Дзеркало

Розмір шрифту: - +

5

- Виявляється, не так важко приховувати від всіх своє справжнє дитинство, приховувати свої сімейні таємниці, - почав я. – Не важко, якщо твоє життя мов посудина наповнена любов’ю й щастям - тоді в минуле не тягне і ти не так часто думками повертаєшся туди.

У дванадцять років моя мама, а твоя Артурчик бабуся, померла й ми залишились самі, в чужому місті, в найманій квартирі площею 20 квадратних метрів. Нас було троє: тато, я і мій брат Женя. Ми не надто переживали через відсутність власних кімнат, через голодні вечори і сніданки з одним чаєм, через те, що тато постійно пропадав на роботі, але зарплати йому вистачало лише на найнеобхідніше. Тоді ми переживали лише за маму, чи може за тата, а може навіть за себе покинутих. Мені, зараз, через стільки років, важко точно згадати, але я точно пам’ятаю, як лягавши спати, мов наркоман на голці я згадував дні з мамою, дні коли ми гуляли літніми днями, дні коли сиділи на лавицях в парку і розглядали хмари – вишукували якісь химерні малюнки від Бога. Ми тоді думали, що хтось на небі, мов художник розмальовує блакитні краєвиди білим кольором, інколи розбавляючи палітру чорною фарбою і тоді йшов дощ. Згадував її сміх, її руки, її сльози – так, хоч і рідко, але сльози також були. Всі ці спогади, в ліжку перед сном, я щодня проживав, щось оплакував, а щось пригнічував в собі.

Тоді мені ні з ким було поговорити, брат хоч і був моїм близнюком, проте він швидко затоптав в собі пам'ять про маму, психологів в моєму дитинстві не було, тому залишався тато, котрий хотів мене послухати, хотів нас нагодувати й одіти, й паралельно напевно хотів просто задовольнити свою професійну потребу – лікувати людей. На все його не вистачало.

Одного разу тато приніс велике дзеркало.

- Оце, що сьогодні нам принесли? - запитав Артур. Юля просто мовчки слухала і дивилась то на мене, то на сина.

- Так, сину, це, саме це дзеркало. Воно з’явилось в моєму житті тоді, коли я найбільше потребував когось живого і справжнього, щоб не зійти з розуму. Відразу було видно, що воно пережило чимало людей, котрі в нього заглядали. Ви лише подивіться на оздоблення дерев’яним орнаментом зі всіх сторін, мені колись здавалось, що це язики вогню, котрі потемніли вад часу – так довго вони горіли та від пилу, який з нього стирали. Колись тоді, коли я вперше заглянув в нього, я фізично відчув, чи навіть скоріше побачив сотні й тисячі очей, котрі дивились з нього на мене. Я відчув страх за ті емоції, котрі цей предмет мов губка ввібрала в себе; мені малому, на мить здалось, що це і не дзеркало зовсім, а пам'ятник, котрий дивився на своїх власників в приймальнях, в спальнях, у ванних кімнатах; колись дивився, а зараз показував: красу оголених тіл, помпезні зачіски, награні посмішки, нафарбовані помадою губи, зморшки навколо очей й надписи на розпареному склі.

Побути перед дзеркалом з точки зору чесності - це ніби відвідати священика, з тією різницею, що священику ти відкриваєш душу, а перед дзеркалом ти спершу відкриваєш тіло, а вже тоді заглядаєш глибше. Відкриваєш, вивчаєш і досліджуєш всі зміни, кожен волосок і морщинку, крутишся навколо себе й оцінюєш фігуру, одяг. Потім наносиш грим, вдягаєш маску, навіть проводиш репетиції важливих розмов і ось, ти знову в своєму черепашачому панцирі.

Мій тато тоді сказав:

- Діти, це не звичайне дзеркало. Це дзеркало, яке буде здійснювати всі Ваші мрії, буде Вас переносити в будь-який час - в минуле або в намріяне майбутнє. Може ви чули про машину часу, так от, той самий винахідник сконструював машину щастя.

- Тату, такого не буває! – голосно відреагував мій брат. – Звідки взагалі це дзеркало взялось? Йому вже напевно триста років!

- Ви можете не вірити, це дійсно якась магія. А може, те що дзеркало буде в нас це везіння. Присядьте, я швидко Вам розповім звідки воно взялось.

Ми всілись поряд з дзеркалом і тато продовжував:

- Отже, все почалось майже рік тому, коли мене попросили відвідати одного пацієнта. Він живе в самому центрі міста в Зерновому будинку. Знаєте де це?

- Ні. Не знаємо де і чому його так назвали?

- Ну це не так і важливо, ми там часто гуляємо і я наступного разу Вам покажу, а назвали його на честь людини, котра побудувала цей дім, а потім там проживала. Ця людина займала всі три поверхи в будинку, а це вісімнадцять кімнат і була найбагатшою серед зернових магнатів тих часів. Ходила легенда, що той чоловік досягав всього чого хотів, казали навіть, що він душу продав дияволу, за свої успіхи.

Так от, мій новий пацієнт живе там в одній з кімнат і майже місяць не міг виходити з квартири через хворобу. Мене запросили його сусіди, тому що з сім’ї в нього нікого немає. Коли я зайшов, на мене дивився впевнений в собі, Ваш татко - відразу на вході я наткнувся на це дзеркало. Хворий лежав в кімнаті й не міг поворушити жодною частиною тіла, в тому числі язиком. Діагноз в таких хворобах ставити не важко, важко озвучувати його пацієнтам. Надії на одужання майже не було. Я насправді не сильно приховував від нього невтішні прогнози, до того ж йому ставало щодня все гірше.

Через сім чи вісім днів, я знову прийшов до свого не ходячого пацієнта, послухавши його дихання, серцебиття, змірявши тиск і поглянувши в його зіниці, я присів поряд і зробив глибокий вдих. Повітря було застояним, навіть не запах, а темнота кімнати проникла в мої легені з пилюкою. Я підійшов до старовинних гардин, вони виглядали як античний фаянс, котрий був виготовлений древніми богами й хвилі гардин застигли в часі тисячі років тому. Я вагався лише мить – мене лякала перспектива зрушити кілька сантиметрові шари пилюки, потім різко потягнув одну частину вправо, іншу вліво і кімната заповнилась світлом. Мій пацієнт виглядав гірше ніж Робінзон Крузо - весь скуйовджений, брудний одяг, синяки під очима, лице було покрите щетиною, а волосся вже забуло про щітку. Закінчуючи огляд, я попросив сусідів, щоб на наступний день викликали доглядальницю, котра зможе привести до ладу зовнішній вигляд хворого. Ми домовились, що наступного дня опівдні разом зі мною до хворого навідається дівчина, котра його поголить і підстриже. Я прийшов вчасно, доглядальниця вже чекала на мене. Сусідка відчинила двері й ми разом з нею почали слідкувати, як її руки швидко почали доводити до ладу волосся, бороду нашого хворого. Лице пацієнта мінялось кілька разів і за годину перед нами була інша людина. Коли вся робота була закінчена, мій пацієнт відразу помолодів на десять років мінімум, але в очах сум не пропадав.



VPopovich

Відредаговано: 16.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись