Касьянова книга

Касьянова книга

Ігор не поспішаючи піднімався сходами. До квартири діда. Сходинка. Ще сходинка. Четвертий поверх старого, п'ятиповерхового будинку. Діставши ключі, він не поспішаючи відкрив замок. Двері, повільно, наче знехотя, відчинилися, оголюючи напівтемряву порожньої квартири. Повагавшись, хлопець переступив поріг. «Ось я і вдома», - він кинув свою дорожню сумку біля дверей і пройшов до кімнати. Перше, що впадало в очі та викликало захоплення у людини, що входить у кімнату, то була книжкова шафа. Величезна, у всю стіну, вона була зроблена на дідове замовлення якимось його давнім товаришем. Біля вікна стояв старий, подряпаний роками, письмовий стіл, з лежачими на ньому вирізками з газет і парою журналів. В правому куті стопкою були складені однакові, прискіпливо зв'язані, картонні папки. На протилежному кінці столу, накрита якоюсь хустиною, стояла дідова улюблена настільна лампа. «Все як завжди», - Ігор заглянув до спальні, відкрив шифоньєр, окинув поглядом напівпорожні полиці та «плечики» для одягу і пройшов на кухню. Озирнувся. Все як завжди. Сів на табурет і склавши руки на столі, поклав на них голову. Все як завжди, але…

* * *

У 1974 році, коли загинули батьки, Ігорю було шість років. Його діду, члену партії з 1939 року, ветерану війни, доктору історичних наук, який мав солідну вагу в своїх колах, не склало труднощів оформити опіку над онуком і с тих пір завжди бути поруч. Батьків Ігор пам'ятав погано. Старі фотокартки були єдиною пам'яттю, та ще деякі уривки дитячих спогадів не давали йому остаточно їх забути. Він пам’ятав, як завжди, після тривалої відсутності, батько з мамою з'являлись у квартирі з подарунками, поцілунками, обіймами. Пам’ятав неголену щоку батька, якою він міцно притискався до дитячого обличчя. Було трохи боляче і щока потім ще довго була червоною. Мама докоряла за це батькові, але той лише посміхався у відповідь. Увечері приходили гості. Багато гостей. Накривали стіл, вмикали програвач з улюбленими грампластинками, їли, танцювали. Ближче до вечора розділялися на групи і починали сперечатись, незрозумілими Ігорю, словами. Та до цього часу він вже взагалі то й не слухав, бо тихенько засипав на руках у татка. А з ранку свято продовжувалось. Вони йшли гуляти до міського парку «Дубовий Гай». Їли морозиво, каталися на каруселях, годували лебедів та качок у парковому озері. Потім, через деякий час батьки знову зникали, щоб потім повернутися. Вони були археологами і часто виїжджали в «далекі країни». Тому, коли сталася біда і літак, на якому вони поверталися з чергової експедиції, розбився при зльоті десь у Казахстані, дід, намагаючись не травмувати хлопчика, пояснив Ігорю, що тато і мама затримаються у «далеких країнах» і, скоріш за все, повернуться не скоро. Хлопчик прийняв це, як само собою зрозуміле. Він ще довго питав діда про їх повернення, та той завжди вигадував різні відмовки, інколи читав Ігорю листи, що нібито надходили від мами, приносив додому іграшки, які передавали батьки з «далеких країн», і тільки через час, поступово підготувавши хлопчика, сказав йому правду. Та біль втрати Ігор вже не відчув. Потім була школа, служба на флоті та університет, в який він пішов, зберігаючи сімейну традицію, на історичний факультет. Звістка про смерть діда приголомшила його. Він довго не міг повірити в те, що діда, його діда, який був для нього усім на світі, більше немає. Страшна новина застала його далеко від дому, в його першій археологічній експедиції у Західну Сибір. Ігор довго плакав, сидячи в наметі і притискаючи до грудей зім'яту телеграму.

* * *

У двері подзвонили. Він піднявся і, ще не відійшовши від спогадів, пішов відчиняти. На порозі стояла дівчина. Великі сірі очі дивилися насторожено але з деякою цікавістю. Довге, світле волосся вільно розсипалося по плечах, біла блузка гарно підкреслювала рівну засмагу на дівочому обличчі а блідо-блакитні джинси щільно обтягували стрункі стегна. На шиї тоненькою змійкою струменів золотий ланцюжок з маленьким кулончиком.

• Ви Ігор? – запитала незнайомка, злегка зніяковівши.
• Так. А…? Заходьте. – Ігор відступив, ширше відчиняючи двері.
• Та ні, що ви, я на хвилиночку, - відповіла несподівана гостя але тим не менш зробила декілька кроків у квартиру.
• Я Катя. Ми з мамою ваші сусіди. Живемо навпроти. Мама доглядала за вашим дідусем доки він не…, - дівчина знову засмутилась, - ну, до тих пір…
• Так, я зрозумів, - виникла незручна пауза, - можу запропонувати вам чаю, та, чесно кажучи, не знаю чи є він тут взагалі.
• Ой ні, ні, дякую! Треба бігти в справах. Я на обід з роботи заскочила, а мені бабусі біля під’їзду повідомили, що онук Юрія Володимировича приїхав, от я і вирішила занести вам ключі від квартири. Ось. – дівчина простягнула Ігорю в’язку ключів, на червоній, шовковій стрічці.
• Ну все, я побігла! – дівчина вирушила до дверей.
• Катю, вибачте.
• Так? – вона озирнулась. Волосся золотим віялом злетіло навколо голови.
• Ви були тут, коли він помер?
• Ні, мама була. Тобто вона перша, ну, дізналася про його смерть. Він останнім часом дуже хворів, тож вона, по сусідські, доглядала за ним. Купувала йому продукти, ліки. Він дав їй ключі і вона заходила, провідувала його. Витирала пил з книжок, у нього ж дуже багато книжок, тиск міряла, уколи робила. Як що можна так сказати – взяла над ним шефство. Так того ранку, прийшовши з магазину, вона його й знайшла. Та ви заходьте до нас сьогодні у вечері, шістдесят восьма квартира, мама буде вдома так і поговорите. Вам також, мабуть і на кладовище треба буде сходити. Вона вас проводить і могилу покаже.
• Та могила я, мабуть, знаю де. Поряд з моїми батьками.
• Ой, так! Вибачте, я якось на подумала.
• Нічого, все добре.