Кохання кольору лаванди

Розмір шрифту: - +

Щасливе місце

Зранку я проснулась дуже щасливою. Чи то через те,що сьогодні неділя і я нарешті відпочину, чи то через вчорашній поцілунок з Марком? Навіть не знаю. Я спустилась у вітальню, проте вдома нікого не було. 
— Доброго ранку, Ніко!- привіталась до мене Ліда - наша домогосподарка. 
— Доброго,- я усміхнулась цій сивій жіночці,- А де всі?
— Пані Еліна та Михайло Іванович поїхали кудись по справах ще зранку, Соня пішла на прогулянку, а Даня вчора ночував у сестри Михайла. 
— А, ясненько. Тобто я зараз одна?,- вона кивнула,- А коли всі повернуться? 
— Не знаю. Твоя тітка з дядьком напевно вирушили в далеку дорогу,якщо поїхали з самого ранку. Ну а Соня переважно довго гуляє. Будете снідати?
— Звичайно! А що у нас на сніданок?
— Млинці з малиновим джемом.
— Ох,- я зраділа як маленька дитина,- Мої улюблені!
— Я знаю,- тітка Ліда посміхнулась мені,- Я тоді принесу сніданок у вітальню.
— Не потрібно! Я поїм на кухні. Не хвилюйтеся за це. І, будь ласка, звертайтесь до мене на ти.
— Хіба ж так можна.
— Не можна, а треба! Все я йду на кухню.
Млинці були дуже смачними. Я з'їла декілька порцій і мене ледь не знудило. Тітка Ліда виявилась дуже цікавим співрозмовником. Виявляється вона працювала тут ще до того, як моя тітка вийшла заміж за дядька. І мої кузени, в принципі, виросли в неї на руках.
Потім я пішла в кімнату і вирішила прочитати книжку, але не змогла осилити навіть двадцять сторінок. Назбиралось дуже багато думок і тому я вирішила трохи прогулятись. Коли я вийшла з будинку, то зрозуміла,що майже нічого не знаю про це місто. Ніколи нікуди не ходила, крім школи і кафе на розі. Тому я просто вийшла на головну дорогу і звернула в протилежну сторону від школи. Так як на вулиці сонячно і світло,то мені зовсім не було страшно йти по невідомій дорозі. Пройшовши десь хвилин двадцять, я помітила грунтові дорогу, яка вела кудись в ліс. Одразу ж зацікавившись я пішла цією стежкою. Усе навкруги було дуже красивим. Я вдихнула свіже повітря смерек і відчула гармонію з цим місцем. Пройшовши, ще трохи далі я помітила невелике блакитне озеро. Воно розташувалось поміж маленьких кущиків та великих дерев. Це було так казково! Я сіла на березі озера і вдивлялась в його далечінь. На мить, закривши очі я повернулась до себе додому. Це було два роки тому, коли ми святкували кришталеве весілля батьків - п'ятнадцять років разом. Мій тато був лікарем, а мама медсестрою. Батько завжди говорив,що як тільки побачив її блакитні очі,то забув про все на світі. А мама, в свою чергу, говорила,що як тільки почула його голос, то більше не хотіла нікого слухати. Таке в тебе них було кохання. Я завжди дивилась на них з захопленням і мріяла,щоб і мене хтось так покохав, як тато маму. В той день мама працювала в нічну зміну, тому і забула про річницю. Ну а ми з татом влаштували неймовірне свято. Недалеко від нас теж було озеро. Ми прикрасили там все в лавандовому кольорі, купили кульки, розстелили плед, я спекла кекси, а тато взяв гітару.  Все було дуже красивим. Потім батько зав'язав очі мами лавандовою стрічкою і ми привели її в це казкове і щасливе місце. Коли вона побачила наш сюрприз, то дуже зраділа і почала вибачатись,що забула про цю річницю. На що тато тільки посміявся і подарував їй срібний браслет з камінчиками лавандового кольору в одному з яких було залито маленькі пелюстки лаванди.  Вона була така щаслива. Мати попросила вибачення в батька, що нічого йому не подарувала, а він сказав, що вона зробила йому найкращий подарунок, який тільки могла зробити: вийшла за нього заміж і подарувала мене. Ми усі разом сиділи до вечора на тому озері, милувались краєвидами та співали улюблені пісні під гітару. Я відкрила очі та зрозуміла, що це лише спогад. На моєму лиці була усмішка, а з очей текли сльози. Це не те озеро, не те місце. Тут немає моїх батьків, мого радісного сміху. Лише браслет на лівій руці, який я невпинно кручу пальцями іншою рукою. Це все, що мені від них залишилось. Я більше ніколи їх не поверну і єдине, що я можу зробити, так це прийняти, відпустити і пам'ятати.  Я витерла свої сльози і відчула полегшення. Таке, ніби важкий камінь звалився з моєї душі. Не знаю скільки я тут сиділа, але надворі почало вже темніти. Я швидко встала і пішла в сторону свого будинку. На щастя, він був недалеко. Вже у дворі я побачила машину дядька Міші. Отже, вони вже приїхали. Я легенько відкрила двері і почула крики з кабінету дядька.
— Ми повинні продати цей будинок!
— Ти здурів! Він - не наш! Розумієш.- почула я крики тітки. Спочатку я вирішила піднятись до себе в кімнату, але наступні слова мене вразили.
— Якщо я не віддам борг, то мені кінець, нам всім кінець!
Про який борг вони говорять?
— Треба було раніше думати. Ти ж казав,що лишив цю справу, що ти більше не граєш. Ми стільки років лікували тебе від тієї залежності, а ти знову повернувся.
— Я не знаю, як це вийшло. Я просто одного разу пішов з другом. Я не хотів робити ставку, але він мене змусив. І..і..я
— І ти що?
— І я виграв! Ясно! Тоді я думав,що мені пощастить. Але потім почав програвати. Більше і більше.
— Ідіот! Нікчемний егоїст.
— Це ти мене таким зробила. Це все через тебе .
— Через мене? Йди розказуй ці казки своїм коханкам, а дім я не дозволю продати.
— Хватить! Ти ж мене ніколи не любила, Еліно.- з болем в голосі сказав дядько.
— Не говори дурниць.
— Ти ж завжди кохала тільки його.
— Замовкни.
— Я постійно бігав за тобою, а ти крім Слави більше нікого не бачила.
Слава? Хто він?
— Не починай знову. Ця тема вже давно закрита.- злісно сказала тітка.
— А ти знаєш він все-таки правильно зробив. Не такий дурак як я.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що він обрав Мілу, а не таку стерву як ти!
Чекайте, чекайте! Слава? Міла? Це ж мої батьки! Як таке може бути? Мені стало важко дихати, а на очі підступають сльози. Що за чорт?
— Я тобі останній раз кажу, щоб ти замовкнув!
— А то що? Що ти мені зробиш?Ну я, наприклад, розкажу твоїй улюбленій племінниці, як її тітка була безнадійно закохана в її батька і робила все можливе, щоб його спокусити. Навіть влаштувала цілу виставу,щоб Слава вибрав тебе, а Мілу залишив вагітною. 
— Ти не посмієш!
— А що? Нехай знає як її тітка хотіла залиши її без батька. Це ж треба було завагітніти від мене і сказати всім,що то від Слави, тоді коли Мілка вже була на четвертому місяці.
— Заткнись! 
— Послухай, я бачу як ти ставишся до Ніки. Ти її полюбила, бо вона як дві краплі води подібна на нього. Сонька подібна на мене, їй байдуже на тебе. А Ніка - це твоє слабке місце!
— Що ти хочеш, щоб я зробила?
— Ми продамо будинок і це не обговорюється! 
— Добре.
Коли я зрозуміла,що розмова закінчена,то одразу ж вийшла з будинку,щоб мене не помітили. Я побігла вулицею вниз, в єдине місце про яке я могла знати. Гарячі сльози не встигали висихати, а в очах все було розмито. Я добралась до лісу і сперлась на дерево,щоб віддихатись, але від цього мені не стало легше. Я на ослаблених ногах дійшла до озера та сіла на берег. На вулиці темно і холодно, але мені байдуже. Я охопила руками свої коліна і почала ридати, не стримуючи сліз. От чому вона мене ненавиділа! Бо я їх донька. Як людина може бути настільки жорстокою,щоб заради своєї примхи руйнувати чуже щастя. От чому мати ніколи не спілкувалась з нею, стерла з свого життя рідну сестру, яка, насправді, була підлою змією. Трішки заспокоївшись я сиділа вдихаючи холодне повітря і розглядала браслет на своїй руці. Як гарно переливаються камінчики в місячному світлі! Тут так спокійно. Я напевно знайшла своє щасливе місце, де можна і поплакати,і посміятись, і згадати, і забути. Недалеко від себе я почула кроки. Здається я тут не одна. Страх поселився в мене в грудях. Я ж навіть не подумала,що сюди може хтось прийти.
— Хто тут?- сказав знайомий голос і світло ліхтарика вдарило мені в очі.- Ніко! Що ти тут робиш? Це моє місце.
— Тут десь написано, що це твоє місце, Марку? Мені здається, що ні. І взагалі це МОЄ щасливе місце.
— Я сюди вже шість років приходжу, а ти тут тільки два місяці.
— Ну і що? Я знайшла його сьогодні. І взагалі воно мене заспокоює.
— Щось сталося?- він сів біля мене.
— Не важливо.
— Ти плакала?
— Дізналася дещо про своїх батьків і засмутилась трішки.- я охопила себе руками.
— Тобі холодно? Довго ти тут сидиш?- він зняв з плечей куртку і кинув мені на плечі, а сам залишився в футболці.
— Я сьогодні вже другий раз тут. Не встигла взяти щось, щоб накинути зверху. 
— Розкажи мені щось.
— Що саме? 
— Щось про своє минуле життя. Про батьків.
— Я була одною донькою в сім'ї. Якщо чесно, то завжди хотіла мати сестру. Наш район був невеликий, але дуже товариський. Тому в мене завжди було багато друзів. Тато був кардіологом в місцевій лікарні, а мама - медсестрою. Там вони і познайомились. В них було неймовірне кохання. Ти знаєш, деякі люди навіть не вірили, що це все насправді. Вони не могли зрозуміти, як двоє людей можуть так кохати одне одного.- Марк нічого не говорив. Він лише мовчки слухав. І я була вдячна йому за це.- Бачиш цей браслет? Батько подарував мамі на п'ятнадцяту річницю, а вже через рік він опинився на моїй руці. Це сталося дванадцятого червня. Їх запросили на день народження татового друга. Тоді лив сильний дощ і мама казала не їхати, бо на дорозі небезпечно. Але тато запевнив, що він хороший водій і все буде добре. Я тоді ночувала в своєї подруги. Пам'ятаю, як вночі мене розбудила її мама, а далі все як в тумані. Я забігаю в лікарню, а мені говорять, що тато вже мертвий. Я не можу в це повірити,- я починаю плакати і Марк легенько обійняв мене рукою, а я схилилась на його плече,- Мене всю трісло. А мама... Мама була ще жива. Мене впустили до неї в палату. Вона лежала вся побита,але могла говорити. Я запам'ятала цю розмову на все життя. Вона сказала, що я найкраща людина на цьому світі, яка заслуговує на справжнє щастя. Сказала,що страшенно любить мене і не хоче покидати,що завжди буде зі мною. Вона віддала мені цей браслет і ,як вона сказала, він означає справжнє та істинне кохання. Відтоді я не знімаю його. Останні слова, які вона мені сказала були,що саме завдяки йому я зможу знайти щастя. Я не вірю в різні забобони, але може це дійсно правда? Може саме завдяки йому я зможу стати щасливою, зможу закохатись, зможу створити свою сім'ю. Після тих слів мама закрила свої блакитні очі і більше ніколи я їх не бачила. 
Я почала сильно плакати, а Марк лише погладжував мене по спині.
— Ну все... Шшшш,- він намагався мене заспокоїти .- Все буде добре. Нічого не можна змінити,варто лише надіятись на краще. Дивись, я віддаю тобі це місце, чуєш?
Я почала сміятись. 
— Воно ж твоє,- крізь сльози сказала я. - Ти ж шість років сюди приходиш.
— Ну тоді це буде наше місце. Будем приходити по черзі.
— Добре,- сказала я. - Але завтра твоя черга розказувати про себе.
— Ти подивись на неї. Я не казав, що буду відкривати свою душу.
— Ну я ж відкрила тобі,- я подивилась на нього очима повними надії.
— Добре, добре. Не дивись так на мене. Розкажу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. - він усміхнувся і притягнув мене ближче до себе.
— Знаєш, чому лаванда?- спитала я трохи заспоївшись і дивлячись на браслет. 
— Чому?
— Тому що, вона немає запаху. Щоб його відчути потрібно доторкнутись до квітки або зірвати пелюстки. Так само і в коханні. Ти його відчуваєш або через дотики від яких в тебе перехоплює подих, а всередині з'являється хвилювання ,або коли тобі роблять боляче і зривають твоє серце.  Ось так.
— Ти цікава співрозмовниця.- він почав сміятись.
— Не смійся!- не витримала я і розреготалась разом з ним.
Не знаю скільки ми ще так сиділи. Останнє, що пам'ятаю це як лягла на його плече і закрила очі. Мені зараз так легко, ніби крила підіймають мою душу над тим озером. Як добре, мати когось, хто може тебе вислухати , підтримати і розрадити! Невже я знайшла Його... Своє щастя, в своєму щасливому місці.



zefirka07

Відредаговано: 22.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись