Геній Геніальний у пошуках слави

Розмір шрифту: - +

6. Об’єктивна критика

Я кіноман, обожнюю фільми, завжди в курсі, що там номінували на «Оскар», а що на «Золоту малину». Знаю навіть про ті фільми, які не дивлюся, або чий жанр не люблю. Кінематограф відкриває нам цікавий світ, де можливо усе. Крім того, допомагає вбити час. Так, трохи відважує від читання, втім, щоб щось зняти, все ж треба, щоб якийсь писака то написав. То ніби боротися з вітряками не варто.

Серіали теж зараз радують, вони вийшли на помітно новий, якісніший рівень і нічим не поступаються, а часом є кращими, ніж повнометражне кіно.

Та думаю, що не треба бути кіноманом, щоб знати за такий серіал, як «Секс у великому місті». Як кажуть чоловіки: «Це про чотирьох хвойд, які трахаються з усіма підряд, одна з яких, ще й про все це пише у газеті».

Ну, не буду сперечатися на цю тему, бо зі свого боку вважаю, що «Славні хлопці», де кожні три хвилини когось закопують після побиття до напівсмерті, теж не атас, хоча Де Ніро і Скорсезе то визнані метри.

Якщо ви запитуєте себе, нащо вам ця інформація, поверніться в анотацію і прочитайте рядок, про відсутність логіки: ну так от – це воно і є (так я посміхаюся).

І так у «Сексі у великому місті» є класний епізод на тему критики письменників.

Головна героїня серіалу Кері, в низці епізодів, крутила роман з відомим-невідомим письменником. Ну за нашими мірками відомим, якщо його опублікували в одному з Нью-Йорських видавництв і він крутився у колах їх писак, а по їх міркам так, початківець. Так от, написав Бергер книгу (Бергер то так його там величали). І ніби за усіма очікуваннями мав зійти зіркою на літературному небосхилі. Звісно, перша, чий відгук він хотів почути, була його дівчина – Кері Бредшоу, яка сама пише якусь там колонку (знов ж таки, за мірками американського мегаполіса не таке вже й круте досягнення). З нетерпінням творець чекає свого вердикту.

Чекав, чекав і дочекався. Подруга йому видає:

– Мені сподобалося! Прочитала з величезним задоволенням! Це геніальний роман! Та є у мене одне маленьке… мацюпусіньке зауваження!

Пауза.

– Яке? – питає насторожено Бергер.

Кері посміхається у відповідь, думає це буде дуже дотепно, бо судячи з судом на його обличчі, він чекає розгромного аргументу.

– Гумка для волосся!

– Що? – спантеличено перепитує.

– Гумка, коханий! В одному з епізодів у книзі, твоя героїня приходить до ресторану у Нью-Йорку з махровою гумкою на волоссі!

Дивиться на неї, не розуміючи.

– І що – це злочин?

– Так! Зрозумій, жодна нью-йоркська жінка, під страхом смерті, не з’явиться у публічному місці з махровою губкою для волосся!.(Кінець уривку)

Що почули ви? Так, верзе дівка казна що. Що почув Бергер: «Твій роман ЛАЙНО!!!

Думаєте ні? Так, і подальший сюжет це підтвердив, їх відносини тріснули по швах. Звісно, вона вибачалася, не розуміла, що його так заділо. А він пояснив: « Бо я не можу забрати п’ять тисяч книжок з продажу і виправити помилку про цю срану, махрову гумку!!!»

Останньою краплею для нього стало, те, що книга зі статейок Кері стала бестселером, а його роман з тріском провалився(і не через гумку – ні. Певно критики й читачі знайшли в ньому ще якісь недоліки).

Коли я дивилася цей епізод, я ще не була письменником і чесно теж не розуміла Бергера. Його реакцію, його розчарування, його гнів.

А тепер все розумію. Як розумію і те, що саме сприймання цієї самої критики є індикатором твоєї зрілості.

Чи може автор адекватно сприйняти критику? Може, але для цього треба роки досвіду або такий рівень глухоти й нарцисизму, щоб вважати себе вищим за усіх і як мантру повторювати собі у голові: «Я творець! А вони нічого не розуміють!»

От ви скривилися, бо думаєте це не працює, а працює! Бо, насправді неважливо наскільки ти талановитий, важливо наскільки самовпевнений. Бо більшість саме цим пробивають собі шлях.

Чесно, я ще не дійшла до такого рівня і може й не скоро дійду, точніше я буду так думати, коли це відповідатиме істині (тобто десь у 2105 році, бо тоді мене точно вже не буде і мені точно буде начхати).

А до тих пір саме критика і її сприйняття можуть допомогти просунутися уперед. Одразу скажу – це гірка і здоровенна пілюля, яка довго стоїть у горлі, поки ти її проковтнеш. І багато з авторів не хочуть проходити цю пігулкову вакцинацію, щоб пройти далі в еволюційному розвитку. Їм краще писати на рівні: «Я встала рано. На дворі світило сонце. У кімнату зайшла мама, волосся у неї було чорняве, а очі сині. Мама принесла сніданок. «Дякую, мамо! Ти така добра», – сказала я і пішла до ванної митися, пісяти, какати…» (Ага, деякі й так пишуть, тут зразу на лице: і зав’язка, і конфлікт, і кульмінація, і розв’язка).

Як і належить молодому автору, після першого свого роману, я, як казала моя найкраща подруга Іринка «понатикала пір’я у дупу» і била на жалість п. У. тим, як нам молодим і талановитим важко пробитися у широкий світ, де нас точно чекають слава і визнання. Йому довелося дуже багатослівно мені все пояснювати, бо ж моя «скромна самовпевненість» його збивала з пантелику.

Зокрема він навів мені кілька імен, які маючи набагато більше талантів, ніж я, так само прошибали головою стіни на шляху до Олімпу. І справа тут не стільки у них і у мені, а скільки у самій нашій країні і існуючій системі. От приміром повернуся у той епізод з серіалу, який я навела вам раніше. ( Можете не вірити, та написано то все з життя, таке навіть вигадувати не треба).

Коли роман Бергера провалився, редактор, який відповідав за нього (і який мав запевняти «Біг боссес», що книга окупиться) вилетіла з роботи слідом за автором-невдахою. Ага…

А це, на мінуточку Амеріка! Країна «оф факінг дрімс». І так, там ти або пан або пропав. А що у нас?

А в нас ніби нікого і не виганяють з роботи і не розстрілюють за провальні книжки, бо… бо будьмо відверті, майже все, що видавалося до недавнього часу абсолютно провальне! Скажіть, що таке для них бестселер? Де вони ті українські бестселери? Хто їх визначає, якщо книги взагалі майже не купуються і навіть романи розпіарених авторів ледь себе окупають. А чому? А хрін його знає чому! Бо не знають потреби ринку, бо не вміють втюхати книгу так само, як нам втюхують тампони, «Містер Пропер» чи «Віагру» (ага, гурт, а не сині пігулки, хоча і про «Золотого конька» знають більше людей, ніж про романи популярних визнаних письменників, а ціна між іншим за книжку менша!).



Тетяна Гудима

Відредаговано: 21.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись