Гра на переході

Розмір шрифту: - +

Розділ 27. Звір в клітці

Під могутнім широким мостом по тротуару снував туди-сюди молодий хлопець у поліцейській формі. Поряд нього знаходилась зупинка громадського транспорту, а всередині — порожні місця для сидіння, проте він навіть не звернув на них уваги. Кожні тридцять секунд діставав телефон та перечитував надзвичайно коротке, але достатньо інформативне повідомлення від капітана: «23:30», наче після двадцятого чи двадцять п’ятого читання електронні цифри могли змінитись. До визначеного часу не вистачало трохи менше п’яти хвилин, але хлопця не залишала надія, що Віктор приїде трохи раніше.

І дійсно, об одинадцятій двадцять вісім під Північним мостом зупинилось поліцейське авто. Молодий коп підскочив до передніх дверей та рвонув їх на себе, але в останній момент помітив, що сидіння вже зайняте якоюсь білявкою.

— Доброї ночі, Вікторе Семеновичу! — привітався хлопець, — А ви, певно, Емілія! Дуже приємно!

Дівчина ніяково всміхнулась, але не наважилась промовити ні слова. Її серце так несамовито тьохкало в грудях, що здавалось, ладне випасти геть, варто їй розплющити рот.

— Сідай хутчіш, — вказав рукою на задні сидіння Віктор.

— Куди? — здивувався Антон. — В клітку?

— Можеш ще на даху поїхати, якщо тобі здається, що там зручно.

— Я не хочу сідати в клітку. Там же двері зсередини не відчиняються.

— То й що? — роздратовано запитав Віктор.

— Нехай твоя гостя сяде ззаду. Де ж це бачено, щоб полісмен сидів на місці для злочинців і убивць?! А я займу своє законне місце. Я ж твій напарник, чи хто?

— Я щось не зрозумів, — нахилився ближче до відчинених дверей Віктор, — ти настільки злякався нашої клітки, що готовий всадити в неї ні в чому не винну жінку?

— Не злякався, — поквапився виправдати себе хлопець, — просто це все якось… неправильно.

— Так, припини цю маячню. Не будемо втрачати часу! Стрибай назад або лишайся тут. Неправильно йому, бачиш! Хутчіш!

Антон незадоволено грюкнув дверима та сів на заднє сидіння. В службових автомобілях воно відрізнялось тим, що в авто було вмонтовано металеву сітку, а ручки для відкривання дверей зсередини були відсутні. Будь-хто, залишений в службовому авто на задньому сидінні, не мав змоги самостійно вибратись назовні.

— То як тобі там? — всміхнувся Віктор, коли міст зник із дзеркал.

— Не надто зручно, — зауважив Антон та засунув руки собі за спину. — А в наручниках ще гірше. Я взагалі дивуюсь, як наші в’язні не віддавлюють собі руки, поки доїжджають до відділку.

— Добре, що ти не в наручниках, еге ж?

— Безсумнівно.

Шлях до приміщення колишньої поліграфічної фабрики по напівпорожніх нічних вулицях склав не більше двадцяти хвилин. Поліцейське авто зупинилось біля головного в’їзду, і першими відчинились двері водія.

— Ти лишаєшся тут, — звернувся Віктор до Лізи. — Будь насторожі.

— І ти також, — прошепотіла дівчина.

Полісмен вийшов з авто і одразу ж відчув холодний та вологий запах ночі. На небі не було видно ні місяця, ні зірок, важкі темно-сірі хмари панували на небі, відбиваючи своїми животами тьмяне жовтувате світло вуличного освітлення.

Чоловік смикнув ручку задніх дверей і випустив назовні свого напарника.

— Дякую, Вікторе Семеновичу! — тремтячим голосом промовив Антон. Хлопчина розтирав свої руки, щоб трохи зігрітися, хоча й розумів, що той холодок, що біжить його спиною, викликаний зовсім не низькою температурою.

Двоє стали навпроти входу, не наважуючись ступити ні кроку далі. Кожен з них уважно розглядав стіни фабрики та вслухався в найтихіший звук, аби вчасно помітити щось підозріле, або ж просто незвичайне. Віктор поглянув на годинник, і той показав без п’яти хвилин одинадцяту.

— Пішли, — обережно кивнув головою капітан, поклавши руку на пістолет. Антон взяв з нього приклад та пішов слідом. Двоє полісменів йшли територією фабрики так, наче опинилися на початку зими посеред озера, і тепер на них чекав довгий шлях по тонкій та крихкій кризі.

— А ви полюбляєте грати в шахи? — пошепки запитав Антон, озираючись довкола.

— Вчасно ж ти вирішив спитати!

— Просто ця тиша, — хлопець зробив невеличку паузу, — вона наче давить на мене.

— То замість того, щоб балакати, краще допоміг би з пошуками.

— А що конкретно ми шукаємо?

— Щось, куди можуть поміститись п’ятсот штук. Якась коробка, ящик чи навіть сейф.

— Навряд воно буде лежати посеред двору, Вікторе Семеновичу, — припустив Антон, — гадаю, варто зазирнути в одне з приміщень. Ось там, погляньте, відчинені двері.

Чоловік повернув голову у вказаному напрямі та уважніше вглядівся в темряву. Дійсно, на відстані ста метрів від них були відчинені широкі іржаві двері одного зі складів, який використовувався, певно, для завантаження продукції до кузовів вантажних автомобілів.

Намагаючись не підіймати зайвого шуму, полісмени піднялись короткими сходами та опинились на невеличкому підйомі, який давав змогу потрапити всередину приміщення. Прошмигнувши крізь іржаві двері, двоє опинились в темному й вогкому майже порожньому приміщенні. Посеред великої зали стояли порожні металеві столи, відполіровані до такого блиску. що навіть за кілька років не встигли окислитись. Віктор зробив припущення, що колись на цих столах складали газети, а до недавнього часу — тони готівки. Отже, вони йдуть у правильному напрямі.

— Так от, в шахах, — пошепки заговорив Антон, — є таке цікаве правило, на якому «попадаються» майже всі новачки.



Сергій Ігнацевич

Відредаговано: 19.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись