Дві таємниці мого тіла

Розмір шрифту: - +

Розділ 3. Одна голова – добре, а три – це занадто

Тарас із Хранителем відчайдушно намагалися спливти на поверхню, та їх невпинно тягло вниз, наче ноги були налиті свинцем. І коли повітря в їх легенях вже закінчилося, зненацька вони опинилися в просторій печері з високим склепінням та безліччю галерей. До того ж, незважаючи на їхні борсання під водою, вони виявилися зовсім сухими. Поволі очі звикли до тьмяного обширу навколо, і напарники навіть змогли помітити візерунки на стінах печери. Тарас передусім упевнився, що з Хранителем усе гаразд, і лишень затим перевів погляд на жінку, яка дивовижним чином виникла нізвідки. У фіолетовому світінні її біла сукня й русяве волосся яскраво виступали із напівтемряви, і здавалося, що вона витає в повітрі прямісінько перед ним.

– Де ми? Це світ живих? – запитав майор у благовидної жінки років тридцяти.

– Це Мідгард [7] – місце рівноваги добра і зла, гармонії усіх чинних сил і злиття всіх світів, – відказала вона.

– Розподільчий пункт, значить, – зробив висновок Тарас. – А світ живих в який бік?

– Для вас прохід закрито, ­– безпристрасним голосом відповіла жінка.

– Ви не розумієте, ми сюди не за витрішками прийшли, наче якісь безтурботні душі, у нас рятувальна місія…

– Я знаю навіщо ви прийшли, але мусить бути душа, яка вас проведе. Дорогою сюди ви зустріли її. Лише з нею зможете потрапити у світ живих.

По цих словах Тарас і Хранитель ледь устигли замружились: сліпуче світло різонуло очі. А далі вони знову опинилися в парку, та ще й змоклі до ниточки від озерної пригоди.

– Ну й порядочки! Ні тобі “добридень”, ні “до побачення”. Витворяють, що заманеться, – обурювався Тарас, дістаючи з кишень усілякий дріб’язок. Мобільник хоч і змокнув, та все-таки працював, а банківським карткам купання ніяк не могло нашкодити.  

  – Отож, видно, те чадо – наче благословення для переходу у світ живих, – міркуючи над словами жінки, мовив Хранитель.

– Тепер зрозуміло, чому та шахрайка ганялася за хлопчаком, ­– невдоволено скривився Тарас.

– Шахрайка? – перепитав Хранитель, почувши незнайоме слово. – Не втямлю сказаного тобою. Поясни.

– Лінгвістика – не мій коник, – буркнув Тарас. Зараз у нього не було ані найменшого бажання напружувати мізки, вишукуючи в пам’яті слова, зрозумілі для приходька з минулого.

Очі ченця знову витріщилися від подиву. Тарас ужахнувся: цей прискіпливий Хранитель неабияк докучатиме йому в подорожі.

– Я не збираюся тебе вчити, – почав він, ретельно підбираючи слова. – Як почуєш незнайоме слово, постарайся самостійно зрозуміти, що це таке. Інакше кажучи, я кинув тебе у воду, а ти, якщо не хочеш потонути, навчися плавати.

– Не хвилюйся, я швидко вчуся. Як тільки я... отямився, – Хранитель задоволено звів угору вказівний палець, правильно застосувавши нове для себе слово, – то мене взагалі мало хто розумів.

– Ну й добре, – полегшено видихнув Тарас. Старанність ченця в освоєнні нової науки зараз була дуже доречною.

– І що тепер робити? Де шукати те чадо?

– Ми нічого не робитимемо, просто довіримося професіоналам, – побачивши розгубленість Хранителя, Тарас квапливо пояснив: – Циганка знайде хлопчика і приведе сюди.

– А якщо не знайде?

– Знайде. Ця панянка така настирлива, і бігає добре. Підемо звідси – втратимо і дівчину, і хлопча.

Хранитель насупився, почувши незнайоме слово, але утримався від запитання. Він озирнувся навсібіч: найближча лава була на алеї, що вела до водойми, та через густі кущі звідти погано було видно місце переходу в інший світ.

– У тебе в автомобілі є суха свитка? – запитав чернець.

– Уяви собі, немає. Не знав, що між світами слід подорожувати з багажем.

– Я не зовсім зрозумів, що ти сказав, – винувато подивився на Тараса Хранитель.

– Проїхали, – махнув рукою майор.

– Ти мовиш це слово, коли я щось не розумію. Ймовірно, воно суть досада.

– Імовірно... Що ж із тобою буде, коли ти потрапиш у світ живих? Від нинішньої мови у тебе, диви, ще й голова лусне, – із жалем глянув Тарас на напарника.

– Я швидко вчуся, – всміхнувся охоронець.

– Лишень на це маю надію, – театрально зітхнув майор. – Ну що, сідай, де подобається. Невідомо, як довго доведеться чекати.

Тарас розстебнув мокру сорочку, збираючись її зняти і викрутити, але Хранитель його зупинив.

– Не зима надворі, не змерзнемо. Висушимо на собі, аби не оголятися на людях, – монах кинув погляд на відвідувачів парку, які прогулювалися алеями, ігноруючи промоклих до кісток чоловіків.

Тарас і Хранитель вляглися на траву на схилі пагорба. Так вони могли грітися на сонці і спостерігати за водоймою, яка слугувала проходом в інший світ.



Наталия Галаган

Відредаговано: 14.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись