Еміль/фір

ПРОЛОГ

- До зустрічі в ефірі.

- Знято! – гасне світло, короткий писк камери, студія вибухає оплесками.

- Ти – просто лапочка! Чому раніше не пробувалася?

- Журналюга, блін, – посмішки і дружні поплескування по плечу.

Що може бути краще? Коли тебе цінують і хвалять завжди приємно.

Усмішка не сходила з обличчя молодої телеведучої, точніше новоспеченої телеведучої. Тільки так може завершитися кар’єра Журналіста з великої літери. Тільки так! Емілія Вогні в черговий раз довела собі прописну істину – хто намагається, той домагається! Продовжуючи посміхатися і насвистуючи собі під ніс пісеньку в стилі піратів Карибського моря, дівчина продефілювала в гримерку, яка з завтрашнього дня буде належати тільки їй.

Худий оператор, з яким Еммі працювала вже більше 5 років, безцеремонно ввалився в кімнату слідом за нею.

- Ну що? Ми, нарешті, осіли? Або це так, тимчасова зупинка... перепочинок?

- Думаю, що це надовго, Кріс, – дивлячись через дзеркало на хлопчину, промовила нова зірка вечірніх новин. – Принаймні, до виходу з декрету Ольги.

- Здорово. А то Віка вкрай дістала: коли ти вже припиниш за спідницею по закордонах тягатися. – посміхнувся хлопець.

- Кріс, а що тебе раніше змушувало зі мною подорожувати? Сидів би на місці: вже, гляди, і кар’єру зробив би. А то все починати з початку простим оператором. З твоїм розумом вже б начальником відділу був би, – поправляючи макіяж, констатувала дівчина.

- Еммі, ну що ти верзеш? Як я тебе кину одну напризволяще? Я ж за тебе відповідаю! – вдавано розлютився товариш.

- Отакої: герой-коханець знайшовся.

Так за дружньою перепалкою молоді люди, зібравшись і замкнувши гримерку, спустилися до виходу з приміщення студії. До автостоянки від парадних дверей вела доріжка, вимощена дорогим гранітом, який завозили спеціально для найважливіших об’єктів країни. Центральна телевізійна студія як раз мала таку привілегію. Від гранітної доріжки відгалужувалися стежечки у різні боки: ну дивлячись кому, куди треба було йти, той туди і топтав свою стежку. Місце для паркування давно було як атрибут внутрішнього дизайну і вкрай рідко використовувалося за призначенням. Ось і зараз на ній порошилося тільки два службових джипи для екстреного виїзду.

- До завтра, Кріс! – щаслива посмішка зірвалася з вуст журналістки на прощання старому товаришу.

- І тобі споки, Еммі.

Кріс побрів на право, два квартали пройти і він в обіймах Вікуськи побачить яскраві сни після домашньої вечері. З ліва від стежки починався парк. Останні кілька років парк зростав на свій розсуд. Кущики, намагаючись очистити міське повітря, зросли, мало не людського зросту, дерева розрослися і потягнулися вгору і вшир, ніби намагаючись дотягтися до неба і відіпхнути найближчих конкурентів.

Навколо будівлі студії стояли освітлювальні стовпи. Щоранку відповідальний монтер вкручував нові лампи, і кожен раз після заходу сонця ці лампи за допомогою біснуватої молоді перетворювалися в чудові та небезпечні трояндочки з металу і скла. І кожного разу з будки охорони під дзвін скла по граніту вискакував товстий дядечко, і дітлахи під гучний сміх і улюлюкання бігли врозтіч з місця злочину.

Сьогоднішній день не був винятком. Лампи знову сиротливо відливали на тлі місяця світлом мертвого скла. Це світло лише вказувало на наявність ламп, але ніяк не висвітлювало темний парк.

Емілія повернула наліво. Ось і збулася мрія. А чи мрія? Будь-яка дівчина в країні мріє бути на її місці. Для Еммі ж це було всього лише черговою сходинкою в нескінченному колі життя.

Посмішка поступово покинула своє насиджене місце, залишивши дівчину в глибокій задумі. Були часи, коли Емілія не озираючись йшла вперед, залишаючи на пам’ять шрами, якщо опонент зумів вижити. Потім настав Прогрес. Змінилися моралі, закони. Довелося мінятися і маленькій найманці, довелося шукати нове заняття, більш мирне чи що. А в пам’ять про минуле – репортажі з гарячих точок світу.

Вогні ні про що не шкодувала. Час миру змінив багатьох, а час прогресу знищив магію, якою жив світ багато тисячоліть поспіль. Зараз не залишилося майже справжніх магів, і сучасники не вірять в неї. Час наукового прогресу, раціональності і... байдужості.

Були часи, коли Емілія почула би будь-які кроки метрів за триста від себе. Але сьогодні, після майже сотні років миру і законності, старі навики і звички стерлися, відклалися на задвірках пам’яті. Їх вона почула, коли один з хлопців наступив на суху гілочку позаду Еммі. П’ятеро підлітків в темних одежинах, схоже, і не думали ховатися. Вони взяли дівчину в кільце і методично почали сходитися. Емілія не злякалася, в далекому минулому їй вдавалося відбитися і від більшої кількості противників. Ось тільки вона не врахувала однієї обставини: це було в далекому минулому...

Хулігани наступали злагоджено, однією командою, ніби відпрацьовували сценарій не один раз. Перші удари дівчина відбила найпопулярнішою зброєю серед дівчат: сумочкою. До звичної ваги даного аксесуара еміліна сумочка не дотягувала всього один-два кілограмчики. Так що перший нападник під інерцією власного удару прискореного блоком-відведенням журналістки полетів в кущі, оглядати вчорашні сни, попередньо поцілувавши зустрічне дерево.