Дорога До Храму

Розмір шрифту: - +

"Дежа вю"

                                                                      24

 

         Далеко за північ Сергій Федорович покинув обійстя лісника, хоча Кропива пропонував йому залишитись з ним до ранку, але старий, пославшись на те, що дома  його чекає дружина, подався до своєї оселі.

         В загальних рисах Борис Іванович розповів голові дивовижну історію свого порятунку від смерті, передбачливо приховавши деякі подробиці які стосувались його статків, але загалом, вони поспілкувались добре, отримавши однакове задоволення від бесіди. Голова зрадів появі нових вух, що не чули історію про «Щастя», а Кропива нарешті випустив пару, коли зміг поділитись з майже незнайомим чоловіком, всім тим, що накипіло у нього в душі. Як правило, людині завжди легше відкритись випадковому подорожньому, якого вона сподівається більше ніколи не побачити, ніж близьким і рідним.

         Підсвідомо, Борис неабияк зрадів, коли дізнався що Даринка не заміжня, тому вирішив залишитись у селищі ще на кілька днів й знайти привід зустрітись з нею хоча би ще один раз.

         Така нагода, як на замовлення, трапилась йому відразу ж наступного ранку. Це була неділя та, за збігом обставин, перший день літа. Сонце піднялось вже доволі високо, коли Борис вийшов з хатинки, добряче виспавшись після нічного візиту голови. Він оглянув з горбочка потопаюче у зелені й сонячному промінні «Щастя», та помітив на дорозі, що вела з села до греблі, дві знайомі постаті.

         За якусь хвилину, трохи захекавшись від бігу,  Кропива вже стояв, як ні в чому не бувало, на березі ставка, роблячи вигляд, що він  опинився тут цілком випадково та, від нічого робити, зосереджено спостерігає за поверхнею водойми.   

– Доброго дня! – привіталась з ним Даринка проходячи поряд.

– Доброго дня – повторила за мамою Оленка, зупиняючись біля Кропиви. – А ми йдемо до лісу. Пішли з нами!

– О, старі знайомі – щиро зрадів Борис. – Доброго дня! А я саме думав чим таким мені сьогодні зайнятись. Якщо твоя мама буде не проти, Оленка, то я радо можу скласти вам компанію.

– Ура! – вигукнула Оленка, висмикнула свою руку з маминої долоні й кинулась до Кропиви. Борис стояв ногами на самому краю греблі де була відсутня частина огорожі, тому не учувся, як від маленького поштовху дитини несподівано втратив рівновагу та каменем полетів до низу. Плавати він не вмів.

         Холодна й темна вода миттєво прийняла його в свої обійми, закрила над  сивою головою Кропиви рідке склепіння, та потягла, паралізоване судомою тіло, на самісіньке дно, до якого було добрих чотири метри. Борис не очікував такого розвитку подій й зовсім не сподівався, що смертельна небезпека може чатувати на  нього у такому гарному й спокійному місці, тому поводив себе занадто безпечно як для людини, що зовсім не вміє плавати.

          Не зрозумівши, що відбулось, з розплющеними очима, Борис у розпачі, продовжував дивитись у гору, де ще виднілось розмите кружальце денного світла, яке повільно зменшувалось у розмірі поки він стрімко занурювався у воду. Коли тіло Кропиви торкнулось мулу на дні, від струсу, він інстинктивно зробив подих, але замість повітря його легені заповнила холодна рідина і Борис втратив свідомість.

         Спочатку в його очах потемніло, потім у них, на якусь мить, спалахнув яскравий вогник, що повільно перетворився на м’яке світло, яке випромінювали стіни рожевої труби. Він мчав нею з величезною швидкістю крізь густий зелений туман. Це було не падіння, а скоріше вільний політ тіла в умовах невагомості, всупереч всім законам гравітації бо, ніяких незручностей, при цьому, або перевантаження, Борис не відчував.

          Коли туман розсіявся, то швидкість польоту трохи зменшилась й Кропива зміг роздивитись, що труба, по якій він переміщався, не мала певного діаметра і виглядала  як щось живе та пульсуюче. Вона могла раптово звузитись, до розміру маленької цятки, або розширитись до неосяжності, але її стіни, все одно, знаходились на однаковій відстані від нього, тримаючи Бориса, якимось дивом, точно по центру труби.

         Він не бачив свого тіла, й не відчував спротиву повітря, який обов’язково мав бути при такій швидкості польоту, але чомусь зрозумів, що тут йому вже нічого не загрожує, бо він,  насправді, зовсім не мав тіла. В цей час, воно, мов кам’яна брила, нерухомо спочивало на дні ставка, а він, легкий та прозорий, летів рожевою трубою невідомо куди.  

         «Мабуть я, таки помер» - байдуже подумав Борис, роздивляючись навкруги.



Ганс

Відредаговано: 30.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись