Дзеркало

Розмір шрифту: - +

3

3.

Понеділок. Будильник в телефоні був налаштований на пів на шосту ранку. Я ліниво досяг телефон і через щілинки ледь відкритих очей вдивлявся, як натиснути на кнопку стоп, але відразу після припинення не надто приємної мелодії мого будильнику, за дверима спальні з’явився новий звук - це мій Руф. Моя улюблена й унікальна собаця, яка може спати три четверті доби, але вранці до шести й ввечері до восьми йому потрібно попасти на подвір’я. Кілька років тому, коли в квартирі з’явився Руф, нам знадобилось повністю переписувати конституцію і закони в сім’ї та помешканні – зручне взуття й одяг для прогулянок, великий автомобіль з відповідним багажником, двері в спальню тепер завжди зачинялись, а з друзями ми могли зустрітись лише на нейтральній території або в них вдома. Того дня ми готувались вибігти в теплий весняний ранок. Ще було досить темно, тому я взяв окуляри - не хотів неочікувано напоротись на якогось собаку-хлопчика – Руф вперто не хотів з ними товаришувати. Лише дівчатка - їм можна було робити все, що завгодно; заграючи з ними, він міг втекти від занадто настирних, міг терпіти, але ніколи не проявляв агресії до них.

Поки їхав в ліфті, за звичкою почесав Руфа за вушком, навіть не те, щоб почесав, а потер як бронзовий пам'ятник на центральній площі міста - так здається роблять всі туристи світу, щоб здобути успіх, розум, красу, ну і все інше, чого в житті кожному не вистачає. Кинув погляд на себе в дзеркалі ліфту, витяг посмішку зі свого арсеналу і поки їхав з 14-го поверху встиг трохи розім’яти спину.

Мій ранок з Руфом тривалістю півгодини, майже завжди мовчазний і лише інколи Руф чує від мене вказівки або невеликі філософські роздуми на різні теми. На зустріч нам того ранку йшла просто шикарна брюнетка - про таких кажуть запальна. Кожна волосина так і виблискує - це наша спільна знайома. Руф вже лежить в очікуваннях своєї Ельзи: собака, породи якої я не знаю, а Руфа це взагалі не цікавить. В нього не має страху підійти до будь-кого - легко знайомиться і заводить відносини, котрі ні до чого не зобов’язують.

Поки Руф лежить, я намагаюсь показати вулиці хто головний в зв’язці: я чи Руф: на команди «вставай» і «пішли», його нульова реакція всім вказує хто головний. Я просто здаюсь і продовжую сподіватись, що в нас тандем дружній, а не службовий. Заради його вечірніх облизувань і наскакувань, я готовий терпіти його лежання на брудній землі й неслухняність. Така от дружба - інколи я кричу, інколи він гарчить, і якщо раніше я жартома казав, що він як дитина, то останнім часом вирішив, що він в мене за брата.

Ми повернулись за півгодини, помили лапи й кожен почав займатись своїми справами - Руф лежати на плитці перед вхідними дверима, згадуючи прекрасну Ельзу, а я - готуватись до роботи. Ніяких спеціальних технологій з підготовки до роботи в мене немає: побритись, помитись - це щоденна приємна процедура. Коли приймаю душ, завжди згадую фільм «Мирний воїн», де вчать жити в справжньому часі, а не в минулому чи майбутньому. Інколи виходить повністю віддатись крапелькам теплої води, відчуваючи їх потік від голови й до пальців ніг, віддатись шуму домашнього водоспаду і потім теплу чистого рушника.

Моя робота змушує мене носити костюм і краватку і почувши колись, що Барак Обама носить сорочки одного кольору лише тому, що це звільняє його від щоденного обов’язкового вибору, я також останній рік живу в такому експерименті. Все дуже просто стає, коли вибір обмежений – це вже і не вибір зовсім. Економиш час, економиш енергетику і змушуєш себе розвиватись і покращуватись для того, щоб навіть єдиний обраний тобою лук, дозволяв тобі бути на піку популярності. Якщо це твій принцип, то жити по ньому легко, якщо це просто для повторення досвіду успішної людини й через силу, є ризик постійного незадоволення собою і недобору позитивних поглядів від оточення. Колись мені потрібні були такі погляди, але вже давно достатньо мого єдиного погляду в дзеркало, щоб відчути свою впевненість і неповторність. Мій погляд на мене – цінніший ніж погляди чужих для мене людей.

Сьогодні ніяких винятків – моя традиція перед виходом подивитись в дзеркало з думками, що я, моя сім’я, моя робота і мої успіхи це все моя заслуга, на все це я заслужив.

- Скажіть таткові, хто найкращий в світі? - голосно сам до себе проговорив я перед дзеркалом і відразу відповів, - Я найкращий і мене чекає гарний день, мої улюблені крихітки!

Сказавши ці слова, з яких лише Руф не реготав, я сповнений позитивних відчуттів, прокрутив ключем замок у дверях, почекав вже на порозі поки Юля добіжить мене чмокнути в губи і швидко не повертаючись пройшов до ліфта.

Коли я вийшов на вулицю, мене огорнули спокій і прохолода. Таке відчуття, що я потрапив в якесь холодне желе, напевно в справжню італійську пана-коту без нудотної солодкості сиропу. Повітря холодне, густе і тихе – я фізично відчув, що на цьому тротуарі єдиним джерелом вібрації є мої повільні кроки. Кроки вперед від моїх інших всесвітів, від моїх переживань і навіть мрій.

Я прямував до машини, щоб розпочати свій робочий день і по дорозі по звичці забіг в кав’ярню за смачною кавою, де вже давно мене пам’ятають. Як і більшості мені подобається, коли хтось знає, яку каву я люблю, скільки цукру мені треба. Це ще одна така контрольна точка, яка бетоном закріпляє мої смаки – велике лате, один цукор, можна ще шоколадом присипати. Якщо уявити собі, що я кожного дня пробуджуюсь серед незнайомих людей, мені дуже важко буде залишатись таким, яким я є зараз. Саме, так я себе почуваю в нових місцях, де дозволяю собі відійти від своїх звичок – в Італії я пив еспресо по-римськи, котре, від звичного нам відрізняється шматочком лимону в чашці; в Туреччині – каву по-турецьки, без домішок і без цукру; в Іспанії – бонбон, коли разом з еспресо подають згущене молоко і лише в Парижі звичне лате, яке я п’ю щодня.



VPopovich

Відредаговано: 16.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись