Кохати не можна дружити

Розмір шрифту: - +

Розділ 3

Розділ 3

          Серце відчувало, що ця зустріч з Ярославом була останньою. Гіркота розлуки заповнила його, розливаючись по жилах, безжально руйнуючи мої мрії та сподівання. А коли вона вкрила собою все, почала виливалася через край, виходила слізьми. Жахливо боляче усвідомлювати свою нікчемність, знати, що нічого не можеш вдіяти. Тому залишається одне – змиритись з фактом розлуки, усвідомити теперішню самотність. Як би важко це не було. Я невладна змінити ті обставини, які вщент зруйнували мою першу закоханість.

          Іноді я уявляла нашу зустріч з Ярославом: як кинуся йому на шию, а він підхопить мене на руки й радісно закружляє довкола себе. Я замружу очі від щастя, обійму його і назавжди збережу цей спогад у своїй пам’яті. Такі думки оживляли моє серце, окриляючи мене в котрий раз. У своїх фантазіях я створювала ідеальні романтичні побачення. Але це було лишень в моїй уяві.

          Вогник надії на те, що ми зможемо підтримувати стосунки на відстані згасав щотижня. Славко не приїхав ні на перші вихідні, а ні на наступні. Навчання в спортивному коледжі займало у нього весь час. Після уроків були виснажливі тренування, після яких, як він казав, ледь волочив ноги до гуртожитку. Та і я була зайнята практично до вечора. Мама записала мене в художню студію, і тепер, окрім танців, я щодня займалася ще й малюванням.

          Перший час я з нетерпінням чекала на його приїзд. Повертаючись зі школи, я завжди йшла дорогою попри його будинок, сподіваючись на несподівану зустріч. Та Славко не приїздив. Згодом ми почали все рідше зідзвонюватися, і зрештою між нами залишились сухі короткі фрази в повідомленнях, які ми час від часу писали одне одному в соціальних мережах. Останній раз ми розмовляли телефоном в кінці квітня. Він подзвонив, щоб привітати мене з днем народженням. Розмова вийшла коротка і не дуже вдала. Я не знала, про що з ним говорити, думки розбігалися і ще раз подякувавши за поздоровлення,  поклала слухавку.

          Спогади про тогорічну весну вже не ятрили душу і поступово відійшли на другий план, залишивши по собі солодкий присмак першої закоханості. Коли в місті дерева вкрились білосніжним цвітом, я згадала про романтичні почуття, що буянили в мені, так само як природа на весні.

          Зачарована золотистим сяйвом, Земля танцювала в лагідних обіймах Сонця, повільно кружляючи навколо нього. Вона спокушала його, хизуючись вишуканими нарядами перед коханим. Цього разу Земля одягнула свіжо-зелене вбрання, прикрасила себе цвітом жовтої кульбаби, загорнулась в аромат перших квітів. Для людей це була звичайна зміна пір року – прийшла весна, яка вдихнула радість в їх життя, а легкий вітерець розвіяв зимовий смуток.

          Влітку Яринка вступила в Івано-Франківський кулінарний коледж, залишивши мене саму в нашій Городянці*. Скільки себе пам’ятаю, вона мріяла стати шеф-кухарем. Тому закінчивши дев’ятий клас, Ярина не роздумуючи подала документи до коледжу. На відміну від неї, я не мала наміру завершувати навчання в школі, тож попереду на мене чекали ще два веселі роки з однокласниками.

          Поки я навчалася в школі, моє спілкування з Яринкою не припинилось. Вона стабільно проводила вихідні вдома, натхненно розповідаючи про свої кулінарні подвиги. Я тішилась її завзяттю і раділа разом з нею. Завдяки її наполегливості, подруга навчила мене готувати багато різноманітних страв. Особливо мені подобалось випікати торти. Ярина старанно пояснювала і показувала технологію їх приготування, і смачно лаяла мене, коли я за енним разом все вдало псувала. Її наука не пройшла даремно: на випускний я частувала її «Спартаком» і гордо приймала похвалу.

          Щоденні заняття в танцювальній студії не пройшли дарма. Моя фігура набула жіночності, округлилися груди, спокусливі сідниці привертали не один чоловічий погляд. Я нехтувала їхніми залицяннями. Моє миле личко та стрункий стан приваблювати хлопців-однолітків, які наперебій намагалися заволодіти моєю увагою. Не знаю чому, практично кожного з них я прирівнювала до Ярослава і на його фоні у них не було жодного шансу.

          Школа, танці й уроки малювання займали практично весь мій вільний час. Про стосунки з хлопцями я не задумувалася, а точніше кажучи вони взагалі мене не цікавили. До певного часу.

          Надя Якимів, яка прийшла до нас після дев’ятого класу, стала моєю шкільною подругою на два останні роки. В школі ми приятелювали, сидячи за однією партою. Та поза її межами ми не спілкувалися. Довговолоса брюнетка в одну мить затьмарила першу красуню класу – Наталку Дзундзу і залишила її пасти задніх. Смуглява від природи Надін – саме так вона представилася однокласникам – справляла на хлопців незабутнє враження своєю ефектною зовнішністю, а в її вугільно–чорних очах постійно витанцьовували бісики.

          Саме Надін познайомила мене з Сергієм. Ми вирішили спільно відсвяткувати наші дні народження поїздкою на природу. Ця ідея сподобалась нам обом і в першу неділю травня, зібравши продукти і покривало в рюкзак, я чекала на її дзвінок. Погодка видалася ідеально сонячною. Засліплена сяйвом променів, я сиділа на лавці під під’їздом і тішилася їх теплом.

           – Агов, Зорька! – Знайомий голос змусив мене розплющити очі.



Уляся Смольська

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись