Horror в селові...

Horror в селові...

Страх у нас в голові

З кожним роком здається, що попередній рік життя був кращий, пиво було смачніше, ціни в магазинах нижчі, а зимою на вулицях не було “довб…ів” з підкоченими штанами… І в такі моменти стає страшно – старість підкрадається і вже відчувається за спиною запах нафталіну та протермінованих цукерок Дюшес…

“Страх у нас в голові”

Коли тобі 17 років, ти на літніх канікулах в селі, а в календарі 2005 рік, все здавалося зовсім по-іншому…

Чомусь в ті часи було круто ходити до дівок в інше село. Хрін знає чому так склалося, якийсь історичний парадокс. Ми ходили до дівок в сусіднє село, а хлопи з сусіднього до нас. Такий собі обмін спеціалістами – work and travel по-українськи. Мало того, то був справжній “екстрим”, бо вірогідність “отримати люлєй” завжди тримала в тонусі кільцеві м’язи поблизу п’ятої точки.

Але того вечора страх був зовсім інший. Містичний, потойбічний та холодний, як ноги медсестри Тамари в центральному військовому шпиталі…

Повертаючись з села С в село М, доводилося проходити повз цвинтар, який розташований обабіч дороги. Коли треба було минати цей моторошний відрізок шляху разом з друганами, всі починали говорити тихіше, закурювали та прискорювали крок, і якось воно обходилось холодком по спині…

Та інша справа, коли на годиннику 3 ночі, погода вітряна та похмура, а ти один…

Вперше в житті я зрозумів бажання кожної жінки – відчути поряд міцне плече.

Хода моя, скоріше, нагадувала спортивну ходьбу, аніж кроки впевненого молодого чоловіка. В голові, як білка в колесі, бігала одна думка – не дивитись вліво, не дивися вліво. Та все ж я не встояв, подивився і побачив його, замотаного в біле простирадло. В той момент мої ноги перетворилися на дві поролонові ганчірки, а внутрішній ковбасний завод був готовий до виробництва першої партії продукції… На експорт в Росію))

Я, жертва американського “кінопрому”, намагався ідентифікувати того, хто прийшов по мене, молодого та цнотливого парубка. Мумія, Франкенштейн, Фреді Крюгер, Вупі Голдберг…

Та в один момент цей ланцюг варіантів був перерваний. Він почав рухатись до мене, набираючи швидкість… Титанічними зусиллями волі я зумів зупинити виробництво експортної продукції і розпочав той епічний забіг, відчуваючи запах паленої гуми мого одного кросівка, бо інший, під час динамічного старту, “від’єднався” від ноги і полетів на орбіту нашої чудової планети.

Я набирав таку швидкість, про яку Усейн Болт навіть не міг мріяти. Зі швидкістю кур’єрського потяга я рухався в невідомість…

І коли, забувши про все на світі, я пробігав повз поштове відділення, почув голос і голос мені сказав:

“Чуєш пацан, стій, куди так летиш? Ти там, цей, мішок целофановий згубив. Там оно позаду тебе валяється. Катай забери поки вітром не здуло, бо будеш потім ходить по цвинтарі шукать.”

Наступного ранку поштарка сказала моїй бабусі, що я, мабуть, “нюхаю коноплю”, бо бігаю вночі по селу з целофановим мішком з-під цукру і в одному черевикові…

Як же довго мені довелося пояснювати бабусі цю ситуацію, та вона мені так і не повірила.