Каштани

Розмір шрифту: - +

3

Каштани падають. В душу. Боляче. Осінь.

Теплий видих вчорашнього дня, ніч і вона. Пора мого народження і сну мілліонів свідомостей, що сидять за віконними рамами, всотуючи монотонний голос лектора, або вдивляючись невиспаними очима у рідкокристалічні монітори.

Концентрат вихлопних газів і запаху прілого мокрого листя. І каштанів. Прямо у місті. Повсюди. Вони, як маленькі ворожі шпигуни, ці каштани. Ти застаєш їх у самих неймовірних місцях. На лавках парку, на сходах під’їзду, у ліфті, під вітриною у магазині, на біговій доріжці стадіону, де не росте жодного дерева…  І дивишся з подивом і не знаєш, як він потрапив сюди, і не знаєш що він так само дивиться на тебе. Лише без подиву. Маленька біологічна бомба, що містить у собі стільки  неймовірної життєвої сили, яка примушує лопнути шкаралупу, щоб вириватись  з-під неї паростком нового невгамовного життя.  Нагинаюсь, лагідно беру у долоню, відчуваючи, як кайфово і майже еротично він торкається мене гладенькою вологою прохолодою. І жадібно приймає моє тепло. А я –  бодай трішечки тієї вибухової енергії, що дрібненько вібрує там, під шкаралупою. Отакий симбіоз. Здоров був, малий. Давай, я заберу тебе звідси. З-під ніг необачних перехожих з їх рельєфними підошвами і мобільними  розмовами.

Осінь для того, аби скидати баласт. Викинь зі свого життя усе непотрібне. Старий светер, діряві шкарпетки, зламаний стілець, списаний щоденник, непотрібного друга, котрий уже давно і не друг… а так… Вона для того, щоб обрати що робитимеш наступні півроку – спатимеш, чи житимеш.

Часом корисно і те й інше.

Осінь для того, щоб ховати когось. Найгарніше виглядає могила восени, поміж падаючого листя. І хору ворон. Нахились, візьми у жменю трохи землі і кинь на труну у могилі. Такий гарний звук… Можна ще два рази. А йому там всередині все одно. Тому, що лишилось від тієї людини, яку ти знаєш.

Думаєш, метелику сумно полишати порожню лялечку?

Не крути головою, не дивись на всі боки. Він стоїть поруч тебе, просто знай. Не шукай його більше очима, не намагайся почути. Просто попроси, щоб забрав з собою те, що тобі нести важко. Він забере. Хворобу, збитки, депресії, і все те гівно, яким сповнене твоє життя. Тільки, гарно попроси. А йому все одно, йому не важко тепер.

І посміхнись, згадуючи його, йому буде приємно. Можеш, навіть посміятись, згадавши щось смішне. Не зважаючи на засудливі погляди ридаючих бабусь. Вони найближче до тієї могили, але якнайдалі він нього. Тому й не розуміють.

А ще, осінь для того, аби чекати на останній теплий день. І вірити, що він настане. І ти обов’язково мусиш зробити ось що – піти у парк чи до лісу, нагребти руками величезну купу пожовклого красивого запашного листя, а потім, впасти на неї, догори обличчям, щоб було видно, як крізь гілля поміж жмутів золотавих листочків, синіє небо. Запам’ятай це, бо хто знає, чи побачиш таке ще коли.

Танцюй. Восени так гарно танцюється. Так гарно збираються камінці. Накресли на них руни, нарви калинових ягід, назбирай каштанів, принеси додому листя, купи теплий шарф і звари глінтвейн.

Воно ж таки гарне… це життя, правда? У ньому так багато гарного… та хоча б осінь.



Єва Єндрик

Відредаговано: 19.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись