Гра на переході

Розмір шрифту: - +

Розділ 3. Пекельний Рай

Зелений «Шевроле» мчав нічними вулицями Вославська. Руки водія помітно тремтіли. Він так сильно втискав долоні в м’яку та холодну шкіру керма, що пальці вкрились широкими білими плямами. Праву ногу він майже не відчував, але був впевнений, що вона продовжувала тиснути на газ. Двигун ревів, наче зголоднілий звір, який вирвався на свободу та прагнув показати, що він ще на щось здатен.

Навіть через рясний дощ можна було розгледіти великий годинник на центральній площі. Стрілки дружно підіймались догори, сповіщаючи про початок нової доби. Майже дванадцята. Попереду загорілось червоне світло. Хоча вулиці міста були порожніми, водій зупинився на перехресті. Відчуття повної безлюдності порушувала лише одна поліцейська машина. Вона стояла на протилежному боці перехрестя, біля старенького сірого будинку з майже непомітною дерев’яною табличкою «Перукарня». На обличчі чоловіка промайнула тінь посмішки. Хотів би він поглянути на того сміливця, котрий наважиться завітати до цієї перукарні, щоб зробити зачіску. Двері всередину відчинялися лиш перед тими, хто приходив туди з готівкою та бажанням придбати собі жіночу компанію на кілька годин. Частенько гостями закладу ставали продажні копи. Кілька років тому вони соромились діяти відкрито. Лишали патрульні машини біля відділку або десь в темному провулку, переодягались в цивільне і лише після того поспіхом заходили всередину. Все змінилось, коли мером міста став Володимир Вітровий. Він одразу прибрав до рук усі темні справи — борделі, незграбно замасковані під державні лотереї казино, напівлегальні готелі, ресторани і приватні клуби. Вітровий намагався показати себе королем світу, господарем усього, що можна продати або купити. Більшість мешканців боялися просто поглянути на нього, не кажучи вже про те, щоб чинити опір.

Тому Микола відчайдушно тиснув на газ, лишаючи позаду вогні бетонної пастки, вулиці якої були настільки брудні, що жодна злива не змогла б їх відмити. Існування заради виживання, виживання заради існування. Замкнене коло, з якого неможливо знайти вихід. Лише в той момент йому стало сили розпрощатись з усім цим. Останній поворот, і авто виїхало на порожнє міжміське шосе.

Попереду миготіли лінії дорожньої розмітки. «Шевроле» безупинно пожирало їх, одну за одною, віддаляючи водія від міста, котре лишилось лише відображенням в дзеркалах заднього виду. Стрілка спідометра зі ста п’ятдесяти повільно сповзла до відмітки сімдесят. Одночасно з нею сповільнило свій шалений темп серце. Погляд вже не бігав по дорозі, постійно очікуючи небезпеки. Микола вже втік, вже звільнився, попереду лише дорога довжиною в життя. Навіщо поспішати, якщо кінець безальтернативний та безповоротній?! Якщо смерть — цілком зрозуміла кінцева точка життя?! Мало хто замислюється над цим, коли біжить зранку на роботу, п’є гарячу каву чи займається сексом з коханою. Кожен з нас розуміє, що рано чи пізно помре, але продовжує свято вірити в те, що житиме вічно.

Коли тремтіння рук зникло разом зі страхом переслідування, Микола повністю зосередився на дорозі. Раніше він не від’їздив так далеко від міста у цьому напрямку. Хоча, що можна було розгледіти в світлі фар під час дощу посеред ночі, коли кожен наступний кілометр з ідеальною точністю повторює попередній? Єдине, по чому орієнтувався чоловік, це відчуття спокою, яке посилювалось одночасно зі зростанням відстані, яку долав його автомобіль. Навіть шлунок почав бурчати, нагадуючи про те, що його власник востаннє їв ще десь зранку і було б зовсім непогано потрапити на якусь придорожню забігайлівку з теплою яєчнею та міцною кавою. А пуста пачка цигарок в кишені мовчки натякала на необхідність поновити запаси нікотину.

Наче на замовлення, з темноти виринув рекламний знак, котрий сповіщав про розміщення попереду кафе-бару «Пекельний Рай». «Непогана назва для подібного закладу! — прийшло в голову. — Рай — це те місце, в яке кожен бажає потрапити, але далеко не кожен заслуговує. Певно, саме для таких і створений свій Рай — пекельний. Колеса наче самі повернули праворуч і повели чоловіка до стоянки. Микола повільно пішов до входу. Його одяг вщент змок, поки він дістався дверей, але це ані трохи йому не заважало.

Інтер’єр закладу розчарував чоловіка. Назва не виправдала себе. Ніякого Пекла і, разом з тим, ні натяку на Рай. Звичайна забігайлівка, яких тисячі на наших дорогах. Дешеве пиво та затерті диванчики з червоного шкірозамінника. Більшість цих диванчиків були заклеєні великою кількістю клейкої стрічки, котра, певно, і виступала єдиною силою, яка стримувала їх від остаточної подорожі на смітник. Ліворуч простягнувся дерев’яний бар з пожовклою від часу поверхнею. За ним сховались двері до вбиральні та вузькі сходи на другий поверх. Отже, це не просто забігайлівка, а мотель. Місце, де можна перечекати ніч.

«Принаймні, не доведеться спати в авто», — зрадів Микола. Людей всередині було небагато: старий в білій сорочці за шинквасом, одна офіціантка років сорока п’яти, втомлений далекобійник в синьо-червоному каптурі та молода дівчина-брюнетка, чиї губи були настільки червоними від неймовірної кількості помади, що не могли не привернути уваги. Фігура типової моделі з незліченних чоловічих глянців, обличчя наче написане художником та погляд, настільки глибокий, що він ледь вписувався в пласке враження про цю забігайлівку.

«Що вона могла тут забути? Певно, місцева повія, що живе за рахунок скромних статків далекобійників. Для неї ні в Рай, ні в Пекло ходу немає. Хоча, не мені її судити?» — всі ці думки промайнули в його голові за одну мить, ще до того, як чоловік здійснив перший крок вглиб закладу.

Уявивши собі не дуже приємну картину стосунків між цією дівчиною та водієм, що сидів за баром, Микола скривився і спробував непомітно пройти до вільного столику, нічого при цьому не зачепивши. Якась підсвідома відраза до цього місця пробігла холодком по його душі і залишилась в серці. «Може, це мокрий одяг створює таке враження, а може, краще було б лишитись в авто?»



Сергій Ігнацевич

Відредаговано: 19.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись