Діти Дану

Розмір шрифту: - +

ІІІ

– А хто такі Песиголовці? – Еліна уважно розглядала слайд з попередньої лекції.

На ньому було зображення чудовиська з головою собаки. Високе пружне тіло, обтягнуте чорною блискучою шкірою, що волого сяяла у полудневому світлі.

– Це раса прото-людей, що живе у пустелі. Дуже небезпечні та примітивні тварини з низьким коефіцієнтом інтелекту. На фізіологічному рівні представники роду Cynocephalus ordinarius схожі на нас, хомінес нові, та в розумовому плані песиголовці, – лише звірі, Дуже небезпечні звірі.

– Звірі, – Еліна замислилася над словами менторки.

— Ага, песиголовці, – через плече дівчини визирнула руда голова, то був її сусід Артем. – Кажуть вони крадуть дітей та ведуть їх до пустелі, а там зжирають, бо вони людожери! - Хлопець широко всміхнувся і побіг до однокашників.

Решта класу жартували та веселилися, раділи та тішилися з перерви. Дехто грав у дворі, нехтуючи правилами безпеки, інші просто спілкувалися.

А вона: наче зачарована дивилася на страшну істоту з тілом людини та головою собаки.

***

Еліна схопилась зі сну. Барвисті образи, звуки, відчуття бентежним відлунням грали в голові.

Вже в котре їй мариться море. Велика водойма, цілковито вкрита; хвилями. Вода була усюди, куди б вона не поглянула.

Остаточно прокинувшись, продерши очі від піску, Еліна огляділася. Навкруги цілковита пустеля. Безмежна самота.

Скільки ще вона протримається в цій глухомані без запасів. Слабкість вже брала гору, скула кінцівки, роблячи тіло немічним, а подальше переслідування, - неможливим.

– Води, – пробурмотіла вона спраглими вустами.

Еліна, спираючись на глайдер, всілася зручніше.

Сонце вже зійшло над обрієм, скоро спека знову попливе пустелею. Дівчина важко схилила голову на бік.

Еліна напружила мозок, згадуючи, як опинилася посеред пустелі.

Вчора вона полетіла до Закрайсвіття, шукати вкраденого брата. Та пілот з неї виявився нікчемний. Вона декілька разів спробувала зупинити дошку, та марно. Глайдер ніс її далі від цивілізації у пустку. Туди, де не літали патрулі Оорта та фарсіянські кораблі. Де взагалі не було жодного розумного життя, самі химери та піски.

Коли від пекучого диску на небі лишився тьмяний уламок, глайдер сповільнився, і з шипінням сів на землю. Акумулятор нарешті розрядився. Еліна вилізши із тісняви кабінки, одразу впала спочивати. На страх не залишилося енергії, свідомість дівчини миттєво вимкнулась. А зараз, тверезо оцінивши халепу в яку вляпалась, Еліна відчула, як холодні пазурі жаху вп’ялися в душу.

Навряд чи в цьому безлюдді знайдеться зарядна станція, чи хоча б ферма.

– Дурепа… – Еліна підвелася з піску, обтрусила червоний домашній комбінезон.

Вони тікали з Ванком в чому було, навіть гермо захист не прихопили з дому. Яка з неї після того старша сестра? Цілковита нетямучість. Добре, що по дорозі до батьківської ферми їм трапився склад, забутий вартовими. Та розжитися там було нічим, кілька пакетів з денними порціями та бутель води, для неї та брата на декілька обідів.

Дівчина важко випросталася, суглоби боліли з незвички так, що вона ледь не плакала. А ще страшенно хотілося пити. Дівчина озирнулася. Навколо сама пустеля. Червона, як кров, згадала Еліна, хоча цей вираз вона ніколи не розуміла. Червоний був усюди, куди не глянь. Небо, земля, скелі, що ніби обдерті й обвітрені кістки велета стирчали із піску, все пофарбовано у червоний.

Коло того місця, де сів глайдер, щось зеленіло. Кульгаючи, розсипаючи базальт високими чоботами, Еліна підійшла до невеличкої округлої водойми. У смарагдовій калюжі блищали залишки переморфану, води з неорганічними домішками, що лишилася після первинної терраформації Марсу, принаймні так стверджували вчені.

"Це не можна пити", Еліна боляче зітхнула, вона не мала сил ввести погляд від зеленої отрути. Спрагла дівчина ледь трималася, щоби не влізти з головою в жадану прохолоду з тонким ароматом спецій. Марсіанську воду можуть пити лише марсіани, кажуть, що від того їх очі сяють у пітьмі, наче у котів чи собак.

Вона скоріше відчула його наближення, якимось внутрішнім невідомим відчуттям, аніж почула кроки. Ці істоти пресувалися нечутно. Жахливе передчуття небезпеки розпеченим ножем увійшло глибоко в серце, а поза спиною пішли мурашки.

Еліна повільно, дуже повільно, рухаючись механічно, наче автоматон, озирнулася. Струнка фігура в чорних шатах наближалася до неї від скособочених скель. Дівчина враз скам'яніла, в животі важко тьохнуло, вона знала що за істота йде по неї.

То була не людина. "Песиголовець", упізнала Еліна. Враз згадалися усі, коли-небудь почуті від батьків, сусідів, менторів, однокашників та інших фермерів казочки про опівнічні страховиська, дітей місяця, полужерів, песиголовців, що нишпорили у ночі коло поселень і ферм, шукаючи поживи.

Фермери вірили, що химери пили людську кров та їли людське м'ясо. Мандрівникам, що їм траплялися, чудовиська відкушували голови, а решту тіла поїдали разом із кістками. Особливо полужерам смакувало ніжне дитяче м'ясо.



Айя Нея

Відредаговано: 24.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись