Казки. наукові та чарівні

Розмір шрифту: - +

ЖУКИ-СУПЕРНИКИ

 

Одного разу на вузькій гілці, яка була перекинута через струмочок наче місток, зустрілися двоє великих чорних жуків. Жук-Олень та Скарабей.

— Ти, рогачику, а ну поступися мені дорогою! — владно звелів Скарабей, наче був королем всіх земель довкола.

— А ти хто такий? — здивувався Жук-Олень. — Ти що, Жужелиця Дама, щоб пропускати тебе вперед?

Товстенький чорний жук обурено підняв лапки:

— Я — Священний Скарабей! Моїх пращурів люди шанували більш як 5 тисяч років тому! Мої зображення є поряд із фараонами Давнього Єгипту! Мене увічнювали як талісман у камені, в золоті та в інших дорогоцінностях! Я прийшов сюди з піску пустель і мій шлях із сходу на захід символізує вічний рух Сонця на небосхилі! 

— То й забирайся назад у пісок пустель, поки я не скинув тебе у воду! — розлючений Жук-Олень теж став дибки. Він був набагато вищий за Скарабея. — Я — найкрупніший та найвідоміший жук всієї Європи! Мене прозвали "оленем", бо в мене прекрасні роги, якими я перемагаю всіх своїх ворогів у чесному двобої! Але справжні олені повинні ростити свої роги, а я з ними народжуюся! В давнину люди вірили, що я можу притягувати до дерев блискавки! Може, хочеш, щоб тебе вдарила блискавка? Як не пропустиш мене, я тебе покусаю своїми рогами!

— Покусає рогами, ой лишенько! — зареготав Скарабей. Він тримався передніми лапками за живіт та хитався так, що від реготу міг перекинутися на спину. А для жука це страшний ризик, бо перевернутися знову на ноги їм дуже важно. Особливо великим та товстим, а саме таким і був скарабей.

— Так, — образився Жук-Олень, — мої роги це величезні щелепи, бачиш, всі зубчики в них дивляться всередину. Це моя зброя виключно для турнірів.  Я можу перекусити ними будь-кого, хто сміятиметься з мене! Мої щелепи сильні, наче клешні у краба!

— Такий величезний, а не знає, що то в нього на голові: роги, щелепи чи клешні! — глузував Скарабей. — Поки не визначився, хлопче, прибирай-но свої роги з моєї дороги!

— Сам забирайся! Тобі звично ходити задом-наперед, наче рак! — не здавався Жук-Олень. — А де ж твоя славетна кулька, яка начебто символізує сонце? Соромишся показати? Бо ти ліпиш кульки з гною! Ось який твій найцінніший скарб!

— В кульках —  мої личинки, то ж це справді мій скарб! Я переробляю відходи та збагачую грунт! Я корисний жук, я працюю! А ти лише гризеш дерева!

— Я харчуюся тільки старими та хворими деревами! — кричав Жук-Олень. — Я теж корисний! А ще, я гарний! І самий великий, в мене зріст 7 сантиметрів, разом із рогами! А мені жити нема де, всі сухі дерева та колоди люди забирають!

— А в мене родовід більше 5 тисяч років! Бачиш, який я блискучий? Це значить, я дуже старий. Може, я останній Скарабей в Україні! Мені теж немає де жити, люди розорюють цілинні степи, і я… Геть з дороги!!

— Пропусти мене, я більший, сильніший, гарніший…

— А я!... Ой, що це?!..

Поряд із струмочком в той час проходив першокласник Василько. Він був допитливий хлопчик, який не міг не помітити двох великих жуків, що стояли лоба до лоба на вузькій гілці та вимахували лапами один перед одним, наче хлопці в бійці.

Швидко звільнивши пенал від ручок та олівців, Василько вхопив за спинку спершу Скарабея, а потім Жука-Оленя, і закрив їх у яскравій пластиковій коробці. Приклав коробку до вуха та дуже здивувався, почувши обурені крики жуків:

— А ну зараз же відпусти мене, хуліган! — вимагав Скарабей.

—Ти не маєш права мене чіпати, неук! — погрожував Жук-Олень.

— Чому? — здивувався Василько. — Я віднесу вас додому і посаджу в банку. А потім, можливо, засушу для колекції. Я таких, як ви ще ніколи не бачив!

— Як ти смієш, відпусти нас негайно! В мене такі роги…

— А в мене така історія…

— Ми — червонокнижні види!! — гримнули жуки хором.

— А що це? — спитав хлопчик.

— Нас занесено до Червоної Книги України, — сердито пояснив Скарабей. — Це така велика книга, де записані всі рослини, всі тварини, яких треба охороняти. Нас лишилося дуже мало в природі, і ти не ловити нас повинен, а берегти, ти ж людина! Бо я — зникаючий вид. Може, взагалі, я — останній… А я ж священний жук із давніх-давен… — Скарабей заплакав.

— А я теж рідкісний, і я самий великий жук, — втрутився Жук-Олень. — Мій вид охороняють в багатьох країнах Європи, але в Данії, Латвії та Естонії нас вже геть не лишилося. От іще в Україні… трошки… — Жук-Олень теж заплакав.

— Вибачте, я ж не знав, — знітився Василько, поспіхом відкриваючи пенал.

Хлопчик взяв Жука-Оленя та посадив його на велике сухе дерево, а Скарабея переніс на той бік струмка та випустив на сухому піщаному бережку.

— Йдіть собі, та більше не сваріться! — наказав жукам хлопчик. — Тепер я вас знаю та не забуду. Живіть мирно, у злагоді, я буду слідкувати за вами і охороняти вас навіть один від одного!..



Эллин Крыж

Відредаговано: 27.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись