Дорога До Храму

Розмір шрифту: - +

Роздуми "мертвого" чоловіка

                                                                    13

 

         Тваринний жах вп’явся у мозок Кропиви та розпеченим цвяхом  пропік його  голову, що нерухомо лежала на подушці набитій вологою тирсою. Наче ракова пухлина, той страх випустив свої невидимі метастази  і, невблаганно, почав жерти паралізоване тіло Бориса зсередини швидко проникаючи у кожну його клітину. Під гуркіт землі, яка невпинно падала зверху, Борис Іванович нарешті усвідомив, що це кінець та, ніякого повернення назад вже не буде.

         Поступово, удари землі ставали все тихішими поки зовсім не припинились. Борис відчув останній, дуже слабкий поштовх. То у свіжу могилу зверху, навпроти його голови, з розмаху встромили дерев’яного хреста, а потім, всі, хто прийшов на кладовище, тихо та чинно розійшлись, щоб трохи пізніше зібратись разом за одним столом на поминках, залишивши Кропиву на призволяще, одного  помирати  під землею серед могил. 

         Розум Бориса  відмовлявся приймати неминуче, бо звідси, з домовини, як підказував йому здоровий глузд, вибратись не можливо, навіть, якщо він оживе.

         «Може я дійсно помер?», виникла у нього рятівна думка. «Може всі люди, що помирають, відчувають те саме що і я, але не можуть про це нікому розповісти і ніхто про то не відає?».

         Кропива, як і раніше, зовсім не міг поворухнутися, не міг розплющити очі, а на додачу, тепер, ще й не  міг  будь-що чути, крім жахливих звуків потріскування дерев’яної труни, що почала деформуватись під вагою землі. Ізольований від зовнішнього світу двома метрами свіжоскопаного ґрунту, він лежав у тісній капсулі, з усіх боків оточений щільною темрявою та важкою, гнітючою тишею, від якої аж дзвеніло у вухах.

          «Ось, що означає вираз, тихо, як у могилі», відразу зрозумів він, після того як зник останній гуркіт з поверхні землі. Йому стало неабияк  моторошно від свого безсилля і тієї халепи у якій він опинився. Борис наче завис у темряві з тишею, ставши їх невід’ємною частиною.

         Свідомість, єдине, що пов’язувало Бориса з реальністю, ще не вмерла, бо він міг і далі аналізувати події, та робити висновки.  Холодна, сира могила не краще місце для роздумів, але у Кропиви не було іншого вибору.

         Він уявив себе лежачим у труні, всіма забутим й покинутим на вічні часи, поки буде існувати Земля. Через рік, або два, ґрунт на могилі просяде під власною вагою, розчавить кришку домовини, що встигне прогнити, та, накриє залишки його тіла щільною масою і, він стане єдиним цілим з землею. «Прах до праху», як казав священик проводжаючи Кропиву в останню путь.

         На поверхні, у цей час, буде вирувати життя, світитиме сонце, ллятимуть дощі, будуть народжуватись діти, а він, не зрушить з місця й буде лежати нескінченно довго не в силах щось змінити, як не в силах щось змінити тисячі колись живих людей, що лежать на цвинтарі поряд з ним.

         Царство вічного  холоду й темряви – ось реальність, до якої він потрапив і з якої нема можливості повернутись назад. Тут немає руху, світла, сонця і тепла. Тут нема воїн, горя, хвороби, але нема й любові з коханням. Тут нема грошей, бо ніхто нічого не купує і ніхто не ходить один до одного у гості. Тут нема проблем і пристрастей, що існують на поверхні, тому що тут нема нічого крім нескінченого часу й сирої темряви. Є тільки вічний спокій, холод і тиша, бо це інший вимір.

         Від напливу думок та усвідомлення невтішної дійсності, Борису Івановичу стало шкода себе до сліз і він несподівано для себе схлипнув, зробивши маленький подих. Тук-тук, два рази стукнуло серце і знову завмерло у грудях.

         «Ні! Ні! Я живий! Живий! Я не помер!», як виверження вулкану промайнула радісна думка, але відразу згасла, поступившись місцем новій хвилі тваринного страху. Жахлива здогадка не давала спокою. «Живий то живий, а що далі?»

         Кропива пригадав долю Миколи Васильовича Гоголя, який заснув летаргійним сном, та був похований живцем, без розтину, а коли прокинувся в домовині, то сконав у страшних муках від задухи. Така перспектива Борису не подобалась та страшенно лякала. В цю хвилину Кропива вже шкодував, що йому не зробили розтин.

         Що буде, коли він знову опритомніє? Звісно що, почне дихати. Через пів години у труні закінчиться повітря, і, Борис почне задихатись. Від браку кисню його обличчя посиніє, язик розпухне та вивалиться з рота, а він, у агонії, дряпатиме стіни домовини здираючи нігті до крові. Ніхто його не почує і не прийде на допомогу. Ось так весело й закінчиться його життєвий шлях. А по суті, він ще толком і не жив. Що він бачив у цьому житті крім нескінченої служби та виснажливої роботи? Куди біг, висолопивши язика, і, навіщо?



Ганс

Відредаговано: 30.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись