Гори диміли, боги люльку палили...

Розмір шрифту: - +

В обіймах пітьми.

Нарешті згадали про покійника та його похорон. Робили все поспіхом, бажаючи якомога швидше покінчити з цим.

В двір, маневруючи поміж повалених дерев, в’їхала вантажівка із застеленим килимами кузовом без бортів. Шестеро чоловіків винесли гріб з хати, зупинившись, щоб погойдати його на порозі. Юлька знала, що так господар з предками прощається. Мама говорила, що в давнину, до християнства, вірили,  наче під порогом духи померлих родичів живуть. Юльці на мить уявилось, що мольфар Мирослав теж віднині поселиться там. Вона пересмикнула плечима, проганяючи від себе похмурі думки.

Гріб поставили на стіл у дворі.  Якусь мить люди розгублено переглядались, не знаючи, як діяти в такій неординарній ситуації. Василина взяла телефон, коротко поговорила з кимось.

- Отця Миколу кличе, - зашепотіли у Юльки за спиною.

Вони з Яриком вийшли за гробом і тепер стояли попереду всіх, споглядаючи зухвалу напів-усмішку мольфара.

Так ні про що і не домовившись з отцем, який виявився аж за межами області, Василина, скрушно похитала головою й поклала телефон в обшиту хутром  кишеню безрукавки. В дворі знову запанувала тиша. 

- А де Орест? – згадала раптом про мольфарового онука вдова. Всі повернули голови в бік гаража з якого ледь чутні долинали знайомі звуки. Лише зазирнувши  туди, Юлька зрозуміла їх походження – так мелодійно хропів, схиливши голову на кермо «акури» той, кого шукала Василина. Рука його, звісившись із прочинених дверей, міцно тримала недопиту пляшку коньяку.

Із лайкою до нього підійшла, бліда від гніву, Ольга.

- Вставай! Вставай, худобо!

Орест ледве розплющив запухлі очі.

- Га?

- Ти на похороні власного діда, забув? Може досить вести себе, як останній покидьок?

Орест важко вивалився з машини. Висунувшись з гаражу, довго й оторопіло споглядав безлад у дворі.

- А що тут було? – спромігся, врешті, на запитання.

- Навіть не питай, - огризнулась Ольга.

- Хоч всі цілі? – звів на сердиту співрозмовницю червоні, мов у термінатора очі.

- А як же? – недобре посміхнулася та. - Священик постраждав серйозно. Залишиться калікою. У інших – садна, порізи й переляк. Далеко не легкий.

- Гидота, - плюнув в калюжу Орест.

- Це тільки початок. Василина казала…

- Та помовчала б ліпше твоя Василина!

- І все ж вона сказала. Він не заспокоїться, доки каменю на камені не залишить.

- Пекло.

- Отож. Та зараз потрібно завершити панахиду. Ти в стані?

Орест спалахнув від раптового нападу люті, аж побіліли міцно стиснуті губи.

- Ти ж знаєш, що я не маю права!

- У випадку, коли нема іншого виходу маєш право і ти це добре знаєш, -  голос Ольги перетворився на крицю.

- А отець Микола?

- В гостях. За межами області. І боюсь, що кого б ми ще не кликали, всі опиняться поза зоною досяжності.

- Гидота.

До гаражу підійшла Василина, тримаючи в руках молитовник.

- Ось, це Отця Івана...

Орест мовчки взяв з її рук книгу. Підійшов до столу, на якому лежав в домовині покійний. Люди мовчки перехрестилися. Бабці-хористки похапцем поправляючи хустини та одяг приготувались співати. Юлька не вірила очам: Орест? Священик? Чи можливо?!

Орест тремтячими руками відкрив молитовник.

- Благословен Бог… - тихий оксамитовий баритон надзвичайно йому  личив. Наче перед Юлькою постала нова людина, в якої не було жодних спільних рис з істеричним п’яницею Орестом.

Та чим довше він правив,  тим сильнішою ставала нервова напруга.  Юлька дивилась на Ореста й просто фізично відчувала з яким надлюдським зусиллям дається йому кожне слово.

- «Бо Ти єси воскресення, і життя, і  упокій усопшого раба твого Мирослава, Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, з безначальним твоїм Отцем і пресвятим, і благим, і животворящим твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки віків…»

- Ааміінь! – старались, як могли, бабусі.

На чолі Ореста виступив піт. Жили на шиї набухли, голос тремтів. Юльці здавалося, що він ось-ось втратить свідомість. Не в силах дивитись на це, вона перевела погляд на мерця і аж зойкнула. Ліва половина жовтого обличчя мольфара розпухла.  Права ж все ще посміхалась, оголивши сірі  зуби. На чолі виступила якась чорна рідина. Пальці  скорчились в судомі. 

- Помилуй мене, Боже, по великій милості твоїй, - продовжував Орест, впустивши з рук молитовник. Він вхопився рукою за край домовини, наче ноги перестали тримати його.

Одна з жінок, що стояли ближче до домовини, тихо застогнала й втратила свідомість. До неї підбігла Ольга. Василина, кинувшись до гробу, накрила покійного саваном з головою.

- Ще молимось за упокій усопшого раба Божого Мирослава…

З носа Ореста  потекла кров, і він витер її тильною стороною долоні.  У вухах Юльки дзвеніло, мов в голові били велетенські дзвони. Ярик тихенько розплакався, вхопивши сестру за руку. Та дітись було нікуди, залишалось лише чекати.

- Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав, і диявола знищив, і життя світові Твоєму дарував... – Орест впорався з голосом, який з кожним словом набував твердості та впевненості. Юлька підхопила Ярика на руки, і він сховав личко на її плечі.

- Амінь! – з полегшенням вигукнули хористки.

Юлька поглянула у натовп,  який зменшився чи не в десять раз. У дворі залишилось всього чоловік двадцять.  Вони швидко прощались з мольфаром підходячи по черзі до гробу.І швидко відходили, не наважуючись на поцілунок. Беручи по декілька вінків, складали їх на вантажівку. Нарешті, всі вийшли з двору. Залишились лише Ольга Василина, Орест, та ще четверо блідих чоловіків, які мали забити кришку гробу й поставити його на машину.



Настя Терен

Відредаговано: 14.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись