Кохання відьмаків.

Розмір шрифту: - +

Кохання відьмаків. Вероніка. Оповідання третє.

Дощ барабанив по лобовому склу. Краплі зливалися докупи, і стрімкими змійками стікали вниз, творячи за кожним помахом автомобільних двірників нові химерні візерунки. Вечірні сутінки швидко приймали колір темних дощових хмар, що низько летіли над землею, вивергаючи згори тони води на завмерле місто, на поодиноких перехожих, які намагалися швидше дістатися власних домівок, і чорно заздрили тим, хто уже сидів в теплі й сухості за вікнами, що так гостинно світилися...

Максим перемкнув передачу, виїжджаючи з міста: «От халепа з тим дощем. Може, не треба було вирушати додому так пізно?» Хтось інший спокійно заночував би в готелі, тим більше, що номер був не найстрашніший, і ранком, на свіжу голову, добряче поснідавши, рвонув би собі з Сатанова до Гусятина, та й дороги там, на пару годин... Хто завгодно, тільки не він. І та причина, що змусила його, поспіхом завершивши справи, вскочити до авто і притопити в підлогу педаль газу, була банальна і стара, як світ, але три місяці тому стала неповторною і незвично новою для самого Максима.

А сталося те, що він закохався. Як і більшість чоловіків – несподівано. Перший раз у житті. Мало того – та закоханість поступово і впевнено переходила в повну одержимість. Слова, над існуванням яких він раніше навіть не замислювався, різні «зіроньки», «сонечка», «мусіки-пусіки» – цілими вагонами лізли в голову, а як тільки слова закінчувались, на допомогу приходила пам’ять. Вона відтворювала кожну рисочку коханого обличчя, кожен жест, посмішку, милу гримаску. Тендітна, білява, неймовірна красуня, з поглядом, що міг легко заморозити на місці, а міг змусити безглуздо дертися на найвище дерево, щоб звідти дотягнутись до місяця на небі... І що саме нестерпне, ну не потрібно їй це. Ні подвиги, ні подарунки, ні його статки, ні навіть місяць...

– Це, – сміялася вона, – моя прерогатива: красти місяць. Я ж все-таки відьма.

Такого з Максимом ніколи ще не було. Звичайно, він не був самітником і зустрічався час від часу з дівчатами, з деякими навіть виникали більш-менш тривалі романи. Але надовго чомусь не складалося. Неговіркого, спокійного хлопця дівчата помічали в останню чергу між його більш компанійськими друзями. Вже потім, коли вони довідувалися, що він власник невеличкої, але дуже прибуткової IT компанії, їх ставлення кардинально змінювалося. Раптом виявлялося, що від його спокою віє мужністю, а небалакучість – ознака надійності і великого розуму. Максим сприймав правила гри спокійно, і навіть діставав собі з них численні приємні дивіденди. Всі дівчата, з якими він зустрічався раніше, були простими та зрозумілими. Хитро, як вони собі думали розпитували про бізнес, з радістю приймали подарунки й натякали на нові, леякі навіть будували якісь плани на спільне життя. З Веронікою ж не просто інакше - як в зовсім іншому всесвіті – дівчина, якій нічого від тебе не потрібно, крім тебе самого...

Буває: бачиш страшний сон, де люди навколо – заводні маріонетки, що навчені грати тільки одну роль. Репліки не по сценарію просто ігнорують, продовжуючи далі свої безглузді діалоги. І раптом прокидаєшся з кошмару, а ти вдома, а тебе за руку тримає близька людина, жінка, яку ти знаєш тисячі років, і яка знає тебе, і навіть не треба один з одним говорити вголос, бо розмовляють ваші душі. Без слів... Таку жінку, і такий дім Максим знайшов.

Через те, він не переставав дякувати долі, чи будь-яким вищим силам за ідею прикупити будиночок для відпочинку подалі від Тернополя, в мальовничому, як з пасхальної картинки містечку Гусятин. Будиночок стояв передостаннім на вулиці, що впиралася в скелю, яка стирчала між двома величезними пагорбами. В Гусятині їх називали Горами. Дуже гарно: будинок майже під горою, з усіма вигодами всередині, садок з яблунями, сливами, вишнями та абрикосами, за ним город, соток п’ятнадцять, а там і до річки Збруч кілька десятків метрів. Вдарили з господарем по руках, домовились про задаток, нотаріуса і вже вийшли за ворота, як раптом Максим повернув голову, і побачив... Її. Свою вимріяну, намріяну наймрійнішу мрію. Та мрія, що просто собі і буденно йшла мимо, виявилась його майбутньою сусідкою, і отак запросто спинилася погомоніти. Мозок завис одразу, шукаючи якихось незвиклих і урочистих слів, бо ж не можна такій красуні говорити прості, повсякденні фрази, типу: «Привіт, – чи, – як діла?» В роті пересохло, в вухах забухало, і він міг тільки дурнувато посміхатися і дивитись, як вона щось промовляє до нього, потім до господаря будинку, а в голові лунає тільки стукіт власного серця.

– То це добре, що мій новий сусід глухонімий, дядьку Ригорку, – раптом включився слух, – при моїй професії це просто подарунок долі.

– А яка у Вас професія? – зміг нарешті просипіти пересохлим горлом.

– О, не пощастило, він таки говорить, – засміялася, і простягнула руку, – давайте знайомитись наново. Я – Вероніка, а професія у мене сама проста – я працюю відьмою.

Тоді Максим, признатися отетерів, і багато часу йому знадобилося, аби зрозуміти, що сама Вероніка розуміє свої слова абсолютно буквально. «Але відьма, так відьма. Головне, щоб людина хороша», – напівжартома подумав хлопець у відповідь на ті дивні слова, і перевів розмову на інше. Зрештою з часом все виясниться.

З часом все тільки більше заплуталося. Виявилось, що і жителі містечка в цьому питанні теж були на стороні Вероніки, і поголовно боялися дівчину, вважаючи її справжнісінькою відьмою. За це хлопець був готовий обійняти одразу всю чоловічу частину міста. Ні, звичайно молодці, що боялися – зберегли йому такий неоціненний скарб. Хоча часом ставало дивно з дитячої віри мешканців міста в різні чари-розтабари. Ну, приймає Вероніка людей, надає їм, хм, психологічну допомогу, ну називає себе відьмою... Само собою ж зрозуміле, що це просто така гра для підняття іміджу. Але зрозуміло це було далеко не всім. Гусятинські дівчата, що радісно посміхалися Максиму і охоче зупинялися потеревенити, після того, як вони з Веронікою почали зустрічатись, раптом стали обходити його десятою дорогою, а чоловіки розмовляли з ним лагідно, як з важко хворим, і все вдивлялися, ніби хотіли побачити в нього на голові ріжки. Ну, відьма так відьма, хоча кіт у неї дійсно неабиякий. Перший раз, коли він зайшов в дім до Вероніки, кіт обдивився його з ніг до голови, а коли Максим відвернувся, то встиг краєм ока побачити, як котяра складає передню лапу в кулак, догори великим пальцем (чи що там у котів замість пальців), і показує дівчині. От же здасться таке, після всіх тих пліток та забобонів. Другий раз хлопець і дівчина вже розмовляли вільно, а третій раз... все було по дорослому.



Witold Pajgert, Sonia Pajgert

Відредаговано: 16.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись