ятаєш, як він врізався в наріжний будинок та вбив якусь сімнадцятирічну дівчинку?
     — Але ж двічі блискавка чи куля ніколи не потрапляє в одне й те ж місце! — заявив Богдан. — Чому ти думаєш, що ти не можеш потрапити в якусь халепу в іншому місці?
     Бо я була свідком тієї трагедії, — пояснила Марійка. — Мені тоді було одинадцять років. Я йшла з мамою ось тією вулицею — теж до «Жовтня» . Ми тоді ходили дивитися «Через терні — до зірок». І раптом я бачу, як від зруйнованого будинку відтягують понівечений тролейбус. А потім усі побачили, як серед руїн лежала розчавлена дівчина у кривавій калюжі. Вона вся була покривавлена, весь її одяг був червоно-брунатним від крови. Як я на неї тоді подивилася — ледь не збожеволіла! Не хочу більше ходити тією вулицею! Тобі, Богданчику, пощастило в тому, що ти не бачив тієї розчавленої дівчини!
     На такі слова в Богдана більше не знайшлося ніяких контрарґументів, і він підкорився. Вони піднялися спочатку догори провулком Калініна, потім — вулицями Саксаганського та Челюскінців, завернувши, нарешті, на вулицю Кобилянської та пішовши в напрямку Центральної площі. 
     Богдан, почувши від Марійки такі страшні спогади, все ніяк не міг прийти до тями. Він у своїй свідомості все уявляв собі, як відтягують понівечений тролейбус та помічають під ним розчавлену дівчину. 
     Вийшовши на Центральну площу, Марійка хотіла перейти дорогу на Центральній площі біля ратуші. 
     — Ходімо, ліпше, перейдемо нижче, — запропонував Богдан. — там хоч перехід реґулюється світлофором, можна перейти на зелене світло. А біля міськради можна запросто потрапити під колеса якогось авта. 
     — Маєш рацію, — відповіла Марійка. — Перейдемо біля «Верховини». 
     — А ось із цього будинку, коли він був іще студентським гуртожитком, з найостаннішого поверху років двадцять тому вистрибнула  якась студентка, — сказав Богдан, показуючи рукою на будинок із левом на розі вулиць Рязанської та Худякова.
     — Звідки та, Богдане, знаєш це? — здивовано спитала Марійка.
     — Мені про це тато розповів, — відповів Богдан. — Ми якось ішли повз цього будинку — отож він мені й розповів, що тоді цей наріжний будинок із крамницею «Будинок одягу», а також сусідній будинок, де зараз розташована крамниця «Марічка», були студентськими гуртожитками. А ця дівчина, що вистрибнула, була однокурсницею нашого тата. Вона також лежала вся покривавлена у кривавій калюжі. Бо впасти на бруківку з п’ятого поверху — можеш собі уявити, як можна розбитися!
     — Уявляю, — відповіла Марійка. — Бідна дівчина! Вона хоч якусь передсмертну записку залишила?
     — Тато нічого про це не казав, — відповів Богдан. 
     — Вона, напевно, через зраду з боку свого хлопця це зробила, — припустила Марійка. — Бо які ще можуть бути причини самогубства? 
     — Мабуть! — сказав Богдан.
     — Ніколи не зраджуй дівчатам! — сказала Марійка. — Бо в такому разі ти ризикуватимеш тим, що на твоїй совісті буде смерть невинної дівчини! Ліпше одразу кажи їй, що не любиш.
     Так вони потихеньку дійшли до кінотеатру. Пред’явивши при вході квитки, Марійка побачила в фойє, яке водночас було буфетом та концертною залою, багатьох своїх однокласників та інших знайомих учнів школи номер два. Куцачка, яка сиділа біля прохідної, відмітила Марійку плюсом у списку присутніх. Те ж саме робили зі своїми учнями й інші класні керівники. Богдан пішов до своїх однокласників, а Марійка — до своїх подруг. 
     — Марійко! Ти просто супер у своєму вбранні! — зачаровано вигукнула Олена Бенюх, яка була в джинсовому брючному костюмі.
     — Так, супер! — повторила за нею Надя Романенко в чорній вельветовій сукні, жовтій штормівці та брунатних напівчеревиках на голі ноги.
     — Дивіться, яка класна сьогодні наша Марійка! — вигукнув своїм приятелям Сашко Грибулін у своїй незмінній чорній сорочці, у чорних вельветових штанях та чорній куртці зі штучної шкіри.
     — Вона є вже зовсім доросла! — промовив Павло Константинов. — Особливо в цих чоботях, та ще й у цій довгій спідниці!
     Марійка, злякавшись, що вона на знайде Богдана після закінчення кіносеансу, підбігла до нього.
     — Богдане, якщо ти вийдеш після закінчення фільму раніше за мене, — наказала йому Марійка, — чекай на мене біля виходу! Якщо ж я вийду раніше — я на тебе чекатиму! Але, в усякому разі, зустрінемося біля виходу! Зрозумів?
     — Ага, — відповів Богдан.
     — Не забудь! — сказала Марійка. — Чуєш?
     Нарешті пролунав перший дзвоник. Усі вирушили до глядацької зали. 
     Спочатку був так званий журнал, під час якого демонстрували документальний фільм про те, якою шкідливою є діяльність забороненої секти свідків Єгови і який довгий курс реабілітації проходять молоді люди, що потрапили під вплив цієї секти. Потім було прокручено кілька анонсів фільмів, що мають демонструватися незабаром. І, нарешті, розпочався й сам фільм «Європейська історія». 
     Марійка впізнала знайомі вигляди Таллінна, де вона бувала вже кілька разів. Таллінн їй вельми подобався, вона відчувала там якийсь затишок, якусь дуже приємну ауру на його вузеньких, наче іграшкових, вуличках, а середньовічні будиночки, наче зібрані з конструктору «Lego», додавали атмосферу якоїсь такої романтики. І раптом Марійка побачила, як у тому фільмі  Таллінн видають за якесь місто Західної Німеччини. А головний герой того фільму, Петер Лосснер, якого грав В’ячеслав Тихонов, балотувався на посаду бурґомістра того міста. Він боровся проти розміщення американських військових баз у ФРН, а його суперником був, навпаки, прихильник американської військової присутності. Ось на цьому конфлікті між прибічником та супротивником американської військової присутності й ґрунтувався сюжет отого фільму.
     Після закінчення фільму Марійка поспішила до виходу, аби спіймати там свого Богдана. Вона зупинилася біля виходу та почала чекати на свого братика, вишукуючи його серед натовпу. Раптом до Марійки підійшов Ігор Покровський, син учительки англійської мови Марини Олександрівни Покровської, що навчався вже в десятому класі.
     — Марійко, я тебе кохаю! — заявив Ігор.
     — Ну та й кохай собі на здоров’я — сухо відповіла Марійка. 
     — Я тебе, серйозно, кохаю, — не відставав Ігор.
     — Іди геть! — тихо сказала Марійка.
     — Але я тебе, дійсно, кохаю, — Покровський продовжував наполягати на своєму. — Ти є така гарна, та ще й у цих чоботях!
     — Дякую за комплімент, — відповіла Марійка, — але йди геть і не заважай мені чекати на мого братика!
     — Ми ще зустрінемося! — заявив Покровський та зник у натовпі.
     Нарешті до виходу почали спускатися й учні шостих класів, серед яких був і Богдан. Вони жваво обговорювали зміст фільму та ділилися своїми враженнями. 
     — Богдане! — закричала Марійка. — Йди скоріше до мене!
     Богдан із маскою невдоволення на обличчі відірвався від своєї компанії та пішов до своєї сестрички.
     — Ходімо скоріше додому, бо мені ще треби до бібліотеки піти, — сказала Марійка. Скажи своїм друзям: «До побачення!» та пішли!
     Марійка, тримаючи Богдана за руку, побігла додому тим же самим маршрутом, яким вони сюди прийшли. На вулиці Кобилянської, проходячи повз кав’ярню «Ласунка», Богдан раптом запропонував туди зайти.
     — Марійко, — звернувся Богдан, — ти не хочеш до « Ласунка»?
     — Я взагалі не хочу з тими кав’ярнями мати справу, — сказала Марійка. — Бо хтось із нашої школи відслідковує, хто куди заходить, а потім доповідає куди треба. А потім Куцачка влаштовує нам прочухан за те, що хтось із нас заходить у заклади під вивіскою «Бар»…
     — Але це ж не бар, — відповів Богдан. — Це ж звичайна кав’ярня, куди ми часто заходимо майже цілим класом. 
     — Ось і заходьте туди цілим класом! — видала Марійка у відповідь. — А я більше не хочу нікуди заходити! Незабаром вони заборонять ходити до кафе «Молочне», що на Челюскінців. Бо яка різниця: чи то молочне кафе, чи то молочний бар! Вони там зовсім збожеволіли, маразматики кляті! Біжутерію нам носити забороняють, косметику забороняють! … Хочуть, аби ми були пуританками!
     — А хто такі пуританки? — спитав Богдан. 
     — Це була така протестантська секта під час англійської буржуазної революції, — пояснила Марійка. — Ми два тижні тому вивчали це на уроках історії.
     Марійка швидкими кроками йшла вулицею Кобилянської, а Богдан дивився на її чоботи. 
     — Марійко! — сказав Богдан. — Не крокуй так швидко!
     — Ти відстаєш? — запитала Марійка.
     — Та ні, — пояснив Богдан. — Я за тобою встигаю! Але в тебе спідниця занадто високо підіймається, голі коліна відкриваються!
     — Ну та й що? — здивувалася Марійка. — Інші дівчата ходять і в коротших спідницях… Зараз іще дуже тепло. 
     — Але ж на тебе хлопці озираються, бо ти в чоботях! — зазначив Богдан. 
     — І чим же чоботи приваблюють? — запитала Марійка. — До того ж, Зоя теж так ходить. Пам’ятаєш мою однокласницю, яка прийшла на мій день народження в чоботях?
     — Та нехай вона так собі ходить! — сказав Богдан. — Але ж на тебе хлопці озираються!
     — Не звертай увагу! — порадила Марійка. — Озираються — ну та й добре! Нехай озираються!
     Коли Марійка з Богданом повернулися додому, вони побачили Максима, який блукав вітальнею, тримаючи в руках якийсь зошит, і щось вельми інтенсивно зубрив. 
     — Максиме, — здивовано спитала його Марійка. — Хіба на математичному факультеті так багато треба зубрити? Ти ж сам казав, що для того, аби вчитися на математичному факультеті, достатньо мати аналітичний розум. А тут раптом ти щось зубриш, і при цьому ще й нервуєшся…
     — Це не математика! — заявив Богдан. — Це — англійська мова. Ця Матряшина нас вже остаточно задовбала! Мало того, що вона принижує нашу людську гідність, постійно ображаючи нас усіх, називаючи нас дебілами… Вона нас просто всіх нас і тримає за дебілів! Вона вважає, що якщо ми не є філологами, ми ніколи вже не засвоїмо цієї англійської граматики! Та, між іншим, у нашій групі всі дуже добре її засвоюють! Взагалі, нам, математикам, дуже легко засвоїти граматику будь-якої мови, бо це — наче математична формула. Дуже багато аналогій! Граматика — це чиста алґебра! Я цю граматику вже не знаю як засвоїв! А їй усе здається, що ми ніби нічого не знаємо та не розуміємо! І нащо вона дає нам зубрити ті кляті діалоги?
     — Мова — це зубрячка, — сказала Марійка.
     — Але ці діалоги нам ніколи не знадобляться! Та ще й оті дебільні тексти, які вона примушує нас зазубрювати напам’ять — вони ж ніколи нам не будуть у пригоді! … Це маразм якийсь! … Це просто якась штучна дебілізація! Ліпше б вірші англійською мовою давали б учити! У паралельних групах навіть сучасні популярні пісні англійською мовою співають! А ми мусимо зубрити нікому не потрібні тексти! … Та ще й постійно тримати удар від цієї самотньої маразматички! Постійно зазнавати від неї всіляких образ! Мені вже набридло чути від неї: «Який ти дебіл!», чи «Таких тупих студентів я ще не бачила!», чи навіть «Не возникай!». Ніби це не університет, а якась спецшкола номер три для розумово відсталих… Чи навіть колонія Макаренка! Цілу пару сидиш у неї в напрузі та й чекаєш, що ось-ось вона тебе запитає щось, і призначить одразу дві-три відробки, якщо ти щось не в змозі правильно відповісти! 
     Після обіду Марійка замість чобіт надягла кросівки та пішла до бібліотеки готуватися до написання твору з російської літератури…
     Цього ж ранку Ковальов прямо зрання почав вчити фізику, забувши при цьому, що о дев’ятій годині починається сеанс на фільм «Європейська історія», на якому Антін обов’язково повинен бути присутнім. Він подивився на годинник. Годинник показував за десять хвилин дев’яту годину. 
     — Я ж зовсім забув про цю картину! — сказав собі Ковальов. — Але ж я маю вчити фізику. Скажу, що я цілий день учив фізику. А трохи пізніше піду до бібліотеки збирати матеріал для реферату з російської літератури, присвяченому «Слову о полку Ігоревім». 
     Так Антін і сидів за підручником фізики до половини на дванадцяту. Потім він увімкнув телевізор і почав дивитися «Ранкову пошту». А коли «Ранкова пошта» скінчилася, він пішов до бібліотеки готувати реферат.
     Замовивши необхідну літературу, Антін увійшов до читальної зали та сів за стіл, проглядаючи замовлені книжки та шукаючи матеріал для реферату.
     Через кілька хвилин до читальної зали зайшли Мельничук із Марковою.
     — Ну й як тобі цей фільм? — спитала Рита Михайла.
     — Мені більш за все сподобалася музика Андрія Петрова, — відповів Михайло. — А ще — вигляди Таллінна. Це ж у Таллінні знімали, я там кілька разів бував, мені майже всі ці місця знайомі. Коли я подивився цей фільм, мені здалося, наче я знов побував у Таллінні.
     Михайло та Рита побачили Антона, що сидів за одним із столів.
     — Привіт, Антоне! — сказав Михайло. — А чому тебе не було сьогодні в кінотеатрі? Такий класний фільм ця «Європейська історія», шкода, що ти його не бачив.
     — Я фізику вчив, — відповів Антін.
     — Ми теж учили, — відповіла Рита. — Але на три години можна було відлучитися.
     — Але я зовсім забув про фільм.
     — До речі, Миронючка про тебе питала, — нагадав Михайло. — Дивися, аби потім не було в тебе неприємностей…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні неділя, 23 вересня 1984 року. Вранці я разом із Богданом ходила до кінотеатру «Жовтень» дивитися фільм «Європейська історія». Мені сюжет не вельми сподобався — якась боротьба двох західнонімецьких політиків із протилежними політичними переконаннями. Зате мені дуже сподобалися натурні зйомки Таллінна — ніби я знову прогулялася цим чудовим містом, у яке я дуже закохана. Сподобалася гра актора В’ячеслава Тихонова, сподобалася музика Андрія Петрова. Ми з Богданом пішли до кінотеатру довгою дорогою — через вулицю Кобилянської, бо вулицею Руською після того трагічного інциденту мені ходити не дуже хочеться. Три роки тому на розі вулиць Руської та Української в наріжний одноповерховий будинок врізався тролейбус, внаслідок чого загинула якась дівчина. На її місці могла опинитися я з Богданом. Не люблю я цю вулицю. Ліпше ходитиму вулицею Кобилянської. Як добре, що цілий вересень стоїть по-літньому тепла погода. Я хочу, аби ця погода тривала якомога довше. Я ще не хочу лізти в тепле пальто, у колготки, а на голову надягати капелюх. Сподіваюся, що так я зможу ходити й у жовтні. Мені б ліпше жити десь на Середземному морі чи в Каліфорнії». 
12 
     Наступного ранку, пішовши до школи, Антін усе думав, як він пояснюватиме своє небажання йти до кінотеатра. Перший урок був якраз із Миронючкою. Аліса Сергіївна вже сиділа за своїм бюром. У класі ще нікого не було — Антін був першим.
     — Доброго ранку, Алісо Сергіївно! — сказав Антін. 
     — Ти фізику вивчив? — спитала Аліса Сергіївна.
     — Так, — сказав Антін. 
     — А чому ти не був учора на перегляді фільму? — спитала Миронючка.
     — Бо я вчив фізику, — невинно відповів Ковальов.
     — Антоне, та хіба ти не міг на три години залишити помешкання та розвіятися? Це ж фільм про сучасну міжнародну обстановку, спрямований на виховання молоді. Уяви собі: через кілька днів у нас буде публічне обговорення цього фільму. Що ти казатимеш при цьому, як ти висловлюватимеш свою власну думку?
     Антін мовчав.
     — Отже, Антоне, — продовжила Миронючка, — якщо ти й далі не братимеш участі в позашкільних заходах, то матимеш незадовільну поведінку за цілу чверть! А якщо в тебе буде незадовільна оцінка з поведінки за цілу чверть, ти не зможеш вчитися в дев’ятому класі, а підеш до ПТУ. Ну й тоді про вступ до вищого навчального закладу можна буде забути! Отже роби висновки.
     Коли розпочався урок, Миронючка знову запитала всіх, хто не був на вчорашньому кіносеансі, чому вони не були.
     — Від тебе, Ковальов, я так і не дізналася, що в тебе була за причина, — сказала Миронючка, знову звернувшись до Ковальова. — А чому Церковиський не був?
     Церковиський мовчав наче статуя.
     — А Кібріт чому не була? — продовжила Миронючка. — Вероніко, відповіси, чому ти не відвідуєш позашкільні заходи.
     Вероніка мовчала.
     — Отже, — сказала Миронючка, — хто ще не подивився цей фільм — обов’язково його подивіться. Бо наступного тижня буде обговорення, отож усі мають подивитися цей фільм! Обов’язково! Зрозуміло?
     Клас мовчав.
     — А тепер, — сказала Миронючка, — ви готові до сьогоднішнього уроку фізики?
     — Нібито готові, — відповів Барбарисов.
     — Що таке «нібито»? — здивовано запитала Аліса Сергіївна. 
     — Ну, я, наприклад, усю неділю вчив, — сказав Барбарисов.
     — Отже, — звернулася до всього класу Миронючка, — проявіть на сьогоднішньому уроці фізики максимальну активність! І щоб це було востаннє, що ви так зриваєте якісь уроки. Якщо це повториться — я влаштую позачергові батьківські збори, після чого у вас в усіх будуть великі неприємнощі. Я всім вам можу покласти незадовільну оцінку за цілу чверть. І, як наслідок, наш клас у кінці навчального року буде розформовано, вас усіх розкидають по різних ПТУ без права вступу до вищих навчальних закладів… Якщо ви хочете уникнути такого ґрандіозного скандалу, таких неприємнощів, якщо ви не хочете покалічити свої долю, якщо ви не хочете зіпсувати своє майбутнє — не жартуйте з цим, не грайте з вогнем, а проявіть максимальну активність на сьогоднішньому уроці! Тягніть руки на кожне запитання, аби Микола Миколайович повірив у те, що ви ще не все втратили, що ви всі щось іще можете!
     Коли в 8-В класі розпочався урок фізики, Бакланов спокійно увійшов до класу та нічого навіть не згадував про суботній інцидент. Він розпочав опитування. Коли він поставив перше запитання, Ковальов одразу ж підняв свою руку.
     — Так, — сказав Бакланов. — Хто бажає розповісти цю тему? Антоне, ти бажаєш?
     Ковальов піднявся зі свого місця та вийшов до дошки. Він пару хвилин креслив потрібні схеми, а потім усе розповів, як це було написано в підручнику.
     — У кого будуть запитання до Ковальова? — спитав Бакланов.
     Ніхто нічого не питав.
     — Може хтось хоче доповнити? — спитав Микола Миколайович.
     Ніхто нічого не хотів доповнювати.
     — Ну, добре, — сказав Бакланов. — Молодець, Ковальов, ставлю тобі п’ять балів.
     Ковальов щасливий пішов до свого місця.
     Від того інциденту з фізикою Ковальов почав реґулярно готуватися до цього предмету. Ось і наступного дня він прокинувся о пів на шосту й цілу годину перед сніданком повторював фізику.
     О сьомій годині з ліжка піднялася Антонова бабуся, Клавдія Петрівна. 
     — Ну як ти, все вчиш фізику? — спитала бабуся.
     — Так, — відповів Антін.
     — А ти пам’ятаєш, що сьогодні приїздить Стела з Москви?
     — Так, — відповів Антін.
     — Але щось по тобі не видно, — сказала бабуся. — Подивися, скільки бруду, скільки непотребу ти по себе лишаєш! Хіба можна так смітити? Я тут щодня працюю наче наймичка, а ти смітиш та й смітиш! Прибирай після себе!
     — Так, я зараз ще трохи повторю фізику та й потім усе приберу!
     — А в тебе скільки сьогодні уроків? — спитала Клавдія Петрівна.
     — Шість, — відповів Антін. — Тепер у нас завжди щодня по шість уроків.
     — До речі, — сказала бабуся, — восьмий клас буде дуже важким. Мені дівчата з нашого двору розповідали, як вони ночами сиділи у восьмому класі.
     — Ну, я ночами поки що не сиджу, — сказав онук.
     — Іще сидітимеш! — відповіла бабуся. — Знаєш, як суворо у восьмому класі? Якщо двійка — то одразу — до директора.
     — Може, ти більше не розповідатимеш ці байки, розраховані на ідіотів? — невдоволено сказав Ковальов. — Не заважай мені фізику вчити!
     — А коли ти повернешся додому? — спитала бабуся.
     — Після третьої години, — відповів Антін.
     — Приходь, не затримуйся, — сказала Клавдія Петрівна. — Бо о третій годині прийдуть і Стела, і дядько Віктор.
     По сніданку Антін пішов до школи.
     Коли він повернувся, то на ґанку свого помешкання він побачив чиїсь жіночі босоніжки та чоловічі мешти. Антін зайшов до вітальні. Там вже сидів вуйко Віктор та його донька Стела, що вранці приїхала з Москви. Антін привітався з усіма та пішов до сусідньої кімнати.
     — Стій, Антоне! — сказала бабуся. — Що ти написав Ганні Миколаївні англійською мовою та підсунув під двері її кімнати?
     — Так я ж написав англійською мовою, — пояснив Антін. — Хіба вона щось зрозуміла?
     — Зрозуміла, — сказав вуйко. — Записку вже переклали!
     — Я написав: “Please, don’t steal your neighbour’s books”, — сказав Антін. — Тобто, «Не крадіть, будь ласка, книжки Вашої сусідки».
     — Написав і найогиднішим способом підсунув цю записку Ганні Миколаївні під двері! — додала Стела. — А коли вона повернулася з відпустки, вона одразу ж, відчинивши двері, знайшла в себе в кімнаті оцю мерзотну записку, після чого з нею сталася справжня істерика. Ти навіть не можеш собі уявити, який там був ґрандіозний скандал! До цієї справи навіть міліцію залучали! Проти тебе збираються порушити кримінальну справу!
     — Отже, — сказав вуйко, — ти ризикуєш бути притягненим до кримінальної відповідальності. Ось тебе посадять до колонії для неповнолітніх злочинців, тоді й знатимеш, як ображати невинних людей! Де є ті докази того, що Ганна Миколаївна, дійсно, крала ці книжки? То є фактично наклеп, за котрий передбачено карну відповідальність!
     — Ти дивись, Антоне, що ж ти таке наробив! — додала бабуся. — Як ти потім від усього цього відмиватимешся!
     — І навіть якщо ти уникнеш карної відповідальності, — сказала Стела, — все одно, це була твоя остання поїздка до Москви, бо ти там нажив собі повсюди ворогів! Тепер вуйко Михайло теж є твоїм ворогом! 
     — Чому? — запитав Антін.
     — А ти ніби не знаєш, — сказала Стела та дістала зі своєї торби якусь записку. — Не впізнаєш своєї писанини?
     Антін підійшов ближче та побачив оцю власну писанину. Там було написано:
     «Здравствуйте даже не хочется Вам говорить, настолько Вы подлый недочеловек! И, притом, не Вы, а ты! Ты, подлая скотина, расплатишься за всё! У тебя сгорит дом, ты потеряешь всё свое имущество, вокруг тебя будут сплошь враги, которые будут тебя вечно проклинать! Будь ты трижды проклят, идиота ты кусок!»
     — Ну, що, твоя писанина? — спитала Стела. 
     — Але ж я просто пробував китайську ручку Михайла, — спробував виправдатися Антін.
     — І допробувався! — обірвала його Стела. 
     — Це просто пустощі! — пояснив Антін. — Я ж викинув оцю записку в кошик для сміття! Я навіть не очікував, що Михайло сприйме зміст цієї записки у свою власну адресу!
     — Але ж ти не подумав про те, що таке могло статися? — сказав вуйко Віктор. — Бо ти ніколи не замислюєшся про наслідки! Вважай, що ти назавжди втратив родичів у Москві й тепер ти ніколи більше не зможеш до них їздити! 
     Антін пішов до іншої кімнати й почав згадувати всі подробиці, як то все насправді було під час його останнього перебування в Москві. 
     Упродовж кількох років Антін нікуди не їздив. У вісімдесятому році він не мав права нікуди виїздити, бо під час олімпійських ігор у Москві дітям та підліткам не дозволялося пересуватися країною навіть у сусіднє місто, навіть у супроводі дорослих (а з Москви та інших великих міст усіх школярів у примусовому порядку терміново евакуювали, у такому ж примусовому порядку розмістили їх у піонерських таборах якомога далі від місць проведення олімпіади, де їх тримали в ізоляції впродовж майже цілого літа). Мати Антона, яка під впливом своєї матері, Антонової бабусі, розірвала шлюб зі своїм чоловіком вже через два роки після весілля (бо бабуся не терпіла ніяких чоловіків удома), познайомилася у Волґоґраді з іншим чоловіком і в той рік їздила разом із ним на море. Вона вже хотіла вдруге вийти заміж, але її мати була катеґорично проти цього шлюбу. Так Антін і лишився безбатченком.
     А через два роки в будинку, де Антін мешкав із матір’ю та її батьками, розпочався капітальний ремонт, тому мати не могла відлучитися, повинна була допомагати батькам контролювати хід отого ремонту. А в Антона всі ті роки не було ніякого бажання кудись їздити, аж поки минулого року з Волґоґрада не приїхав брат Антонового дідуся. Тоді Антін та його мати вирішили здійснити візит у відповідь до родичів у Волґоґраді. А оскільки прямих потягів із Чернівців до Волґоґрада не було, тож їм довелося пересідати в Москві. Там на зворотнім шляху вони й зупинилися у своїх московських родичів — дідусевої сестри, тітки Аріни, та її сина Михайла. 
     Коли Антін уперше побачив помешкання своїх московських родичів, він буквально жахнувся. У Чернівцях Антін бачив усілякі помешкання, але таких страхітливих помешкань він іще не бачив у своєму житті ніколи. Те, що це московське помешкання не ремонтувалося вже кілька десятиліть — було ще тільки півбіди. У Чернівцях житловий фонд був теж надто далеким від нового. Але Антона вразило те, яким помешкання цих московських родичів було засміченим! До того ж, те помешкання було дуже тісним — із довгим вузьким коридором, дощенту заставленим старими меблями, та з маленькими тісними кімнатами — теж засміченими старими меблями, виготовленими ще, мабуть, до Всесвітнього потопу, численними старими речами, порожніми пляшками, старими радіодеталями та іншим непотребом. І така тіснота була не зважаючи на те, що сам будинок було споруджено ще наприкінці дев’ятнадцятого століття, але, напевно, після революції було проведено перепланування квартир. І все було дуже брудним, усе було покрито сантиметровим шаром пилу. Такого свинарнику Антін іще ніколи в житті не бачив. 
     Отже, Антін побачив це страхітливе московське помешкання, переповнене тарганами та клопами, яке цілком могло б слугувати декорацією до фільмів жахів у стилі Гічкока. Та ще й оця тітка Аріна виявилася напівбожевільною. Мало того, що вона була майже точною копією гоголівського Плюшкіна (а її помешкання майже на сто відсотків відповідало опису Плюшкінського помешкання), вона була ще й дуже підозрілою, страждала на параною. Їй здавалося, що її всюди оточують лише вороги. Гордістю тітки Аріни була старовинна бібліотека, яку збирав іще її покійний чоловік упродовж кількох десятиліть — аж до своєї смерті. Проте чи то через свою власну недбалість, чи то через те, що її син Михайло нишком ті книжки потихеньку збував у букіністичних крамницях, аби не жити лише на зарплатню інженера в розмірі 120 рублів, але книжки поступово зникали. Проте тітка Аріна підозрювала в цьому не свого сина Михайла, а свою сусідку Ганну Миколаївну. 
     Коли чоловік тітки Аріни був іще живим, усе помешкання належало лише отій сім’ї. Проте після смерті чоловіка до цього помешкання підселили зовсім сторонню жінку, ту саму Ганну Миколаївну, перетворивши, таким чином, це помешкання фактично на комуналку. Із того часу між Ганною Миколаївною та тіткою Аріною розпочалася запекла ворожнеча. Тітка Аріна постійно звинувачувала свою нову сусідку в тому, що та буцімто краде чи то продукти з холодильника, чи то книжки з бібліотеки. 
     Та ось, коли Антін разом зі своєю матір’ю приїхав до Москви, тітка Аріна одразу ж почала скаржитися гостям, якою буцімто підступною є та клята Ганна Миколаївна.
     — Я обіцяла тобі показати дуже цікаву книжку, випущену в 1913 році до 300-річчя династії Романових, де було дано докладну інформацію про кожного члена цього роду, та ще й із численними ілюстраціями, — сказала Антонові тітка Аріна, коли він із матір’ю повернувся з Волґоґрада. — Але ця сволота поцупила в мене оце ювілейне видання!
     Тітка Аріна розповіла Антонові, як іще під час Великої вітчизняної війни, коли її чоловік перебував на фронті, у їхньому помешканні працював якийсь електрик. Раптом із бібліотеки почали зникати спочатку енциклопедія Брокгауза та Єфрона, а потім — і прижиттєве п’ятитомне видання роману Льва Толстого «Війна і мир». Том за томом. В одному з листів до чоловіка тітка Аріна поскаржилася на того електрика. Чоловік, який на той час був уже на посаді командира батальйону, заявив куди слід. Співробітники НКВС обшукали помешкання електрика та знайшли в нього кілька поцуплених томів, які він іще не встиг збути. На жаль, деякі томи вже зникли безслідно, бо електрик встиг їх продати чи обміняти на продовольчі картки. Доля того електрика була незаздрісною: його судив військовий трибунал та за законами воєнного часу він позбавив його «білого квитку» та відправив його до штрафного батальйону на передову. Подальша доля того злодія була невідомою. Найімовірнішим є те, що він просто став звичайним гарматним м’ясом.
     Наслухавшись усього того, Антін якось узяв та написав записку до Ганни Миколаївни:
     “Dear Ann, please don’t steal your neighbour’s books, or they won’t respect you any longer2.“
     Потім, коли Ганна Миколаївна перебувала у відпустці, а двері її кімнати були зачинені, Антін згорнув цю записку та підсунув отой папірець під двері кімнати тієї жінки. 
     Ось таким чином Антін застосував свої знання на практиці. Наприкінці сьомого класу Антін вирішив, що вступатиме до факультету іноземних мов. А до того часу він коливався, чи то піти вчитися саме туди, чи то до медичного інституту, де працювала його мати. 
     Антін просто хотів подивитися, якою буде реакція з боку Ганни Миколаївни — чи вона, насправді, намагатиметься зрозуміти зміст отієї записки, чи, прийнявши англійську мову за просту абракадабру, викине її геть. 
     Антін дуже сильно пошкодував про те, що він таке скоїв. Своє каяття він розпочав висловлювати на папері:
     «Уважаемая Анна Николаевна! Наверное, Вы не ожидали, что я Вам напишу это письмо, но я, честно говоря, раскаиваюсь в том, что я совершил. Я, действительно, осознаю, что поступил подло, и готов любой ценой искупить свою вину перед Вами. Я готов взять свои слова назад, если это еще возможно. Простите меня, я очень виноват перед Вами… Я приношу Вам свои искренние извинения. С уважением, Антон Ковалёв»
     Вийшовши до вітальні, Антін помітив, що вуйко Віктор та його донька Стела вже кудись пішли. У кімнаті сиділа лише Клавдія Петрівна та дуже сильно переживала те, що сталося. 
     Антін показав бабусі написаного листа. 
     — Почекай, поки дідусь прийде. Він, мабуть, теж висловить свою думку з приводу цього листа та, мабуть дасть іще якісь певні поради.
     Антін з бабусею почали чекати на дідуся.
     — До речі, — сказала бабуся, — якщо тебе викликатимуть слідчі та питатимуть, нащо ти таке скоїв, скажи тому слідчому, що ти просто пожалів тітку Аріну, що ти перебував у стані душевного неспокою з приводу почутого, отже й написав цю записку. 
     — Не кажи поки що нічого моїй мамі, коли вона дзвонитиме з Ленінграда, — сказав Антін. — Мабуть ніякого слідства й нема. Нащо ми лякатимемо мою матір.
     — Добре, не казатиму, — сказала бабуся. — Але як я їй розповім, якщо тебе раптом заарештують і повезуть до Москви?
     — Навряд чи повезуть, — сказав Антін.
     Десь о п’ятій годині з роботи прийшов дідусь.
     — Дмитрику! — звернулася Клавдія Петрівна до свого чоловіка. — Із нашим Антоном сталася надзвичайна пригода. 
     — Що таке? — поцікавився дідусь.
     — Його можуть заарештувати та відправити до Москви, — відповіла Клавдія Петрівна. — За те, що він написав наклепницьку записку до Ганни Миколаївни та сунув її під двері до її кімнати поки вона була відсутня.
     — Я тут написав свої вибачення, — додав Антін і показав свого листа.
     — А цей лист російською мовою? — спитав дідусь.
     — Авжеж, — відповів Антін. — Я хочу відправити його поштою.
     — Піди, кинь його в поштову скриню, — сказав Дмитро Сергійович. — А я сьогодні увечері зателефоную до тітки Аріни та з’ясую, як воно все було насправді.
     Антін заклеїв листа в конверт, написав на ньому таку саму московську адресу, що й до тітки Аріни, але у графі «Кому» замість тітки Аріни вказав: «Белевцовой Марии Ивановне». Після цього Антін вийшов надвір та кинув того листа у найближчу поштову скриню. 
     Того ж дня Дмитро Сергійович зателефонував до своєї сестри у Москву. Він спочатку дізнався, що в її сестри, так само, як і в самого Дмитра Сергійовича, знайшли цукровий діабет; він свою сестру довго заспокоював, що в її віці діабет не несе в собі ніякої небезпеки — треба лише дотримуватися певного режиму та певної дієти — і все буде гаразд. А потім він запитав про Ганну Миколаївну, чи, дійсно, був скандал, коли вона знайшла в себе ту записку англійською мовою, а також чи вона заявляла про ту записку до міліції.
     З’ясувалося, що ніякого скандалу не було. Тим більш, не було ніякої міліції, отож нікому було й порушувати карну справу з цього приводу. Просто коли Ганна Миколаївна повернулася з відпустки, відчинила свою кімнату та помітила там оту записку, вона тільки спитала тітку Аріну та її сина Михайла, хто це міг таку записку залишити, і що це все означає. Тітка Аріна пояснила своїй сусідці, що все це є дурницею, що цю записку не слід сприймати серйозно — і на цьому конфлікт було вичерпано, а справу зам’ято. Більше Ганна Миколаївна про цю записку нічого не згадувала. Виявляється, Стела все це нафантазувала — і про скандал, і про міліцію, і про порушену карну справу. Тільки ось навіщо?
13 
     У середу першою парою в Максима була, якраз, англійська мова. Його група зібралася за розкладом в одній з авдиторій на третьому поверсі першого корпусу університету — там, де розташовувався математичний факультет. Усі студенти та студентки тремтіли та чекали на меґеру, що звалася Любов’ю Миколаївною Матряшиною. Нарешті пролунав дзвоник і до авдиторії увійшла Вона —  як і завжди, зі злобною маскою на обличчі. Вся група одразу ж встала, вітаючи викладачку. 
     — Sit down, please, — пробуркотіла Матряшина. — I’m sure you’re not ready for the today’s lesson as usual3.
     Студенти не наважилися перепитати, що Матряшина їм наговорила, бо одразу ж можна було «отримати по пиці» від цієї меґери... Та ще й на адресу такого студента сипалися образи в необмеженій кількості. 
     Матряшина розпочала свою пару зі стандартних запитань типу: “What is the day today?4” чи “What was your home task for today?5” тощо.
     Несподівано для всіх вона дала команду: “Close everything!” тобто всі книжки та зошити треба було закрити. Хто не закрив своєчасно — той отримував якусь образу на свою адресу. Та ще й додатково ризикував отримати одну чи дві відробки. Далі вона починала питати довжелезний діалог, який слід було розігравати по ролях. Причому ролі для кожного з опитаних призначала вона сама, аби спіймати когось у тому разі, якщо той хтось завчив лише якусь одну роль. Отже вона викликала по два студенти та сама оголошувала, хто яку роль відповідатиме. Бо студенти бувають хитрі: вони вміють домовлятися, хто яку роль відповідатиме, а потім кожен вчитиме лише свою роль, нехтуючи при цьому іншими репліками. Всі інші студенти повинні були під час розігрування діалогу, не рухаючись, слідкувати за тими, хто відповідав, та фіксувати, хто що сказав не так, як у тексті, чи не сказав взагалі. Хто якусь помилку пропустить — обов’язково отримає від Матряшиної «комплімент» на кшталт: «Який ти тупий!», чи «Таких дебілів я ще не бачила!». Ну а якщо якийсь студент, не дай Боже, озирнеться по боках, то такого студента, обов’язково назвавши перед тим ледащем та сказавши ще пару «теплих слів», Матряшина примушувала продовжувати діалог — причому всі ролі одночасно.
     До речі, про відробки. Вона призначала час для відробок двічі на тиждень; ці відробки тривали, як правило, по три, чи навіть по чотири години, але при цьому вона встигала опитати лише двох-трьох студентів, викликаючи їх до авдиторії чи до кімнати у студентському містечку по одному. Решта студентів повинна була стояти та чекати в коридорі під дверима. Відробки Матряшина призначала не лише тоді, коли хтось, дійсно, пропустив якесь заняття, чи якщо хтось отримав на ньому незадовільну оцінку, але й навіть у разі, якщо хтось і був присутнім на занятті, але не отримав жодної оцінки. Ось такою була ця Матряшина. 
     — Who will be the next to reproduce this dialogue?6 — запитала Матряшина. Тобто, «Хто буде наступним, аби відповісти отой діалог?»
     Максим підняв руку. Він був упевненим, що той діалог він знає дуже добре, бо він зубрив його по кілька годин щовечора впродовж цілого тижня.
     — So, — сказала Матряшина. — Fedorchuk would like to reproduce it. You will reproduce it with comrade Koshevko. Koshevko will start, Fedorchuk will go on7.
     Максим розповів той діалог разом із напарницею, яку звали Одарка Кошевко. Коли діалог було закінчено, на цілу хвилину опустилася гробова тиша, після чого Матряшина розпочала «розбір польоту». Максимові вона вказала на всі місця, де він щось переплутав — вона під час відповіді уважно слідкувала за книжкою. Максимові вона виставила три бали, хоча Максим розповів цей діалог дуже добре та без жодної граматичної помилки. А ось Одарці «пощастило» менше: Матряшина помітила, що ця Одарка пропустила ціле речення в одній з реплік. Такого «криміналу» Матряшина вибачити студентам аж ніяк не могла.
     — А Ви, Кошевко, в четвертій репліці пропустили ціле речення: “I saw these people in the hall yesterday.” Тому Ви отримуєте сьогодні незадовільну оцінку. Я призначаю Вам відробку! 
     — Чому незадовільну? — спитала Одарка. — Адже я розповіла весь діалог… Я лише одне маленьке речення пропустила. 
     — Будеш вознікать — іще дві відробки отримаєш!!! — різким тоном відповіла Матряшина. 
     Одарка сіла на своє місце та почала демонстративно плакати, закривши обличчя руками.
     — Не скули! — закричала Матряшина. — Мене сльозами, все одно, не візьмешь! Отже, кінчайте всі ці ваші сентиментальні штучки! Я з вами ліберальничати не збираюся, — ви цього не гідні!
     Коли пролунав дзвоник з першої півпари на п’ятихвилинну перерву, Матряшина не сказала, на відміну від своїх колеґ, що вели в паралельних групах, щось на кшталт “Have a break!” Вона нікого й не збиралася відпускати та продовжувала вести своє заняття. 
     — Любове Миколаївно, можна йти на перерву? — спитав хтось із студентів, піднявши руку.
     — Якщо в нас буде перерва, то ми нічого не встигнемо зробити! — пролунала різка відповідь Матряшиної.
     На другій півпарі пішов розбір домашнього читання. Матряшина знову дала команду “Close everything!8” та підійшла до чергової жертви. Взявши зошит із виписаними словами, Матряшина почала питати студента всі слова підряд. Якщо той студент якогось слова не знав, вона знову призначала відробку, на яку той студент знову мав визубрити всі ті слова й відповідати їх без жодної помилки.
     Наприкінці пари Матряшина ще раз нагадала:
     — Ви, до речі, не забули записатися на платні курси, що розпочнуть свою роботу в жовтні? Отже, хто ще не записався — має записатися. На ці курси повинна ходити вся ця група.
     У перерві та сама Одарка поскаржилася Максимові:
     — То є якесь знущання! Я в Коломиї закінчила спеціалізовану школу з поглибленим вивченням англійської мови, але Любов Миколаївна вбиває в нас будь-яку любов до англійської мови та до всього, що з нею пов’язано. Мені цілком байдуже, скільки разів мені треба буде з’явитися на відробки, бо я, все одно, цю англійську мову добре знаю. Але чому над нами треба так знущатися, чому треба нас постійно так ображати, постійно тероризувати, постійно погрожувати відрахуванням з  університету?
     — Я скажу своєму татові, — сказав Максим. — Мабуть він своїм авторитетом зможе якось вплинути через деканат, через кафедру іноземних мов… Я навіть прямо зараз можу піти до нього на кафедру.
     Максим підійшов та постукав у двері кафедри диференційних рівнянь. Потім він відчинив двері. На кафедрі була лише лаборантка.
     — Вибачте, — сказав Максим, — а Степан Вікторович є?
     — Зараз у нього була пара, — відповіла лаборантка. — Почекайте, він має вже сюди прийти.
     Нарешті до кафедри почали сходитися співробітники. Вони добре знали Максима, бо він часто раніше приходив до батька — ще задовго до вступу до університету. Через кілька хвилин до кімнати зайшов І сам Степан Вікторович.
     — Тато, — звернувся до нього Максим тремтячим голосом. — нам треба серйозно поговорити.
     — А що сталося? — здивовано спитав батько.
     — Ця Матряшина вже остаточно розпоясалася. Вона нас усіх у групі вже дістала… Вона є просто…
     — Добре, синку, заспокойся. Сьогодні вдома ми поговоримо та щось винайдемо, яким чином можна вплинути на цю викладачку. А зараз іди на пару та не хвилюйся. І не забувай, що, як правило, собака, що багато гавкає, мало кусає. Я впевнений на всі сто відсотків: вона лише зараз вас так тероризує. А залік вона вам усім обов’язково покладе. Гірше, коли викладач на парах є лагідним, а на заліку чи на іспиті влаштовує «останній день Помпеї». Отже боятися тобі треба якраз лагідних викладачів, бо вони можуть виявитися найпідступнішими.
     Розмову почули татові колеги.
     — Є можливість перевестися в іншу групу, — запропонував хтось із співробітників кафедри. — Лише напиши заяву на ім’я декана. А ми тебе всі підтримаємо. 
     — Якби лише я страждав від тієї викладачки! — сказав Максим. — Але ж вона вже всіх дістала! Сьогодні вона довела до сліз дівчину, яка сама закінчила школу з поглибленим вивченням англійської мови. Вона цією мовою чудово розмовляє. В неї є такий словниковий запас, про який нам годі й мріяти. Ця дівчина навіть хоче диплом захищати англійською мовою. Так ось навіть оцю дівчину Матряшина сьогодні образила за те, що вона не зовсім дослівно розповіла якесь речення в діалозі, який треба було завчити напам’ять. 
     — Я обов’язково поговорю з деканом, — пообіцяв тато. — А зараз іди на пару та не хвилюйся. Все буде гаразд. 
     Увечері тато прийшов додому. Максим сидів за столом над розв’язанням якихось завдань із фаху. 
     — Максиме, — звернувся до нього тато. — Я сьогодні розмовляв із деканом з приводу вашої викладачки Матряшиної. Він сказав, що посеред семестру неможливо замінити викладача без серйозних підстав, отже вам доведеться ще потерпіти до середини січня.
     — Як це, до середини січня? — здивовано запитав Максим. — До середини січня терпіти всі ті знущання з боку цієї Матряшиної?
     — Тут нічого не можна зробити, — сказав Степан Вікторович. — Доведеться терпіти.
     — Тато, — звернувся до нього Максим, — а ти б сам стерпів?
     — Я не відповім на це провокаційне запитання, — сказав Степан Вікторович. — Але не звертай на всі ті приниження жодної уваги. Матряшина над вами знущається, бо відчуває вашу слабкість. Вона відчуває, що ви її боїтеся. А ви продемонструйте їй, що ви її не боїтеся. Виконуйте всі її вимоги та розпорядження, ретельно готуйтеся до всіх її занять, але водночас робіть усе це з почуттям власної гідності. А потім побачите, що наприкінці семестру вона вам усім виставить залік — нікуди вона не дінеться. Тим більш, що й декан — на вашому боці. 
     — І коли цю Матряшину Бог покарає за її знущання над бідними, нещасними спудеями? — спитав Максим…
     — Покарає, — підбадьорила Марійка, увійшовши до кімнати та одразу ж приєднавшись до розмови.
14 
     Вранці Зоя перед уроками підійшла до Олени, Павла та Сашка з гарною пропозицією:
     — Я вас усіх вітаю. Мої батьки дали згоду, аби ми всі репетиції проводили в нас вдома. Тато обіцяв навіть виділити окрему кімнату під студію. Отже у п’ятницю приходьте, буде чергова репетиція.
     — Ура! — виголосив Сашко. — В нас з’явилася студія!
     — А де ти мешкаєш? — запитав Павло.
     — На Комсомольській, — відповіла Зоя. — Ти швидко знайдеш отой будинок. Він якраз навпроти адміністративного корпусу «Восходу».
     — Треба обов’язково підійти до Куцачки, — запропонував Сашко, — треба їй обов’язково повідомити, що ми створюємо ансамбль. 
     — Коли? — спитала Олена.
     — Та хоч сьогодні після уроків, — відповів Сашко. — Підійдемо до неї у тринадцятий кабінет і скажемо, що ми хочемо організувати ансамбль, що ми разом виступатимемо на шкільних вечорах…
     — Гаразд, — сказала Зоя. — Після уроків їй обов’язково повідомимо. Тільки давайте, зберемося й підійдемо разом.
     — Підійдемо, — погодився Павло.
     — Гаразд, — іще раз повторила Зоя. — А у п’ятницю — ласкаво просимо до мене.
     Пролунав дзвоник на урок. Першим уроком була геометрія. Найдишиха, що вела математику, спочатку перевірила домашнє завдання, викликала одного учня, аби він довів останню теорему, та ще кілька учнів, аби вони продемонстрували на дошці, як вони розв’язали вдома домашні завдання. Потім, хвилин через двадцять, вона вже щось почала пояснювати нове, як до класної кімнати несподівано завітав фізкультурник Володимир Вікторович Миклошич. Від імені і як представник комітету комсомолу він заявив: 
     — Завтра, двадцять восьмого вересня, на Радянській площі відбудеться церемонія вітання учасників гри «Зарница». Буде піонерський парад, що будуть показувати по телебаченню. У міськкомі партії розпорядилися, щоб в усіх були парадні піонерські однострії, причому хлопчики повинні бути цілком у піонерських одностріях. 
     — Як це, цілком? — запитав його хтось з учнів. 
     — Тобто, не тільки в піонерських сорочках, але й у шортах, — відповів Міклошич. — Зараз надворі ще тепло, отже можна ще походити й у шортах… У кого немає стандартного піонерського однострія — вже позичайте її. Хто прийде одягненим не за формою, той буде ганебно видаленим із параду, а оцінка з поведінки в нього буде знижена аж до незадовільної. 
     — Але ж в нас, у восьмих класах, половина вже комсомольці, — намагалася пояснити Зоя. 
     — Нічого, — відповів Міклошич, — зіграєте востаннє роль піонерів. Потрібно якнайбільше людей для масовки. У кого немає піонерського галстука — його можна позичити в комітеті комсомолу. — І щоб в усіх були білі підколінники!
     — Вони з глузду з’їхали! — незадоволено вигукнув Павло. — Комсомольців, восьмикласників примушувати ходити в шортах.
     — Ну ти ще не в комсомолі, — зауважила йому Марійка. — Отже ти є автоматично піонером, а отже ходи ще в піонерських шортах з червоним галстуком, якщо на те буде потреба!
     — Маразм! — відповів Павло. — наступного разу, коли буде потреба в масовці, вони примусять нас прийти з жовтенятськими зірочками! Ось побачите, таке обов’язково буде!
     Коли уроки закінчилися, Зоя, Олена, Павло та Сашко вирушили до тринадцятого кабінету. 
     — Такого маразму я ще не бачив! — все не міг ніяк вгамуватися Павло.
     — Отже, на коли ми завтра збираємося? — спитала Олена.
     — Це залежить від того, коли закінчиться отой маскарад, — відповіла Зоя.
     — І нам ще треба буде піти додому, переодягнутися, — сказав Павло, — бо не підемо ж ми на репетицію ось у тому клоунському вбранні!
     Учні підійшли до тринадцятого кабінету. Там якраз сиділа Куцачка.
     — Віро Павлівно, — звернувся до неї Павло. — в нас є гарна пропозиція.
     — Яка пропозиція? — запитала Куцачка.
     — Стосовно до художньої самодіяльності, — сказала Зоя. — Ми створили ансамбль.
     — Це цікаво, — сказала Куцачка. — Я хочу цей ваш ансамбль побачити.
     — Ми з радістю продемонструємо свій репертуар, — заявив Сашко.
     — Тоді післязавтра, давайте, на класній годині, — запропонувала Куцачка. — Приходьте з ґітарами… Ґітари вранці заховаєте в кабінеті. А на класній годині покажете, на що ви здатні. Бо не за горами конкурс політичної пісні… Я якраз допоможу вам підібрати належні номери на той конкурс.
     — А що, завтра треба прямо в піонерському однострії приходити? — здивовано спитав Павло. — Прямо в шортах? 
     — Та ні, — сказала Куцачка. — Приходьте у шкільних одностріях, але в білих піонерських сорочках. А шорти надягнете в роздягальні спортивної зали безпосередньо перед парадом. В кого не збереглося піонерського однострія — ще сьогодні можна все це позичити в піонерській кімнаті. Бо завтра буде вже пізно.
     У п’ятницю після другого уроку всі учні четвертих — восьмих класів повинні були одягнутися в піонерські однострії для участі в піонерському параді. Усі класи зібралися в своїх класних кімнатах. Зібрався й 8-Б клас у тринадцятому кабінеті. Куцачка почала зачитувати інструктаж, виданий напередодні на педагогічній раді.
     — Скажіть, будь ласка, — звернулася вона після того, як зачитала інструктаж, — в усіх є піонерські галстуки? Підійміть руки в кого нема. Якщо нема — ідіть вже, позичайте в піонерській кімнаті.
     Ніхто руки не підняв.
     — Гаразд, — сказала Куцачка. — Тоді ВЖЕ пов’язуйте галстук, аби потім не забути. Це стосується й тих, хто вже в комсомолі… Потім… В усіх білі сорочки формені — з нашивкою на рукаві й на металевих ґудзиках? … бачу, що в усіх… В кого просто біла сорочка — вже йдіть до піонерської кімнати міняти її на формену, бо потім вас з ганьбою видалять з колони, та ще й незадовільну оцінку за чверть виставлять… Потім… В усіх дівчат спідниці формені? В кого не формені — теж ідіть, міняйте до піонерської кімнати… Там багато піонерських одностріїв завезли — свій розмір ви обов’язково знайдете… В усіх є білі гольфи? Не короткі шкарпетки, а саме гольфи! … Добре… А формені пояси в усіх є? В кого нема — йдіть до піонерської кімнати… А тепер питання до хлопців: в усіх є формені піонерські шорти? 
     Потім Куцачка попросила дівчат вийти, аби хлопці мали змогу зняти довгі шкільні штани та надягти короткі піонерські шорти.   
     Об одинадцятій годині учні піонерських класів по команді вишикувалися на майданчику шкільного подвір’я. На всіх на них були формені білі сорочки і червоні галстуки. Всі хлопці були в піонерських шортах, ніби це була не школа, а якийсь елітний піонерський табір. Серед учасників гри «Зарница», які були присутніми на параді, вперше всі хлопці теж були в коротких шортах. Натовпом ходили чутки, що це було спеціальне розпорядження партійного начальства, аби однострії хлопців в усіх загонах включали до себе саме короткі шорти, а не довгі штани, як це було раніше. 
     Загони розподілялися по районах області. Від Чернівців було три загони — за числом районів у місті, і ще десять загонів було від десяти районів області. 
     Кожен загін мав свої однострії. В одних загонах ті однострії були синіми, в інших — зеленими чи кольору хакі, ще в інших — сірими чи помаранчевими. Але практично в усіх загонах хлопці були в коротких шортах та білих гольфах, чи шкарпетках. Дівчата були натомість у коротких спідничках і теж у гольфах, чи у шкарпетках. Головними уборами були або пілотки, або берети. Але особливою ориґінальністю відрізнявся однострій загону, скоріше за все, від Ленінського району Чернівців, яка імітував червоноармійський однострій часів громадянської війни. У хлопців були бавовняні сорочки кольору хакі з характерними нашивками червоного кольору спереду та з пов’язаними на шиї червоними галстуками (адже «Зарница» — то є піонерська військово-патріотична гра), шорти з тієї ж самої тканини кольору хакі, червоні чоботи, білі рукавиці та шоломи, які чомусь звалися «будьонівками», хоча логічніше їх було б звати «васнєцовками», бо їх придумав художник Віктор Васнєцов, а не маршал Будьонний. Однострій дівчат була подібною, тільки замість шортів вони мали короткі спіднички кольору хакі. 
     Тим часом на трибуні серед тих, хто приймав парад учасників гри «Зарница», стояв якийсь ґенерал. Він натхненно спостерігав за цим масовим заходом і потім раптом звернувся до міського та обласного партійного керівництва, що було присутнім поруч на трибуні. 
     — Ось дивлюся я на цей натовп, — сказав ґенерал, — і бачу одразу, скільки хлопців є непристосованими до життя. А головне — до служби у Збройних Силах. Ось подивіться, які в них є нездалі фіґури! Ви вірно вирішили щодо того, аби всі хлопці були в шортах. Аби в них були видні м’язи на їхніх ляжках. Звичайно, бажано було б, аби вони всі були ще й із голим торсом, аби кожен демонстрував свою комплекцію… Але… все одно, я все бачу й крізь одяг. І що я бачу: тільки один хлопець із десяти є пристосованим до служби у Збройних силах. Решта — то є сміття! Так, я не оговорився — людське сміття! Цих хиляків навіть і людьми не назвеш! Отож, я є катеґорично проти того, аби студентам надавали відстрочення від призову, як наполягають на цьому деякі вшивні інтеліґенти. Загальний військовий обов’язок є необхідним принаймні для того, аби робити селекцію. Так, так, я не боюся цього слова — селекції! Ми повинні знищити всіх тих, хто робить нашу славетну армію небоєздатною! Або перевиховувати їх треба, треба прочищати їхній мозок, та виправляти їхню комплекцію! Або ж — знищувати! … А потім… яких нащадків ця гниль лишатиме? Таку ж саму гниль? І що то будуть за захисники завоювань соціалізму? Хіба можна такий розпад допустити? Отож я за те, щоб серед юнаків проводили таку ж саму селекцію, яку проводили у Спарті! Спочатку треба дати шанс для перевиховання, для прочищення мозків, для виправлення комплекції, але якщо він такому перевихованню не піддається — знищувати таких треба як бур’ян!
     Захоплюючись розмовами про селекцію, цей ґенерал так розійшовся, що   вже увійшов в екстаз. 
     — А як Ви пропонуєте знищувати? — спитав другий секретар міськкому партії.  
     — Треба в армії створювати їм нестерпні умови, аби вони самі кінчали життя самогубством. Треба нацьковувати на них солдатів другого року служби, сержантів, прапорщиків… Аби вони нещадно били тих недолюдків. А якщо хтось вб’є новобранця — треба зобов’язувати військові трибунали виносити в такому випадку виправдувальні вироки. Треба зображувати, ніби ці герої перебувають у стані афекту, чи щось на кшталт цього… Ну й не знаю, скільки ми ще просидимо в Афгані. Мабуть іще багато років… З одного боку, ми не вийдемо з Афгану доти, доки ми там не переб’ємо остаточно тих душманів і не встановимо остаточно справедливий соціалістичний лад… Ми вестимемо цю боротьбу з ворогами соціалізму до переможного кінця… А, з іншого боку, цій війні не видно кінця й краю тій війні не видно, бо там люди перебувають іще на дуже, дуже низькому рівні свідомості. Але я вам кажу: нам ця війна конче потрібна, незалежно скільки вона ще триватиме — хоч десять років, хоч двадцять… Бо ми відпрацьовуємо таким чином нашу бойову майстерність, не даючи нашим командирам запливати жиром, тримаючи нашу армію в формі, в постійній бойовій готовності. Ну й, заодно, постійно постачаємо туди гарматне м’ясо в необмеженій кількості. Отож слабкі гинутимуть там першими… 
     — Але ж там гинутимуть не тільки фізично міцні юнаки, з дуже гарною фізичною підготовкою, — спробував було заперечити другий секретар. 
     — Ну й нехай гинуть! — відповів ґенерал. — Це завжди так: ліс рубають — щіпки летять. Як казав відомий радянський маршал, «В нас цього гною до самого Сибіру вистачить!». Отож нема чого жаліти солдатські життя — наші бляшки іще народжуватимуть і народжуватимуть. Радянська система потребує постійного палива у вигляді гарматного м’яса!
     — Розумні речі каже товариш ґенерал, — промовив перший секретар міськкому, який стояв поруч на трибуні. — Бо хилі та непристосовані до життя юнаки відрізняються, як правило, високим рівнем інтелекту. А нашій системі не потрібні розумні люди. Їй потрібні слухняні виконавці, гвинтики, так би мовити. В нас цивільне життя повинно якомога менше відрізнятися від армійського. Пересічні громадяни — це ті ж солдати, які повинні виконувати розпорядження вищого начальства! А що таке розумний солдат? Правильно, то є головний біль для командира! 
     — Але ж є такі люди, — додав другий секретар, — які поєднують високий фізичний розвиток із високим інтелектом. 
     — Таких треба заманювати для роботи в органах МВС та КДБ, — відповів перший секретар. — Такі люди системі потрібні. Але вони теж повинні проходити чистку. І якщо вони, пройшовши її, не позбудуться зайвого інтелекту — на таких є гарна управа в наших славетних психіатричних лікарнях. Там їм швидко вправлять мозок!
     — Годі вам сперечатися, — несподівано сказав ґенерал. — Подивіться ліпше, як крокують дівчата в коротких спідницях! 
     О п’ятнадцятій годині парад закінчився. Учні школи номер два пішли до будівлі своєї школи переодягатися та взяти свої сумки з підручниками.
     Павло з Санею першими увійшли до тринадцятого кабінету, де вже сиділа Куцачка. Поки дівчат не було, Віра Павлівна вийшла до коридору, аби ніхто з дівчат не заходив до класу, а Павло зняв піонерські шорти та одягнув шкільні штани та жакет. А Сашко не став знімати свої шорти — він просто зняв піонерський галстук, приспустив гольфи та одягнув шкільну куртку, а штани заховав у сумку. 
     — Саню, — звернувся до нього Павло, — ти що, ТАК хочеш іти вулицею?
     — А що тут такого? — спитав Сашко. — Мені сподобалося ходити в шортах. До того ж, я мешкаю тут зовсім поруч…
     Нарешті, коли всі хлопці переодягнулися, до класу увійшли дівчата разом з Вірою Павлівною.
     — Від імені міському партії я всім оголошую подяку за участь у параді, — промовила Куцачка. — Парад пройшов на дуже високому рівні. Особлива подяка тим, хто вже вступив до комсомолу, але для підтримки масовості заходу зіграв-таки роль піонерів… Хто запозичував щось із піонерських одностріїв у піонерській кімнаті — прохання до того все здати. А всі інші вільні.
     Сашко підійшов до Зої.
     — Саню, ти так додому підеш? — здивовано спитала Зоя, побачивши Саню у шкільному жакеті, але в піонерських шортах.
     — Я вже питав його про це, — втрутився Павло.
     — Так ми збираємося? — спитав Сашко Зою.
     — Вже половина на п’яту, — відповіла Зоя. — Ми вже всі втомилися. Хіба що, мабуть, завтра.
     — Давайте тоді на шосту годину, — запропонувала Олена. — Чи, мабуть, ліпше на половину на сьому. Ми лише обговоримо, що ми співатимемо на класній годині.
     — Добре, — відповіла Зоя. — Ми тільки поговоримо, обговоримо наш репертуар і розійдемося.
     — Ну все, — сказав Сашко. — Тоді вісімнадцята тридцять. Я прийду з ґітарою.
     — Гаразд, — додав Павло. — Я теж принесу свою.
     — Отже ви мою адресу знаєте? — спитала ще раз Зоя.
     — Ти нам вже казала, — сказав Сашко. — Знайдемо.
     Двоповерховий будинок, де Зоя мешкала з батьками, був розташований на вулиці Комсомольській на протилежному боці від правління текстильного об’єднання «Восход». Якраз «Восходівська» будівля й слугувала орієнтиром. 
     Першим до Зої прийшов Павло. Знайшовши отой будинок, він одразу ж відчинив хвіртку та увійшов на подвір’я. Будинок, який був таким скромним з боку вулиці, вразив Павла своїм розкішним подвір’ям. На протилежному боці того будинку був величезний ґанок із кам’яним парапетом. До цього ґанку вели широкі мармурові сходини. Над цим ґанком на рівні другого поверху була розташована така ж величезна тераса. Колись усе це сяяло, але зараз усе це занепало. Колись той будинок належав якомусь місцевому багатію, але прийшли совіти, того багатія, напевно, вбили, чи вислали до Сибіру, бо не можна в комуністичному суспільстві володіти такими хоромами, а будинок конфіскували та зробили в ньому кілька окремих квартир. На першому поверсі їх було аж три. Скільки було їх на другому поверсі — невідомо. 
     — Павло! — раптом покликала його Зоя, стоячи на терасі. — Заходь із того боку, де прохід між будинками. З ґанку веде вхід зовсім до іншого помешкання.
     Павло повернувся та в проміжку між будинками на вхідних дверях побачив напис «Крамар». Павло натиснув на кнопку. Через хвилину до нього вийшла Зоя у спортивному костюмі.
     — Привіт, Павлику! — сказала Зоя. — Підіймайся на другий поверх.
     — А які двері? — спитав Павло.
     — Побачиш, — відповіла Зоя. — Не заблукаєш!
     Павло піднявся. На майданчику другого поверху були лише одні двері з матовим склом.
     — Проходь, — сказала Зоя. — Побачиш, як живе радянський письменник Віктор Крамар.
     Павло увійшов до квартири та побачив розкішний хол із панелями з червоного дерева. У холі висіла якась старовинна картина. На підлозі був розстелений величезний килим, на якому стояв журнальний стіл, навколо котрого стояли три дивани. Двері з такого ж червоного дерева, засклені матовим склом, вели з холу в різні кімнати. Павло підняв голову та подивився на стелю. Його здивувало те, що в холі не було жодного вікна, але звідкілясь падало денне світло. Павло побачив на стелі ґрати все з того ж червоного дерева, між якими було вставлено матове скло, через котре й падало світло згори. 
     — Скільки тут кімнат? — спитав Павло.
     — П’ять, — відповіла Зоя таким тоном, ніби нічого екстраординарного в її відповіді не було. — Проходь!
     Зоя відчинила двері однієї з кімнат. То була вітальня — якраз із неї двері вели на терасу. Кімната була обставлена старовинними меблями, а під стелею висіла кришталева люстра.
     — Напевно, це помешкання належало якомусь вельможі, — спитав Павло. 
     — Хто тут мешкав до війни — я не знаю, — відповіла Зоя. — Але мій дідусь був полковником КДБ. Після війни його направили до Чернівців та дали це помешкання.
     — Все зрозуміло, — відповів Павло.
     — А коли дідусь помер, — продовжила Зоя, — сюди переїхали мої батьки. 
     — А він був батьком мами чи тата? — поцікавився Павло.
     — Мами, — відповіла Зоя. — За нами лишили таке величезне помешкання, бо, по-перше, дідусь був полковником КДБ. А, по-друге, мій тато вже тоді був членом Спілки письменників. Де ми будемо — тут, чи в моїй кімнаті?
     — А де є твоя кімната?
     — Ходімо, — відповіла Зоя.
     Вона провела Павла до кухні, де Павло помітив круті сходи, які вели невідомо куди. Зоя вказала саме на ці сходи. Вона першою піднялася цими сходинками та відчинила двері, які були розташовані вище рівня кухонної стелі.
     — Підіймайся, Павлику, — скомандувала Зоя. — Обережно з ґітарою.
     Павло піднявся. Нагорі було горище, де сушилася білизна. 
     — Сюди, — вказала Зоя.
     Павло побачив ще одні двері, які вели ще до якоїсь кімнати.
     — Ось моя кімната, — повідомила Зоя. — Я тут і сплю, й уроки роблю.
     Павло увійшов. У кімнаті, де замість зовнішньої стіни був схил даху з маленьким віконцем, стояло ліжко, два стільця, письмовий стіл та невеличка шафа. Над ліжком була книжкова поличка. Павло підійшов до віконця.
     — О! — вигукнув Павло. — Із твого віконця навіть Садгору видно!
     Зоя щось захотіла сказати, але тут раптом пролунав дзвоник.
     — Це, напевно, Сашко, — сказала Зоя. — Ти лишайся тут, а я піду, відчиню двері, бо Сашко не дочекається та піде геть. 
     Зоя спустилася донизу, а Павло підійшов до віконця та почав розглядати панораму, що з нього відкривалася. Подвір’я з цього віконця не було видно, зате вся Садгора була наче на долоні. Через кілька хвилин до кімнати піднялася Зоя. З нею був не тільки Сашко, але й Олена.
     — Усі зібралися? — урочисто промовила Зоя. — Можна починати!
     — А з чого почнемо? — спитав Сашко. 
     — Ну які пісні ми співали на квартирі в Олени?
     — «Я пью до дна за тех, кто в море…» — нагадав Павло.
     — Ага, — сказала Зоя. — Так прямо ми на завтрашній виховній годині й заспіваємо: «Я пью до дна за тех, кто в море…». Нас одразу ж звинуватять у пропаґанді нетверезого способу життя!
     — А з Висоцького… — хотів було порадити Павло.
     — В університеті за одне тільки прослуховування записів Висоцького кількох студентів було виключено з комсомолу та з університету, — застерегла Олена. — Нам іще не вистачало комсомольських доган.
     — А воєнні пісні Висоцького, — запропонував Сашко. — Наприклад, «Он не вернулся из боя». Цю ж пісню навіть по радіо кілька разів передавали.
     — Гаразд, — сказала Зоя. — Мабуть це пройде… А ще що?
     — «Новый поворот» Макаревича, — порадив Сашко.
     — Вас усе на «Машину времени» тягне, — помітила Зоя. — Ризикнемо, мабуть пройде. Що ще?
     — З АББ’и — сказав Павло…
     — Забракують, — відповіла Олена.
     — У Макаревича є ще пісня про тишу. — нагадав Сашко та проспівав фраґмент з цієї пісні. — Пам’ятаєте, «А вокруг такая тишина, что вовек не снилась нам… І за этой тишиной, как за стеной…»
     — Ця пісня буде в нас у резерві, якщо нас попросять проспівати щось на біс, — сказала Зоя. — Бо там теж є присутній інтим.
     — А «Ґлорію»? — спитав Павло.
     — «Ґлорію», напевно, можна, — сказала Олена. 
     — Добре, — заявив Павло. — Отже, співатимемо завтра «Он не вернулся из боя», «Новый поворот» та «Ґлорію». Будемо зараз співати?
     — Та ні, — сказала Зоя, — вже пізно. Вже восьма година, пізно буде повертатися… Мабуть, завтра проспіваємо без репетиції, а далі тренуватимемося вже тоді, коли наш ансамбль офіційно затвердять. До речі, мій тато дозволив проводити репетиції в моїй кімнаті — тут від сусідів далеко, ніхто не почує. Напевно, ми збиратимемося й далі саме тут.
     — Гарна ідея, — сказала Олена. — Тут є вельми затишно.
     — А, головне, — додав Сашко, — нам ніхто не заважатимемо.
     На цьому вони погодилися та почали розходитися. Спускаючись сходинками додолу, на кухні вони побачили якусь панянку років двадцяти п’яти. Хлоп’ята з нею привіталися та пішли далі.
     — Це твоя мама? — спитав Зою Павло, вийшовши до коридору.
     — Така молоденька? — здивовано перепитала Зоя. — Та ні, це не мама. Це наша домробітниця. Вона є лише на десять років старшою за мене. 
     Тут до коридору з холу вийшла ще одна жінка більш старшого віку. З нею теж усі привіталися.
     — Ну, як, провели репетицію? — спитала жінка.
     — А ось це — вже моя мама, — представила Зоя. — Та ні, не встигли… Тільки обговорили репертуар. Завтра буде все ясно та зрозуміло.
     — Ну, бажаю вам усім успіху, — сказала Зоїна мати.
     Всі з нею розпрощалися та вийшли у під’їзд. Зоя пішла слідом, аби провести однокласників донизу.
     — Я не розумію, — заявив Сашко, — як так можна… Писати про класову боротьбу та водночас мешкати в такому палаці, та ще й мати домробітницю?
     — Це «вершки суспільства», — відповів Павло. — нам ніколи їх не зрозуміти й ніколи не досягти тих висот...
     На тому всі й розійшлися...
     А наступного дня, тобто в суботу, Павло та Сашко до школи прийшли з ґітарами. Вони вранці лишили їх у тринадцятому кабінеті, а Куцачка заховала їх у шафу.
     — Сьогодні під час класної години я обов’язково ваш ансамбль представлю, — сказала Віра Павлівна. — А що ви співатимете?
     — «Он не вернулся из боя» Висоцького, «Новый поворот» Макаревича та «Ґлорію», — відповів Павло. — Ми вже домовилися про репертуар.
     — Добре, — відповіла Куцачка. — Мені теж хочеться вас послухати.
     На класній годині після уроків, узгодивши організаційні питання, Віра Павлівна урочисто заявила: «У нашому класі виник новий творчий колектив…»
     Сашко, Павло, Зоя та Олена одразу ж піднялися зі своїх місць та підійшли до Куцачки. Вона дала їм ґітари, що були заховані в шафі. Підлітки вийшли до дошки.
     — Що співатимете? — спитала Куцачка.
     — «Он не вернулся из боя» Висоцького, «Новый поворот» Макаревича та «Ґлорію», — повторив Павло дослівно ту ж саму фразу. — Ми вже домовилися про репертуар.
     Вони проспівали всі три пісні. 
     — Браво! — вигукнула Куцачка. — Першу пісню Висоцького можна підготувати на конкурс політичної пісні, що відбудеться в останній день чверті, тобто третього листопада. Тільки останній куплет не треба співати — там, де йдеться про цигарки. А інші пісні ви можете виконувати на різноманітних шкільних вечорах та конкурсах художньої самодіяльності. Як, наприклад, «Рідна мати моя», що відбудеться наприкінці січня. Щось можна буде заспівати й на новорічному вечорі… До речі, як ви свій колектив назвете.
     — Треба поміркувати, — сказала Зоя. — «Співоче поле», наприклад…
     — Ні, — відповіла Куцачка, — Ця назва не піде.
     — «Трубадури», — запропонував свій варіант Сашко.
     — Саню, ти що! — заявила Олена. — Хіба ти не чуєш, з яким словом це слово співзвучно? Ось і зватимуть нас інші хлопці скорочено «дурами». 
     — Але ж це романтично, — намагався пояснити Сашко.
     — Стоп! — заявила Куцачка. — Ти, Сашко, підказав досить вдалу назву —  «Романтики».
     — Краще нехай буде просто «Романтика», — запропонував Павло.
     — Добре, — погодилися Зоя та Олена. — Це буде ліпше.
     — Отже вітаю вас! — оголосила Віра Павлівна. — Вітаю вас із народженням нового колективу — ансамблю «Романтика». 
     — Тут іще фортепіана не вистачає, — сказала Олена. — Я дуже добре граю на фортепіані.
     — …Вокально-інструментального ансамблю «Романтика», — поправила себе Куцачка. — Отже готуйтеся, проводьте репеттції, а в жовтні продемонструєте нам, що ви підготували до конкурсу політичної пісні.
     По закінченню виховної години Зоя покликала ще раз Саню, Павла та Олену.
     — Отже, це є вельми гарна ідея, — сказала Зоя, — збиратися в мене щосуботи на репетиції.
     — Сьогодні ми теж прийдемо, — сказав Павло. — О сімнадцятій годині?
     — Ліпше о пів на п’яту, — відповіла Олена.
     — Добре, — сказала Зоя. — О шістнадцятій тридцять усі — до мене!
     Домовившись, усі розійшлися по домівках…  
     Жити Грибуліну лишалося вісім з половиною місяців.



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись