Фенікс Підкорення вогню

Розмір шрифту: - +

Зовнішність оманлива

Арінель зірвалася з місця, розбудивши Гері, Стівена і Томаса, вона побачила що Таларрі уже давно не спить і вдивляться в  глиб лісу, проте, як і сама дівчина, нічого побачити у непроглядній темряві не могла. Усі одразу ж зрозуміли, що ще одна небезпека може натрапити на друзів, тому вони хутко дістали свою зброю та попрямували за слідами, що простяглися вздовж стежини. Час від часу чулося пронизливе виття, здавалося, ніби той, хто видавав такі звуки, молив про допомогу  чи навпаки намагався навіяти страх на свого ворога. Друзі йшли близько один до одного тримаючи зброю на готові, адже це могли бути саме ті вовки, які напали на Королівство Великого Дуба і можливо планують ще один напад. Зробивши ще декілька тихих, як шелест трави, кроків, Таларрі, що йшла попереду махнула лапою, даючи іншим знак зупинитись, перед ними було лише декілька густих кущів, які вона злегка відгорнула. Було видно трьох вовків, один з яких, величезний з роздертою мордою та купою подряпин і шрамів на тілі, розпалював вогонь, один лежав, склавшись калачиком та тримаючись міцно лапою за бік, а інший, найменший з них, намагався щось прикладати до тіла пораненого, проте кожна його спроба закінчувалась злісними риками та виттям пораненого.

- Так, їх всього троє і вони не в доброму стані аби відбиватись, тому зараз буде добре покінчити з ними, щоб не мучились – тихо сказала Таларрі, розвернувшись до інших – Тоді ми зможемо спокійно лягти спати або йти далі.

- Хіба буде правильно ось так на поранених нападати? – трішки голосніше за лисицю мовила Арінель, у якої мурахи по шкірі починали гучно тупати навіть при одній думці про вбивство.

- Тобто їм вбивати наших можна, а для нас це буде неправильно, так ти думаєш? – вимовив своє невдоволення Томас – Таларрі права, я беру на себе найбільшого, а ти Стівене…

- Так не можна, ви…ви…тільки боягузи нападають на немічних! – злісно сказала Арінель, хоча дівчина і знала, що вони є ворогами, проте десь у глибині душі, вона розуміла, що вовки не винні в тому, що Лорелей полонила їх своєю магією, і можливо деякі з них навіть усвідомлюють, що роблять всі ці речі не зі своєї волі.

Проте пояснити це дівчина не встигла, так як побачила перелякане обличчя Гері, який дивився на щось за її спиною, різко обернувшись, дівчина побачила величезного вовка, на півтори голови вищого за неї саму, який стояв оголивши свої гострющі ікла та вдивлявся в неї великими очиськами. Не встигла Арінель й кліпнути, як вовк почав розмахувати своїми лаписьками, намагаючись схопити дівчину, але Стівен встиг відбити лапу звіра від тендітних рук Арінель. Хлопець встав перед нею та почав захищатись відбиваючи своїм мечем удари немалих гострих кігтів вовка. Арінель побачила, що Томас і Таларрі уже помчали до інших вовків, де найменший з них, закривши собою пораненого, намагався відбитись від сильних ударів Томаса. Зненацька Арінель побачила, що Стівен відлетів вбік впавши на землю, а вовк підходив все ближче до дівчини, тіло її скам’яніло, вона не відчувала своїх ніг, намагаючись побороти страх та викликати сили вогню, Арінель змахнуло рукою, але відчула, що вовк перехопив її руку і вогонь направився високо в небо. Але враз, дівчина ще раз побачила великі очі вовка які вдивлялися в неї, очі, не такі як у тих вовків на полі бою у Королівстві Великого Дуба, де в очах було видно лише темряву та жагу до кровопролиття,  ці очі були живі, були сповнені болю та жалю, тривоги та страху, вона одразу ж усе зрозуміла і, вирвавши свою руку з лап велетня, несильно поранивши тим самим свій зап’яток, голосно прокричала:

- СТОП! Схаменіться усі негайно! – цей душевний крик змусив усіх перенести погляд на Арінель – Ми не бажаємо вам зла – сказала вона звертаючись до велетенського вовка перед собою – я бачу ви налякані, і поранені, ми не скривдимо вас – ці слова змусили велетня вмить перескочити через густі кущі та зловити майже непритомного малого вовка, якого Таларрі встигла ранити своїм кинджалом. Арінель хутко підбігла та встала перед вовками, затуляючи їх собою та даючи Томасу і лисиці знак зупинитись та опустити зброю.

- Відійди, ти не можеш їх захищати! Це вороги! Вони напали на нашу домівку – злісно проричала Таларрі.

- Ні, це не вони, повірте мені –  сказала Арінель і побачила як найбільший вовк огорнув лапами інших, та втративши будь-яку надію на порятунок, опустив голову. Арінель розвернулась до них і побачила сльози на очах малого вовка, який ховався за великою лапою старшого, благаючи своїм поглядом про помилування – Прошу, повірте ми вас не скривдимо, дозвольте допомогти вам – проте на її слова велетень відповів лиш грізним риком:

- Не вірю, що вбивці можуть не скривдити нас – вовк ще дужче обійняв своїх рідних.

Арінель підійшла ближче, простягаючи їм свою тремтливу руку, на що її друзі лиш гукали зупинитись та одуматись, тримаючи наготові мечі і кинджали, готові завдати смертельних ударів. Дівчина обережно і ніжно торкнулась густої, але затверділої від бруду шерсті вовка, присівши на коліно перед ними, цей жест змусив великого вовка поглянути на дівчину, було відчуття, ніби він заглядає в саму душу Арінель, в якій вовк відчув тепло та добрі наміри і, відпустивши лапи, сів на теплу землю та пригорнув маленького вовка.

- Ви ховаєтесь від когось? – через долю хвилини повного мовчання запитала Арінель.

- Від таких як ви – злісно відповів великий вовк, оглядаючи інших вовків, та накладаючи шматки тканини на їхні рани. Томас і Таларрі у подиві опустили зброю, Стівен, отямившись, підбіг і також сховав свій меч, побачивши жест брата, Гері, що стояв за деревом з наміром напасти зненацька також підійшов до інших, дивуючись побаченому.

- Хіба ви не служите Лорелей? Хіба не маєте наміру нападати на інші королівства та безжалісно вбивати їхніх жителів? – сердито сказав Томас.



Erin Show

Відредаговано: 13.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись