Франкі-Штуня

Розмір шрифту: - +

3.

«Люба мамо!

За ті кілька днів, які минули після останнього листа, ми просунулися ще більше на схід. Спершу ми відвідали Судак з його неймовірною фортецею. Ти навіть не уявляєш, наскільки масштабний цей витвір генуезької фортифікації! Це ніби як місто поруч з містом, та ще й на скелі. Походжаючи між його височезних мурованих стін, ти наче переносишся в середньовіччя. От лише враження псує те, що відвідувачі ходять не в латах, а в звичайному одязі, а то й без нього. Так! Нині там цілком нормально побачити нудистів як у самому місті, так і по фортеці. Але то тільки спершу вражає, а потім навіть трохи дратує, бо ж ті люди – не топ-моделі, і виглядають не завжди красиво. От, якби мій Олег пройшовся голяка, то зібрав би фурор, адже в нього ідеальне тіло. Але ми все таки носимо одяг. Та й без нього дуже би впадала в око відсутність його засмаги.

Наступної ночі ми розбили табір неподалік виноградників Сонячної Долини. Мали просто запаморочливу дегустацію на виноробному заводі. Тобто, це я смакувала різні вина, а Олег – ні. Із очевидної причини. А ще, він за тиждень ще ні разу не залазив у море. І зовсім не тому, що на початку травня вода настільки холодна, що відчуваєш сотні голок, які впиваються у твоє тіло, коли намагаєшся поплавати. Він стверджує, що та концентрація солі може завдати йому непоправної шкоди.

Після винного табору ми попуткою доїхали до Карадагу, де зараз і знаходимося. Це теж унікальне місце – тут такі химерні скелі, яких я не бачила більше ніде в Криму. Місцями, особливо, де майже немає рослинності, відчуваєш себе наче на іншій планеті – настільки неземні краєвиди розгортаються перед тобою.

Хотілося б тут провести більше днів, але Олег знову завів пісню, що це небезпечно, що нам треба рухатися далі. Я йому тоді сказала, що ми з таким темпом скоро потрапимо на Кубань, але він заперечив. Мовляв, ми просто розвернемося і попрямуємо, здається, вздовж Арабатської стрілки. Бо його насторожують новостворені республіки по той бік Керченсьскої протоки. Він вважає, що там верховодять такі ж бандюки, як були в нас на сході в часи ДНР.

В принципі, я його розумію. Тому, пишучи цього листа, з сумом дивлюся на ці мальовничі скелі Карадагу, які завтра від нас будуть вже далеко. Але ми й справді мусимо. Ти спитаєш: навіщо? Зараз ти все зрозумієш, адже історія, яку я почала розповідати у попередніх листах, саме дійшла кульманіації.

Отже, я минулого разу закінчила на тому, що в Олега стався жахливий приступ зі спиною. Це було увечері вівторка, 10 квітня. Його забрали в лікарню, де йому суворо наказали лежати у стаціонарі. Але ж він такий відповідальний співробітник, що не може взяти лікарняний просто посеред тижня, ще й без попередження! І тоді він придумав спосіб, як то кажуть, і вашим, і нашим. Із собою він мав планшет, з якого зайшов на свій домашній комп’ютер і щось там підпрограмував, а потім по телефону попросив мене вставити спеціальний usb-ключ, який відкривав можливість переслати потрібні дані в «мозок» Олега-копії. Так він підготував його, щоби послати замість себе на роботу.

І це спрацювало! Відтак копія ходила на роботу і ніхто не помітив підміни, адже Олег - той ще відлюдько, і до нього особливо не придивлялися. Хоча, скоро почали дивуватися. Адже «Олег» став програмувати на порядок швидше, ніж всі його колеги разом взяті. Про людське око він там імітував, ніби щось набирає на клавіатурі, але насправді це йому було не потрібно. Бо, щойно код програми виникав у його «мозку», він по wi-fi пересилав його на свій робочий комп’ютер.

Начальство помітило надзвичайну продуктивність старанного співробітника і не лишилося в боргу. Так за два тижні від отримав одне підвищення, а потім ще одне, ставши на чолі цілого відділення.

Коли під час чергового візиту в лікарню я розповіла Олегу про його кар’єрні досягнення, він спершу зрадів, а потім засмутився. Виходило, наче він тепер і не потрібен зовсім, оскільки всю роботу виконує його копія. Здається, він почав відчувати те, про що я йому казала, коли в нашому домі з’явилася Штуня.

Перепрошую, не Штуня, а Франкі. Після тієї сцени, через яку мій хлопець ліг у лікарню, ця краля стала вимагати називати себе саме так. І взагалі вона дивно змінилася. Про справжнього Олега практично забула, зате почала підбивати клинки до його копії. Я знаю, це дивно звучить, як щодо робота, але в якийсь незбагнений бік став розвиватися її генетичний алгоритм. І, хоча, Олег кожні десять днів зчитував і аналізував дані своїх андроїдів (віддалено через свій планшет), а потім записував правки, поведінка Франкі ставала все більш дивною.

Ти не повіриш, але вона себе вела так, наче то вони з Олегом-копією пара, а я намагаюся їх розлучити. Прямої шкоди мені завдати вона не могла, бо ж її дії контролювалися законами робототехніки Айзека Азімова, як стверджував Олег. Але бачила б ти погляд Франкі, коли я була поруч з Олегом-копією, або коли він приділяв мені увагу. Якийсь дуже нехороший блиск тоді виникав у її очах і вона після того впадала у все нові дивацтва.

Так вона почала активно користуватися косметикою і дивитися канали моди. Стала ходити у викличному вбранні, аж мало цицьки не вивалювалися з безсоромного декольте. А міні-шорти підрізала до такої міри, аж було видно, що вона не користується нижньою білизною. Але Олег-копія тримався стійко і зовсім не реагував на залицяння своєї одноплемінниці, натомість виявляв чимало знаків уваги до мене. Хоча, я не впевнена, що це саме моя заслуга. Мені здається, що після тієї сцени Олег підправив щось у його програмі, аби він не упадав навколо Франкі.

І ця «нерозділена любов», несподівано, призвела до тієї трагічної розв’язки.

Як зараз пам’ятаю ту суботу, 29 квітня. Відтоді минуло трохи більше тижня, а здається, що то було в далекому минулому.



Віктор Полянко

Відредаговано: 24.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись