Дорога до щастя. На уламках минулого.

Розмір шрифту: - +

Глава 3

 Замри и оглянись

 Твой выбор это твоя жизнь

 И каждое мгновенье

 Реки могут поменять течение

 Счастливый твой билет

 В домах зажжется свет

 И ты откроешь двери

 Для всех,кто ждет и верит...

 

Мені здавалось, я лише закрила очі, як мене розбудив противний звук будильника. Ледь підвелась з ліжка, скривившись від холоду підлоги під ногами. "Точно така ж холодна, як дома" - промайнуло в голові. Нахлинули спогади про мою кімнату, з яскравими зорями на стелі і веселими шторами на вікнах, згадала про затишний двір з альтанкою...як часто ми збирались у ній з батьками і друзями, разом...веселі розмови, жарти, що з цього залишилось? десяток фото у пам'яті телефону. 

Я закрила очі і уявила, що знаходжусь дома. Щось ось - ось у двері постукає Сашка, я почую голоси батьків з першого поверху, але мене оточувала тишина. Гірко зітхнула і відкрила очі, на жаль, я досі була за тисячу кілометрів від дому, у чужій країні,...тут не було кому мене підтримати і дати добрячого пенделя за марні мрії, які приносять лише біль.

 Холодний душ прогнав зайві думки і допоміг прокинутись. Я завмерла біля дзеркала і скривилась: у таких мішках якраз добре картоплю тримати. Вони якраз чудово виділялись на фоні блідого обличчя. Привид, інакше не скажеш! На мить, здалось, що варто напружити погляд і я зможу побачити стіну за своєю спиною

 Мама чекала мене на кухні, вона якраз допивала ароматну каву і збиралась виходити на роботу. Висока, струнка, навіть у свої 42 вона виглядала шикарно! Елегантна зачіска підкреслювала тонкі риси обличчя, злегка повнуваті губи мама ледь підкреслила помадою, очі підмалювала, роблячи ще більшими. Бордова блузка була заправлена у строгу спідницю до колін, на ногах - туфлі на зручному каблуці. Мама підкреслила наряд акуратними сережками і тонким браслетом на зап'ясті. Виглядала вона неймовірно.

- Ти чудова. - поцілувала маму у щоку і зручно вмостилась на стільці.

- Надіюсь сьгодні оцінять не лише мій зовнішній вигляд, але і професіоналізм.

- Можеш у цьому не сумніватись! Кращого архітектора їм не знайти!

Я сказала це з таким запалом, що мама розсміялась. Але я справді щиро так вважала!

 - Дякую, сонечко. - мама тепло пригорнула мене до себе і поцілувала у скроню. - Сьогодні можеш відпочити, я занесу документи у школу, це лише формальність. І завтра у тебе почнеться навчання.

Я спробувала усміхнутись, але від однієї думки про нову школу у мене починали тремтіти руки. Чи зможу встигати за програмою? Чи вистарчить мого знання мови? А нові однокласники?... Десяток питань не давав мені спокою. Мама наче прочитала мої думки:

- Ти дарма хвилюєшся, все буде добре. Ти в мене завжди вміла знаходити спільну мову з людьми.

- Надіюсь це так.

 - Відпочинь сьогодні, погуляй трохи по місту, але не далеко. От знайдеш нових друзів - вони і проведуть тобі екскурсію.

- Думаю свіже повітр'я піде мені на користь.

- Чудово. Я буду пізно, не чекай на мене. 

Я закрила за мамою двері і, спершись на них спиною, кілька хвилин просто стояла закривши очі. Що ж, пора виходити з сховку!

Щоб не заблукати, я вирішила триматись центральної вулиці, що вела до заливу. З нашого двору навіть чудово було видно Золоті ворота. Варто було взяти в руки фотоапарат, як я забула про все. Довго шукати кадри не довелось: ось злодій фотоапарат закарбував назавжди дзвінкий сміх маленької дівчинки з морозивом у світлому платті. Ось строгий вусань з газетою, автомобіль, наче з часів про хіппі. Елегантна бабуся у яскравій спідниці, пристрасна парочка, що цілувалась просто посеред вулиці, продавець фруктів з місцевого магазинчику... всі вони назавжди залишаться у цьому моменті, молодими, щасливими...час над ними не підвласний.

 За улюбленою роботою я не помітила як промайнлу більше трьох годин. Голод дав про себе знати і я вирішила закупитись у магазинчику смачною, але не дуже корисною їжею. От тільки я перебільшила свої можливості, бо через пів години вийшла з двома великими пакетами. Наш холодильник звісно не був дуже заповнений їжею, але я явно захопилась. Схоже в мені прокинулась господинька. Але що вже, діватись було нікуди і я повільно пішла до квартири.

 От тільки відкрити двері з пакетами і фотоапаратм виявилось важкувато, особливоу пані пошуку ключів.

- Давай я допоможу.

Різко обернулась на хриплуватий голос і врізалась у високого хлопця. Навіть з моїм ростом у 1.70, ледь діставала йому до підборіддя. Варто було підняти погляд на його обличчя і я забула всі слова.

Поки я тормозила, незнайомець знову повторив своє запитання, а я безбожно почервоніла і лише кивнула головою. Я досі жодного разу так безцеремонно не дивилась на хлопців і не тупила. Може у мене сонячний удар?

Незнайомець прутко відкрив двері і притримав їх для мене, а потім забрав пакети і мило усміхнувся. Хоча, куди ще миліше. Широка усмішка від вуха до вуха була така щира,  що я не стримала усмішки у відповідь.

- Дякую.

- Я - Деніал. А ти мабуть  з квартири 13В?

- Кріс. Так, ми з мамою вчора переїхали.

- Радий знайомству. 

- Навзаєм. Дякую за допомогу.

Я відкрила двері квартири і забрала свої речі. Руки у хлопця були теплими і ми так і завмерли торкаючись одне одного.

- Якщо потрібна допомога - звертайся.

Хлопець хитро підморгнув, наче знав - я ще не раз звернусь до нього по допомогу. 

 - Дякую. - запанувало мовчання, яке ніхто не насмілювався порушити. - Ну я піду. - невпевнено кивнула на відкриті двері.

- Іди. - знову ця шикарна усмішка. Ходяча реклама стоматолога! Я раптом неймовірно розізлилась за свою реакцію на цього Деніала. Лише кивнула і закрила двері, надто гучно. З коридору почувся смішок, а я почервоніла як помідорка. Чудово! Знайомство з американцями пройшло на всі сто.



Kate Sahaidachna

Відредаговано: 27.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись