Двоє в зимовому лісі

Розмір шрифту: - +

1

Елекричка Здолбунів-Ковель пришвартувалася в Ківерцях точно за розкладом. У вагоні душно, шибки каламутні, кольору іржі, людей відносно небагато.

Таня та Олег примостились у третьому ряду сидінь, почуваючи себе досить невимушено, стали прилаштовувати громіздкі туристичні рюкзаки. Електричка рушила, поскрипуючи старими лавочками і брязкаючи дверима тамбура при кожному повороті.

Таня попорпалась у речах і дістала книгу, яку нещодавно купила. Олег втішився, бо думав за час поїздки трохи подрімати. Але радість тривала не довго: дружина під враженнями книги час від часу зачитувала цікаві на її погляд уривки і очікувала емоційної реакції і від нього.

Але Олег, не маючи змоги поспати, ліниво поглядав то на Таню, то на гурт підлітків з запахом нікотину, то на літню пару з цифровим фотиком, то на бродячих торговців: дідка з цілющими травами (“Для печінки помічне і від грижі добре…”) і жінку зі спеціями (“Всиплете в кострулю з борщем і всьо!”).

Зупинка Любитів. Вийшло тільки двоє: чоловік і жінка з пузатими рюкзаками і лижною палицею у руці. Рушили до траси у супроводі чорно-білого котика, який незабаром відстав, не нанюхавши в рюкзаках нічого цікавого.

Дорога на розчарування Олега виявилася добротною трасою, замість ґрунтової, і по ній досить часто їздили машини. По проїжджій частині йти було слизько і небезпечно, тому доводилось тулитись до краю дороги, де сніг ще не перетворився на лід.

Автомобілісти дивилися з подивом на двох притрушених і в буквальному і в переносному значенні, які сунули пішки невідомо куди. Дехто дружньо посміхався цим двом дикунам в полі. Мимо ані хат, ані дерев – пустир… Обабіч дороги подекуди стоять саморобні парканчики з гілочок від снігових переметів.

Раптом небо потемніло і з нього посипала біла пороша, яка згодом переросла в лапатий снігопад. Це було гарно. Зненацька дорогу перебігло зайченя, і то так швидко, що якби не залишені ним снігові сліди, то побачене можна було б поставити під сумнів.

Нарешті вдалось знайти повалений стовбур, де туристи зробили зупинку. Саме та була пора, щоб позбутись ранкової кави і чаю, але дупу на снігопад висовувати не дуже хотілось, в цьому плані з фізіологією більше пощастило чоловікам :). Рюкзаки закутали у чохли і пішли далі.

Невдовзі побачили село Рокитницю.

Позаду лишилось вже біля десяти кілометрів. У місцевому магазині порадувала наявність платіжного терміналу. Олег привітався і сказав:

– Дві кави, будь ласка.

– З цукром? – чемно поцікавилася округла продавчиня.

– Одна з цукром, інша без. І ще цих сирних булочок, будь ласка.



Таня Саміло

Відредаговано: 12.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись