Гра в піжмурки

Розмір шрифту: - +

Фрагмент № 7

Смажили під виноградом.  Мене як завжди залишили в пасивних гравцях. Тому, прийняв стінопідпераючу позу й вдихав аромати дряхлої зими, а шлунковим соком вже наминав шашлик, котрий димівся букетом вишні та червоного вина. За розбиті губи відмазався доволі легко. Злив до купи метеорологію з рафінованим спиртом брехні. Навіть приплів нещасливу долю хлопця із села.  Тільки матір, постійно жаліла й нарікала на мою дитячу необережність. Від цього батько фиркав й закачував очі.

- Ще б йому носа підтерла.  – Батько кинув жменю слів,  поливаючи шашлик розбавленим вишневим соком. 

- А ти взагалі мовчи. Вже п’ятий десяток розміняв,  а так і не навчився за собою дивитись.  Де б ти був без мене?

- Як мінімум на тропічному пляжі з двома мулатками.  – Цілком серйозно відповів батько. 

- Ага,  в Поліському болоті із двома кабанами.

- Принаймні, не буду чути твоїх дурниць.

- Закінчуйте свій балаган.  – Микола не витерпів. – Бо вже у печінках сидить.

- Чого ти пір’я розпускаєш? Дай батькам подуріти. – Тато повеселішав.

У батьків дивне розуміння кохання й турботи. Замість пестливих слів у вжитку завжди кпини чи в’їдливі слівця. Так триває ще за часів Соломона. І скоріше Всесвіт зіщулиться до атома ніж вони перестануть грати у свій балаган. Та це лише для людей. Насправді, у їх серцях палає щире кохання і ніжність. Вона потаємна, надійно схована від злих язиків. Не варто її шукати в буденних образах чи перепалках.

Два тижні. Ось термін, який кохання перетворюється в міцну споруду подружжя. Нехай для совісті добавимо романтику й вчинки позбавлені розуму. Якраз згодиться для того, щоб у старості тримати внуків на руках і щебетати про зелену юність.

Перебуваючи в лучезарності блаженної посмішки одразу й не помітив, як кишеня завібрувала шаленим пульсом. Екран карбував ім’я Леськи. Руки миттю вкрились потом, а палець нависнув над кнопкою прийому дзвінка. Судорожно ковтав слину з кролячою думкою в голові: «Кінець коматозу, страждань або щастя…» Прийняв виклик й відійшов за ріг будинку, подалі від очей рідних. Микола провів  вовчим поглядом й тоді здалося зазневажав ще більше. 

- Слухаю. – Прокашлявся. Дерло в горлі.

- Біля тебе нікого нема? – Від Леськи привітання не заслужив.

- Так, сам. Можеш говорити вільно.

- Андрію, нічого не вийде. Вибач…

Повісила трубку, а відлуння гудків забило останні цвяхи у кришку гроба моєї психологічної тверезості.

Далі почерк стає незрозумілим й великий фрагмент не вдалося розшифрувати.



О.Іден

Відредаговано: 03.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись