Кохати не можна дружити

Розмір шрифту: - +

Розділ 8

Розділ 8

          Раптова мелодія мого смартфону все зруйнувала. Мить для поцілунку була втрачена. Магія, яка щойно вирувала поміж нами випарувалася, намов передсвітанковий серпанок з появою сонця.

          Ми відсахнулися одне від одного, зробивши одночасно крок назад. Телефон гучною мелодією розрізав тишу в кімнаті, наполегливо нагадуючи про своє існування.

          Та щоб воно все пропало! В самий невідповідний момент! Кому так кортить до мене додзвонитися?!

          – Зорю, та відповіси нарешті на дзвінок! – пролунав невдоволений  голос мами з сусідньої кімнати. – Не даєш спокійно серіал подивитися!

          Я підійшла до ліжка, на якому лежав і верещав на повну котушку телефон і поспіхом натиснула кнопку:

          – Алло! – роздратовано гаркнула в трубку, адже я справді була злою на свій гаджет.

          – Привітики! – Яринка радісно привіталася, не підозрюючи який момент зіпсувала.

          – Привіт, – мовила я і зітхнула.

          – Що таке, Зорю? В тебе все гаразд?

          – Угу, – сказала я і крадькома подивилася на Ярослава. – Ти вже приїхала?

          – Так! Скоро буду в тебе. Став чайник, бо я страшенно задубіла, – сміючись, промовила подруга.

          – Гаразд, до зустрічі! Чекаю, – мовила я і натиснула клавішу відбою.

          – Зорянко, я піду, – сказав Славко одразу ж, як тільки я поклала слухавку. – Я лишень заважаю.

          – Не мели дурниць! Нічого ти не заважаєш! – обурилась я. Мені все ще не вдалося опанувати своє невдоволення. Подумки порахувала до десяти, щоб заспокоїтися і додала: – Зараз Ярина прийде, мушу встигнути загорнути її подарунок.

          – Тим більше, – усміхнувся хлопець і пішов у коридор одягатися.

          Мене здивувало, що я не бажаю, щоб він йшов. Поки він збирався, я намагалася розібратися в своїх думках і просто мовчки спостерігала за ним.

          – Побачимось у суботу! – сказав Ярослав і вийшов з квартири.

          – До зустрічі, – мовила я, поки він спускався сходами та зачинила двері.

          Я пройшла на кухню, поставила гріти воду, та повернулася до кімнати. Та варто було мені увійти, як пролунав дверний дзвінок. Не зрозуміла. Славко щось забув чи що?

          – Що це ми не можемо розпрощатися, – відчиняючи двері, промовила я.

          – Так ми ще й не віталися! – сміючись, сказала Ярина і зайшла. – І з ким ти проститись ніяк не можеш? – грайливо спитала вона.

          – Славко щойно був у мене. Подумала, що повернувся, – знизила плечима я.

          – То ось воно що! А я думаю, що то за красунчик вийшов з твого під’їзду, – мовила дівчина, знімаючи припорошений снігом одяг.

          Ярина пройшла до кухні й по-хазяйські дістала з полички горнятка на чай. Ми настільки звикли до домівок одна одної, що перебуваючи в гостях, почували себе наче вдома.

          – Він змінився, – сказала подруга, наливаючи окріп до заварки. – Цукор кидати?

          – Ні, не хочу, – відмовилася я і підсунула горнятко ближче до себе. – Мені ще й досі не віриться, що зустрілася з Ярком.

          – Та я сама шокована! – Ярина сіла навпроти мене і зробила ковток гарячого напою. – Боже, як добре! Обожнюю гарячий чай взимку.

          – Їсти хочеш? Мама котлет насмажила.

          – Ні, я не голодна.

          – То ходімо до мене в кімнату, маю для тебе дещо, – весело промовила я і підвелася зі стільця.

          Захопивши з собою горнята, попрямували до кімнати.

          – Ось, – я простягнула їй пакетик зі святковим зображенням на ньому. – Це тобі Миколай передав.

          – Зорянко, дякую! – Ярина міцно стиснула мене в обіймах. – Я теж маю для тебе подарунок. Але це сюрприз!

          – Ти ж знаєш як я ставлюся до сюрпризів, – сказала я і сіла на ліжко. – Розповідай, що ти задумала! Інакше начувайся!



Уляся Смольська

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись