Донька Азраі 2. Таємниці Океану

Розмір шрифту: - +

Частина 6

У чудному ілюмінаторі, океан був геть іншим. В першу чергу «за вікном» було набагато світліше. Наче там був яскравий літній день, а тут похмурий зимовий вечір. Керуючись запрошенням Аделеї, Оля пірнула в отвір і перед нею, як на долоні, постало величезне підводне місто. Те саме – з її снів. Проте в реальності воно було більш масштабним, яскравим, вражаючим.

Одразу перед гостями починались невисокі, химерні і одночасно витончені будинки, вигадливо прикрашені різними водоростями, актиніями, коралами та іншими підводними дивинками. Чим далі, тим вищими ставали споруди, на обрії взагалі нагадуючи здоровенні хмарочоси. Чи може їх варто називати поверхнечоси? Арки, переходи, якісь невідомі механізми, величезна кількість різноманітних риб і просто неймовірна кількість азраі! Підводний народ неспішно плив кудись у своїх справах, іноді привітно усміхаючись, зустрічаючись поглядом з Олею, іноді доброзичливо помахуючи їй рукою. Та більша їх частина просто не звернула уваги на юне вражене дівча, що захоплено роздивлялось все навкруги.

Вода тут була трохи тепліша і смачніша, наче просякнута ледь відчутним нектаром якихось квітів. Все було набагато яскравіше освітлене, аніж зазвичай то на таких глибинах. Тут були не лише сонячні промені з поверхні, хоча й їх було наче занадто багато, світилась ще купа всього. Якісь різноманітні камені, вставлені в стіни будинків, риби, тонкі, схожі на сріблясте павутиння, і лапаті водорості, актинії, медузи. Здавалось все місто, як незвична величезна магічна коштовність, світиться м’яким, розсіяним, світлом. А ще тут був незвичний звук. Дивний гомінливий передзвін, що нагадував одночасно шурхотіння літнього дощу, стукіт крапель по склу та тихий передзвін тисяч мелодійних дзвоників. То он як звучить місто азраі… Гарно… Ні тобі вихлопних газів, ні реву машин. Транспорту тут взагалі не спостерігалось.

Дівчина озирнулась – за їх спиною швидко зникав, наче затягуючись маленькими іскорками, прохід. За мить простір навкруги став однорідним, світлим та прозорим, наче вони знаходяться метрах в десяти від поверхні в Середземному морі! Але дівчина точно бачила – над ними сотні метрів води.

-- Як це можливо? – перевела погляд Оля на свою супутницю.

-- Сучасні технології.

-- І знову маскування?

-- Звичайно. А ти думала чому люди нас досі не віднайшли? – весело усміхнулась Аделея, явно насолоджуючись ефектом.

-- Але ж у людей є підводні човни, батискафи, купа ще чогось. Та й просто дайвери. Вони стільки вивчають, дивляться, плавають. Що буває коли вони врізаються у цю «ширму»?

-- Такого не буває. Для цього є буферна зона, яка їх непомітно посуває, викривлюючи данні апаратури. Можна сказати водить людей колами, як духи у тайзі.

-- То ви – морські духи? – мимоволі розсміялась Оля.

-- І вони теж.

-- А навігаційні системи, системи розпізнання дна моря, ехолокатори й тому подібне? Невже всі вони безкорисні? Невже жодних дивинок техніка не фіксувала? Це ж… Воно ж просто не може бути непомітним! Люди ж, здається, навіть косяки риби навчились відслідковувати! А тут же не якась зграя сардин, тут – ціле місто!

-- Не лише місто – країна. Та наші технології більш прогресивні, аніж людські. Їх техніку ми вводимо в оману без проблем, а якщо в буферну зону потрапляє людина без металевої бляшанки, то тут гарно допомагають косяки менгаден.

-- Ті, що нас зустрічали?

-- Так. Це лише на перший погляд вони зграя дурних риб.

-- Ну не знаю, на чий погляд, то так… – тріпнула плечима Ольга, згадавши подорож живим тунелем.

-- Людський. Вони дійсно так вважають. Проте спільнота менгаден суттєво впливає на нервову систему людини. Кілька хвилин проведених в компанії цих чудових істот і цікавий дайвер більше до нас не повернеться. Він самостійно знайде мільйон причин для цього і навіть думати не буде про те, чим саме йому так не подобаються наші води.

-- Ого. Рибний гіпноз, чи що?

-- Можна й так сказати.

-- І наскільки то ефективно?

-- Ефективно. Ти ж нас вважала казкою? І більшість людей думає, що нас не існує. Особливо переконані в цьому так звані «тверезомислячі» люди. Невже думаєш так могло бути, якби ми не мали змоги себе захистити? Обійти наявні у людини технології? А дивності… Вони звичайно є, один мішок людських історій про бермудський трикутник чого вартий, та таких речей вистачає й на суші, – Аделея простягла дівчині руку, – Попливли. Тебе вже чекає твоя рідня.

-- Чекає? Як чекає? Вже? Ось так одразу? – трохи розгубилась дівчина.

-- Звичайно. Система їх повідомила про тебе, тільки но отримала данні.

-- І що тепер?

-- Нічого. Вони знають що ти є, і будуть готові до твоєї появи.

-- А… Якщо я не з’явлюсь?

-- Тобто як? – відверто здивувалась Аделея.

-- Ну… Я не хочу отак одразу до них в гості. Хочу подивитись місто і все це. Хочу зрозуміти як ви живите і декого хочу знайти…

-- Кого?

-- Одного азраі з котрим знайома. Він відплив коли його поранили…

-- Що?! – Аделея наче вмить стала вище на зріст, волосся розметалось як від пориву вітру і почало іскритись рожевими іскорками на кінчиках. – Хто й коли?!!!!

-- Е-е… люди.

-- І ти про це мовчала?! – тепер на них вже почали звертати увагу. Воно й не дивно. Аделея виглядала так, наче зараз половину міста рознесе на друзки чи попіл. Оля перелякано задкувала від неї.

-- Ви ж мене не питали. Та й я думала ви знаєте. Він мав плисти до вас, як я зрозуміла.

-- Коли? – страж наче трохи вгамувалась. Принаймі волосся перестало світитись.



Оксана Усенко

Відредаговано: 09.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись