"Дударик"

Размер шрифта: - +

"Дударик"

Діду мій, Дударику!

Ти ж, було, селом ідеш,

Ти ж, було, в дуду граєш –

Тепер тебе немає…

Дуда твоя гуляє,

І пищики зосталися,

Казна кому досталися…

І так п’ятсот разів. На репетиціях, у метрі дорогою додому, на кухні вдома, у душі. Я постійно співала Леонтовича. А коли не співала, «Дударик» мимовільно звучав у моїй голові.

Це міг би бути звичайнісінький ранок, якби мені вдалося випити традиційної вранішньої кави. Але – не вдалося. Її у мене поцупили. А далі таке почалося, що з глузду з'їхати можна. На щастя, я не з’їхала, тому маю нагоду й час розповісти тобі, любий мій, геть усе, що було до того моменту, коли...

Мені важливо, аби ти прочитав та зрозумів!

Того осіннього ранку будильник прокинув мене о п’ятій. Капела «Берегиня», у складі якої я проспівала чотири роки, була учасником мистецької феєрії фестивалю повітроплавання у Кам’янці-Подільському. Я очікувала вперше у житті побачити повітряні кулі! Багацько великих кольорових повітряних куль, мов безліч барвистих медіаторів у небі (не тих, що «речовини в нервових клітинах», і не «проміжний продукт електролізу», а такі пластиночки, якими зі струни можна звук видобувати, плектри їх ще йменують, «Вікіпедія» в поміч).

Ентузіазму було багато звечора, коли, вкладаючи речі у рюкзак, я фантазувала, як то безсумнівно гарно буде споглядати яскраві різнобарвні надуті штукенції і середньовічну фортецю водночас!

О п’ятій ранку увесь ентузіазм у моєму організмі безслідно розсмоктався. Ледь відірвалася від подушки. Душ не прокинув. Поки перевіряла-утрамбовувала рюкзак, залишилася такою ж сонною. Тому, кава мала порятувати, її в мене вдома було цілих два слоїки на кухні й третій, заниканий мною в білизні. Знала, що настане той день, коли я витягну з шухляди не труси чи бюстгальтера, а саме той сріблястий прямокутник італійської!

До прибуття таксі, яке я завбачливо замовила звечора, лишалося півгодини. Снідати не хотілося, шлунок ще спав, а мозок вже мав би прокидатися! Узявши до рук слоїка із чорними котами (такий малюнок на ньому), відкрила кришку і… роззявила рота. Мозок іще спав, але те, як я вчора насипала сюди свіжозмеленої кави, добре пам’ятала! «Діду мій, Дударику»… Пригадала міф, що у головах вокалістів замість мозку резонатори. Певно, не зовсім й міф! Я хутко взяла ще одного слоїка, зазирнула під кришку… Порожньо! З третім історія повторилася.

Невже він врешті матеріалізувався, подумалося мені. Усе свідоме життя я відчувала чиюсь присутність коло мене. Часто, зненацька повертаючи голову, сподівалася вгледіти того, хто, наче, постійно йшов позаду мого плеча. Спочатку я думала, що то може бути мій зниклий колись дідусь. Згодом, придумала собі, що це особистий янгол-охоронець. Він невидимий. Читала, що ангелики не мають статі – не чоловіки і не жінки. Але мій то – чоловік! Чорнявий та кучерявий. Чесно, я так і уявляла… УЯВИ собі!

Ринула в кімнату, сіла біля ліжка, відсунула нижню шухляду комоду й гайда копирсатися у білизні.

– Немає. Певно, я ще сплю. Кава! Де ти? Аууу!

– Аууу… – почула приглушене ехо.

В мені все заціпеніло.

– Аууу… – повторила на позначку тихіше. На піано.

– Аууу… – знову.

Я підвелася й помалесеньку, тихесенько покралася на пошуки свого еха. Під лівою ногою щось зашурхотіло. Зиркнула донизу й побачила сріблястий клаптик подібний на цупку фольгу. Я одразу його впізнала! Моя «Lavazza»!

З іншого боку ліжка помітила щось схоже на оберемок трави, який тихесенько поплямкував. Почувши мої кроки, оберемок завмер і подивився на мене блакитними очима.

– Ніколи раніше не куштував подібної смакоти! – він балакав так, наче надихався гелію з повітряних куль.

Я втратила свідомість.

Розплющила очі. Світ для мене сфокусувався на кумедному круглому щокатому обличчі з пишною трав’яною бородою, за яким неможливо було визначити вік.

– Отямилася... Не хвилюйся, моя яскравість завше викликає подібну реакцію у дівчат! – запишався.

– Ви… Ви, – важкувато мені було говорити від шоку, – Ви хто?

– А на кого схожий? – маленький круглий чоловічок із трав’яним волоссям посміхався. Тієї миті мені видалося, що він добряк.

– На Лісовика-добряка.

Чоловічок зареготав гелієвим сміхом.

– Ну, по-перше, не такий він уже й добряк, всяке буває, а по-друге, до Лісовика мені далеко! Але мислиш вірно. Я мешкаю в лісі, і вкрай рідко звідти вибираюся. Хіба дуже треба, або мені згори накажуть… – на мить він задер свої блакитні-блакитні очі догори після чого знову подивився на мене, – Тоді вже мушу йти. Зізнаюся, ваш світ занадто нудний для мене, постійно хочу спати тут. Я ж бо ніколи не сплю, а ця смакота добряче підбадьорює! Рятує від нудьги!



Олександра Товкайло

Отредактировано: 08.05.2018

Добавить в библиотеку


Пожаловаться