Кохання на депозиті. Книга 1.

Розмір шрифту: - +

Частина 2. Сіра миша

Частина 2. Сіра миша

Ти стала сама собі владою,

А далі не знаєш, як діяти...

Бути собі відрадою -

Мріяти!

- Добре... І як будемо ділитися кімнатами? Варіанти є? - запитав нещодавній знайомий юнак.

Зараз варто розповісти про Назарія, який зовсім неочікувано став новим сусідою по квартирі Зоряни. Високий, статний, з незвичною стильною зачіскою: знизу темне коротке, а зверху довге та русяве, зібране в пучок, волосся. Одяг був таким же відпадним, як і зачіска: дорогий темносиній костюм з коричневими латками на рукавах та коричневі туфлі, що довершували образ. На вигляд хлопець був років двадцяти семи, можливо молодшим, але досить солідним і привабливим.

На перше запитання після того, як господарка залишила їх, Зоряна лише знизала плечима, а тоді додала:

- Якщо дуже хочеш, можеш зайняти більшу. Мені, чесно кажучи, не принципово…

- Е, ні! Давай, все по чесному, - Назар швидко збігав на кухню і повернувся задоволений, тримаючи в руках сірники, - тягни!

- Довга…

- Ну, от! Зала - твоя, - посміхнувся щирою посмішкою парубок і поспішив оцінити свої хороми.

Зоряна помітно усміхалася, уважно вивчаючи свій “особистий Вавілон”. Простора кімната з двома вікнами. Світла, затишна, і вже здавалася дівчині рідною. Якимсь особливим теплом дихали стіни старої, як в народі величали, “хрущовки”. Новій господарці на мить защеміло в грудях. Невже їй оце так пощастило?

Вона оглядала все довкола, і її погляд зупинився на столі. Два довгих сірники лежали поряд. “Він навмисне віддав мені просторнішу кімнату? Як це?..” - не могла повірити своїм очам Зоряна, тому одразу ж захотіла подякувати Назару і перепитати у нього причину свого вчинку. Вона вийшла із зали, минула кухню, але вже біля самого входу до спальні її зупинили слова хлопця, які доносилися з погано зачинених дверей:

- Діаночко, сонечко моє, ти чого розійшлася? Невже ревнуєш? Прийдеш сьогодні в гості на новосілля і сама переконаєшся, що немає причини для хвилювання! Краще я винайматиму житло з нею, аніж із моїми друзями. Ти ж їх терпіти не можеш! А такої сірої миші ти навіть не помічатимеш! Усе, цілую, кохаю. Ти в мене найкраща!

Зоряна чула подібні речі від чоловіка щодня, тому ці слова її навіть не образили. Вона лише глибоко видихнула, поглянула на своє відображення в дзеркалі, що висіло на стіні затісного коридорчика, і погодилася з кожним почутим словом. Якась дивна коротка зачіска, волосся непевного кольору, яким вона не займалася уже більше двох років. А одяг... Ці речі важко було назвати одягом... Швидше сутаною монахині - довга сіра спідниця, блуза на декілька розмірів більша потрібного... І мертвий погляд. Аж мурахи по шкірі від такого холоду! Бррр!

“Невже я сама добровільно купувала таке вбрання?! Не сама...” Павло, колишній чоловік, завжди контролював її покупки. Зараз Зоряна оглядала своє відображення і не розуміла: невже йому такий образ жінки був до вподоби? Якщо, так, то чому його збуджувала та краля в ажурній білизні, а не дружина в трикотажній сорочці. “А скільки разів він повторював, що його заводить сором’язлива неприступність... Козел!” - внутрішній монолог Зоряни перервав Назар, який тим часом завершив свою розмову і, виходячи з кімнати, вдарив дверима замріяну дівчину.

- Ой, вибач! Ти до мене? - спохватився Назар.

- Та, пусте... Просто хотіла сказати дякую, - зашарілася Зоряна, розуміючи, що зараз стояла і нагло підслуховувала чужу розмову.

Хоча підслухане і стосувалося дівчини, але все ж таки вона не мала ніякого етичного права це робити. Багрянець на щоках підступно виказав свою сором’язливу хазяйку.

- Ти чула нашу розмову? - здогадався Назар. - Не приймай, будь ласка, близько до серця. То я просто таким чином заспокоював свою ревниву дівчину. А насправді я зовсім так і не вважаю…

- Я не ображаюся! - перебила хлопця Зоряна, яка ще сильніше розчервонілася від однієї думки про те, що цей гарний і одразу ж зрозуміло, що перспективний хлопець, до всього того ще й жаліє її.

Вона почувалася жалюгідною, тому намагалася якнайшвидше завершити розмову і повернутися у свою рятівну та блаженну самотність.

От тільки хлопець виявився проти її задуму. Він міцно взяв за руку втікачку і силоміць повів на кухню. Всадив сусідку за стіл, поставив на стареньку плиту такого ж чайника і, доки той закипав, взявся повчати знічену дівчину.

- Так, Зоряно... Ти однозначно виглядаєш, як якась селючка. Тільки, будь ласка, без образ! Ну, ось поглянь тільки, у що ти одягнена? Ти давно була на вулиці? Невже ти бачила, щоб хтось із молоді так одягався? Оця зачіска... Ну, що це? - обличчя хлопця на цих словах аж перекосило. - Твоєму перукареві потрібно руки повідривати! От тобі скільки років? Тридцять? Тридцять два, більше?

- Двадцять п’ять… - тихо відповіла Зорянка, яка зараз була схожа на маленьку дівчинку, загнану в глухий кут.

- Отакої! А на вигляд усі сорок можна дати! Але ти не переживай. Насправді не все так погано... Природою ти не обділена - це головне. Ти ж не страшненька чи бридка якась, ні! Просто ніби сіра мишка. Оскільки я тебе так образив, то допоможу тобі стати нормальною пересічною людиною, як мінімум! Ти не проти? - не вгавав юнак.

- Але... у мене немає грошей. Зовсім!

- Значить зробимо так: першу квартплату оплачу я. А ти з наступного місяця, коли почнеш отримувати зарплату. А на ті кошти в магазині конфіскату можна поки що підібрати тобі якісь джинси і світшот. А щодо волосся... Я попрошу знайому, хай щось вигадає, як виправити це неподобство. І взагалі раджу відпускати косу. Дівчата з косами зараз у моді! - підморгнув Назар.



Сестри Сіденко

Відредаговано: 18.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись