Казки про Калюжку

Розмір шрифту: - +

Казка 5. Лебедина Калюжка

Одного разу Вітерець приніс Калюжці незвичайне перо. Велике, біле і дуже красиве. Калюжка пограла пером, похитала на гребні хвилі, закрутила у вирі. Виплеснула його на лист водяної лілії й замислилась... Багато птахів відвідували Калюжку, багато пір'їнок було в її колекції. Але такої не було... Кому вона могла б належати?

У Вітру запитати не встигла — він улетів, ледь встигнувши привітатися. Та він міг і не знати — чи мало пір'я на землі валяється? Втім, таке перо не могло валятися, де попало. Від нього повівало чимось таким... особливим. Вродою, величчю і ...сумом. І ще самотою. Калюжка не могла пояснити, чому їй так здавалося.

Досхочу намилувавшись новою пір'їною, Калюжка обережно вихлюпнула її на великий плаский камінь, який виступав над водою й зайнялася звичними справами. Їй потрібно було трохи прибратися — разом з білим пером Вітерець приніс листя і різне дрібне сміття. Тут вже нічого не поробиш, у нього завжди так.

Калюжка прибралась, трохи пограла з Карасиком, з подивом помітивши, що рибка помітно підросла. Потім вирішила зробити невелику перестановку і вистелити камінчиками дно біля східного бережка, де протягом, як їй здалося, занадто підмило берег.

Втомившись від усіх справ, Калюжка вирішила трохи подрімати. Наближалася осінь, сонечко, як і раніше світило яскраво, але вже не пекло, а лагідно зігрівало. Калюжці снилася біла хмарка, що перетворилась на великого птаха, який видавав голосний та сумний клич. Птах кружляв в небі, поступово знижуючись, потім крикнув востаннє і полетів. У небі крутилась, падаючи прямо в воду, велика біла пір'їна...

Тієї миті, коли перо торкнулося її поверхні, Калюжка прокинулась. Пера на камені не було, воно плавно гойдалось на прозорих хвилях, виблискуючи на сонці. У небі, стривожено гукаючи, кружляв білий птах. У прибережних кущах почувся шелест, тріск і на берег вискочило велике каченя, яке гарячково било короткими крильцями.

Не зупиняючись, пташеня влетіло в калюжу, здійнявши купу бризок і негайно ж сховалося в очеретяних чагарниках. Майже услід на берег вибігла молода лисиця, ледве встигнувши зупинитися біля самого краю води. Вона не бачила пташеняти, та все ж чуяла його і, бігаючи берегом, не зводила очей з очерету.

Вона вже наважилась дістатись до бажаної здобичі вплав. Обережно ступаючи, лисиця почала заходити в воду, як раптом Калюжка, яка до цієї миті застигла від жаху, струснула з себе заціпеніння. Зібравшись з силами, вона підняла таку хвилю, якій позаздрило б і море!

Почавшись в найглибшому місці, хвиля споро пішла до берега і, підхопивши на гребінь лисицю, яка вже пливла, виплеснула її просто на колючий кущ шипшини, що зростав неподалік від води. Заверещавши від страху і болю, лисиця зникла в заростях. Кущ, правда, теж трохи постраждав, але Калюжка була впевнена, що зможе загладити перед ним провину.

Все вщухло. Калюжка, переконавшись, що лисиця забралась геть, до самого вечора марно сподівалась, що каченя вибереться зі схованки. Вона навіть від хвилювання забула навести лад. Пташеня не з'явилось ні ввечері, ні вночі.

Настав ясний ранок. Прокинувшись, Калюжка зажурено вирішила, що пташеня тихенько вибралося з іншого боку очеретяних хащів і пішло собі. Вона тривожилася за нього. Та й шкодувала, що не змогла, як слід, розгледіти незвичайне каченя. Заспокоїти його, нагодувати молодою ряскою, погратися з ним...

Заходившись прибирати, Калюжка не помітила, як здійнявся легкий вітер. Зрадівши було, що прилетів її друг Вітерець, Калюжка через мить застигла від захвату. Величезний білий птах гучно сідав на її поверхню! Склавши крила, птах струснув головою на витонченої довгій шиї та заклично крикнув — раз, другий, третій!

З заростей очерету кулею вилетіло каченя і відразу ж почало скаржитися. Лагідно пошарпавши пташеня дзьобом, білий птах приласкав його, щось по-своєму вимовляючи невдачливому дитинчаті. Проплававши деякий час пліч-о-пліч, птахи невдовзі вибрались на берег. Вже майже зникнувши в заростях, великий птах обернувся і вдячно крикнув щось Калюжці.

Зворушена Калюжка дрібно заграла хвилями, змахнула з каменя велике біле перо і виплеснула на берег перед білим птахом. Вона не знала, навіщо зробила це — просто, піддавшись якомусь незрозумілому пориву. Птах, трохи повагавшись, знову плавно вигнув шию назад. Один рух, і поруч з першим пером на берег впало таке ж, але зовсім нове і чисте.

Підібравши й прилаштувавши обидва пера, Калюжка довго думала про все, що трапилося. Вона раділа з порятунку пташеняти й тому, що він знову з мамою. Радість трохи гірчила — Калюжка сподівалася, що птахи погостюють у неї трошки. Адже вона так і не дізналася, кого вона врятувала...



Vladimir Granovsky

Відредаговано: 15.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись