Казки маленької Кеті

Розмір шрифту: - +

Казки маленької Кеті

Як Кеті Зиму та Весну помирила

Того року все було не так: погода взимку була аж надто весняною, а коли настала весна - змінилась на надто зимову.

Кеті уважно вдивлялась в танок сніжинок десь за вікном, потім розглядала календар, замислено перегортаючи листи з місяцями і ніяк не могла зрозуміти, як назвати дивну пору року. Може “Зимо-Весна”, чи “Весно-Зима”, а якщо коротше? “Зивна”? “Весма”? І що відбувається, взагалі?

Вчора було так тепло, що мама навіть дозволила погуляти без шапки, а сьогодні з неба летять величезні шматки снігу, що більше схожі на снігові чіпси. Вони, звісно, дуже швидко тануть, але чому взагалі летять?

Швиденько одягнувшись, Кеті поспішила на вулицю. Засипані снігом машини, засипана трава, засипаний майданчик… Дівчинка висунула долоньку, щоб зловити сніжинку і роздивитися краще.

Кеті чекало розчарування: на вигляд ці сніжинки не відрізнялись від тих, що випадають взимку. За мить сніжинка перетворилась в краплинку. Кеті розтерла воду по долонях, та раптом з усіх сторін ніби задзвеніли сотні крихітних дзвіночків! Кеті прислухалась і зрозуміла, що це сніжинки про щось між собою говорять!

- Я не хочу танути, я не хочу ставати водичкою, летімо на травичку, там ще трошки сніжинками побудемо. - просила одну сніжинку інша.

- Так, на травичку, ще трошки побудемо вдвох, подруго. - відповідала та.

- Як приємно літати! - вигукувала ще інша.

- Тут так тепло!

- Ще трошки до землі.

- Хочу швидше стати водичкою і випаруватись, щоб летіти назад, на небо!

Сніжинки летіли, і кожній хотілося встигнути проговорити все-все, поки не розтане.

- Як шкода, що Весна з Зимою посварилися. От випали б ми взимку, довго сніжинками були б, так, подружко?

- Саме так. Шкода їх, все життя разом, і тут на тобі, сварка.

Кеті не повірила своїм вухам! Хутенько зловивши цих двох на лопатку, яку завбачливо прихопила з собою, дівчинка перепитала:

- Як посварилися? Зима з Весною?

- Так, Зима з Весною. - в унісон відповіли сніжинки. - Весна надто рано з подорожі повернулась, а Зима заснула, от весна і почала буяти. Занадто рано. А Зима як розсердилась, як розсердилась! Сказала, що тепер шмат часу в Весни забере. А то і взагалі, всенький час в Весни забере! Стривай, а ти ж не сніжинка, як ти нас чуєш?

- Я не сніжинка, я дівчинка, Кеті. На мене впала одна з ваших подружок-сніжинок, і тепер я почала вас чути.

- Овва! Оце тобі пощастило! Ти знаєш, що зловила особливу Маджинку? Зима таких сворює всього одну на мільярд!

- Маджинку? Магічну сніжинку?

- Еге ж.  Хто її спіймає, розумітиме мову всього живого! Сніжинок, листочків, краплинок води, та навіть птахів і звірів! Взагалі всіх! Щоправда, лише до найближчого заходу сонця.

- А як помирити Зиму з Весною?

- Ми не знаємо, вибач! Але якщо ти знайдеш Сніговика, можливо він тобі щось розкаже. 

- Але ж… Так тепло, зараз нема сніговиків.

- А пошукай-но як слід. В тіні та холоді, де ніколи не буває сонячних променів. І прощавай, ми вже танемо, надто тепло.

- Стривайте, ще трошки! 

- Пробач, не можемо… Бувай! Щасти тобі!

Сніжинки перетворились на краплі води, але в ту ж мить забули усе, що до того знали, то ж нічим більше не змогли допомогти Кеті. Дівчинка обережно опустила їх на траву та пішла шукати сніговика.

Кеті з острахом заглядала в арки будинків, підходила до темних підвальних сходів, вдивляючись в купи мотлоху унизу, але сніговика ніде не бачила. Снігопад давно завершився, питати поради було ні в кого… 

Раптом за спиною почулось чиєсь невдоволене бурчання:

- Як же сли-зько тут з цим сні-гом! Ледь не па-да-ю!

Маленька озирнулась і побачила… невеличкого пінгвіна, що дуже цілеспрямовано кудись чалапав.

- Даруйте, а як ви тут опинились? - запитала Кеті, роздивляючись нелітаючого птаха.

- Я? - питально поглянув пінгвін. - Я тут у важливій справі! Мені потрібно розшукати останнього сніговика. Ви не зустрічали його, маленька міс?

- Ні, я і сама його шукаю, а навіщо він вам?

- Він має знати, де живе Зима. Я маю вмовити її повернутись до Антарктиди, без неї там всі льодовики розтануть. А вам він для чого?

- І мені потрібно дізнатись, де живе Зима. Вона з Весною посварилась, треба щось робити, інакше в нас тепла не буде.

- Значить, у нас одна мета. Чи може я вас супроводжувати, міс?

- Так, звичайно. Мене звати Кеті.

- Міс Кеті, мені невимовно приємно познайомитися. Моє ім’я Вінсент.

- Навзаєм, містере Вінсент.

- Ну що ж, уперед? 

- Ходімо! Здається, у нас ще багато справ.

Вінсент йшов так незграбно і повільно, що Кеті вирішила відшукати йому підходящого ціпка. 

- О, дякую, міс. Так набагато краще! - зрадів Пінгвін і почимчикував далі.

Дорогою вони розпитували усіх зустрічних собак, котів та птахів про таємничого сніговика, але ніхто нічого не знав. Здається, за той час, коли ще на календарі була зима, а на вулиці - весна, вони всі як один розтанули!

Кеті сердилась, адже час до заходу сонця невпинно спливав. Їй дуже потрібно було відшукати того сніговика. Дівчинка так розлютилась, що навіть вдарила ногою якого старого холодильника, що стояв поблизу сміттєвих баків. Від удару дверцята трохи прочинились.

- Зажди! - гукнув Вінсент Кеті, яка встигла відійти на добрий десяток метрів. - Повернися!

- Ну що там ще? 

- А поглянь.

Кеті зазирнула до холодильника і побачила… Сніговика. Справжнього! Напевне, останнього цієї зими сніговика. Він тихенько посопував, явно не очікуючи гостей. 

Пінгвін поспішив його розбудити:



Надія Малафея

Відредаговано: 02.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись