Дзеркальний

Розмір шрифту: - +

Дзеркальний

 

Того дня я приніс бабусі картоплю.

Бо хто ж ще має носити картоплю старенькій на четвертий поверх старої «сталінки» у центрі міста, як не сімнадцятирічний здоровань-онук.

- Це ти, Андрію?

Бабуля в мене сувора та обережна, питається з-за трохи прочинених дверей через ціпок. Хоч я скільки разів їй казав, що той ціпок виноситься одним поштовхом плечей разом з дверима, та хіба ж вона мене слухає...

Я пам’ятаю цю квартиру змалечку, коли батьки відправляли мене до бабусі з дідусем на суботу та неділю. Старий будинок в самому центрі міста навпроти Оперного Театру на тихій вуличці біля Золотих Воріт. Дві довгі та вузькі кімнати, темний коридор, старі меблі, бозна як вони опинилися в старому домі. Ось наприклад це - дзеркало веніціяньского скла.

Пам’ятаю його змалку. Коли приїзжав до старих, я спав у вітальні на дивані. Темне рівне скло дивилося на мене вночі, і малим я, чесно кажучи, його побоювався.

Я і зараз побоююсь, особливо після того, що наснилося мені сьогодні.

- Бабусю, я бачив сьогодні дивний сон про твоє дзеркало.

Я сижу на тому ж дивані, намагаючись не дивитися на дзеркало. Чомусь мені здається, що ми з бабусею у кімнаті не вдвох, а втрьох - я, вона і дзеркало.

- То все маячня, - категорично перериває мене бабуся.

Я вже казав, що вона завзята атеістка? А втім, вона вирісла за радянську владу, то якою ж вона має бути.

- Та ні, послухай, - я неспішно сьорбаю чай, - мені чомусь кортить поділитися своїм сновидинням саме з нею. - Мені наснилося, що хтось женеться за мною вулицями міста. Вулиці якісь дивні, дуже порожні, нібито знайомі, а нібито й ні.

- Андрію... - мені здається, чи бабуся нервує?

- Так ось, - зручно вмостившись, продовжую я. - Якісь потвори женуться за мною вулицями, я забігаю у наш двір, але чомусь з іншого боку, і театр - з іншого боку. Нібито... Нібито все дзеркально, розумієш?

- Таке буває у ві сні, - ні, вона таки якась дуже напружена. Трохи підвелася із стільця, підсуває до мене якісь солодощі.

- Та я ледь встиг зачинити двері, і ще підпирав їх. Я заходжу у кімнату, але захожу звідти, - я вказав у бік вікна. - А вікно і твоє дзеркало - там. - я вказав у бік двері. Сам не помітив, як увійшов в азарт своєї межік-сторі. - Тебе чомусь немає. Нікого немає, тільки потвори ламають двері. Я розумію, що бігти нікуди, тоді підходжу до дзеркала...

- Досить! - бабуся різко підводиться. - Замовкни, Андрію.

- Та чому??? Дуже цікаво ж було далі! Я пройшов крізь скло, бабусю! - я теж підхопився на рівні.

- Ніколи і нікому не кажи про це. Бо то смерть.

- Чия? - тупо перепитав я.

- Моя, - відрізала бабуся. - А для тебе - можливо щось і гірше. - І почимчикувала до кухні.

Я знизав плечима і, лишившись один у кімнаті, підійшов до дзеркала. Веніціяньске скло було рівне, і якесь... глибоке. Це саме вірне дзеркало, яке я знаю. І в ньому в мене завжди така дурнувата фізіономія! Та ще ж треба вміститися в нього, бо я вимахав вже майже під два метри.

- То ти гірше за смерть? - кепкуючи, спитав я у скла. - Чи моя старенька вже геть з глузду з’їхала?

І на мить мені здалося, що скло жадібно позіхнуло.

**************************************************************************************************************************************

Бабуся померла через півроку, і мені нікому стало носити картоплю. Я сумував. Але треба було вирішувати питання з тою квартирою у старому будинку, що навпроти Оперного Театру.

На сімейних зборах було вирішено, що цю спадщину оформлять на мене. Мабуть тому, що мені вже майже вісімнадцять, і хлопцю в моєму віці час жити окремо від батьків.

Я не сперечався, але і переїзжати не квапився. Мені було ніяково залишатися в хаті, де, як я звик, завжди хазяйнувала бабуся. Здавалося, старий будинок мені не радий.

Я вирішив звикати до квартири потроху, іноді лишався на ніч, але вскакував раненько і мерщій біг до універсітету. Ще я затоваришував з рудим котом, який жив на дворі, але іноді, коли я лишався, заходив до мене в гості і розділяв мої самотні вечори.

А ось студентьскі вечірки у цій хаті якось не задалися. У перший же раз, мої друзі ледь не побилися, хильнувши по парі келихів пива, і вщент посварилися із своїми дівчатами. На ранок ніхто не міг второпати, що то таке було.

- То хата твоя винна, - сказав мені друг Макс. - "Паганая квартирка", - процитував він Булгакова перше, ніж грюкнути дверима.

- Сам ти дурень! - гукнув я вже спорожнілим сходам. Ми з Рудим, який саме завітав на ранок, ображено перезирнулися, і я пішов його годувати.

Тоді я запропонував батькам продати квартиру, але справа затягувалася, і я все також іноді лишався на ночівлю. Добре, коли зі мною лишався Рудий, але він не часто балував мене своєю компанією.

Тієї ночі мені знов наснився дивний і дуже реалістичний сон. Я спав у іншій кімнаті, бо не міг примусити себе лишитися на ніч у вітальні - наодинці з дзеркалом з веніціянського скла.



Тетяна Юр'єва

Відредаговано: 11.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись