Кохати не можна дружити

Розмір шрифту: - +

Розділ 9

Розділ 9

          Побачення чи дружня зустріч? Що чекає на мене сьогодні?

          Нерви напружені, натягнуті як гітарна струна. Хвилювання циркулює ними паралельно крові у венах. Не пригадую, щоб я колись так нервувала. Безпідставний страх посилював й так не надто радісну емоційну картину.

          Так, Ткаченко! Опануй себе! Що це на мене найшло? Відколи зустріч з хлопцем вганяє тебе в депресію? Де безтурботні метелики у животі, які лоскочуть крильцями, від чого тобі стає радісно й весело? І чого це я так рознервувалась? Накрутила себе на порожньому місці!

          Я стояла навпроти шафи та роздивлялася полички і їх вміст. Що одягнути? Спідницю і високі чобітки? Чи темно–синю сукню з тонкої шерсті? Вона спокусливо підкреслює фігурку та й колір мені личить.

          Ну, його до біса, того Славка! Поки не з’явився, мене не мордували питання «що одягти?» і «в чому я більш сексуальна»! Светр і джинси – ось мій вибір. А ще шапка і пуховик.

          Дурня якась!

          Важко зітхнувши, я впала на ліжко і заплющила очі. Побачення–шмабачення! Понавигадувала собі казана що! Їй Богу, як школярка. Коли ти подорослішаєш, Зоряно?!

          Та й взагалі, цілком ймовірно що нікуди я з Ярком не піду. Вже третя година, а він ще й досі мені не зателефонував. Ні де ми зустрінемося, ні о котрій годині – нічого не знаю. Навіть не здивуюся, якщо все скасується. Хоча буде неприємно, це точно. Від однієї думки про це кішки на душі шкребуться.

          Невже я встигла себе настільки втішити надією стосовно Ярослава, що тепер важко миритися з його зникненням? Настрій начисто зіпсувався. Як же легко мені вдається засмутитися!

          Непомітно для себе, я задрімала. Дивне відчуття перебування на межі реального світу з царством Морфея не дало мені остаточно розслабитися. Мозок малював фантастичні картини, що лякали і заворожували водночас. Здавалося, що все відбувається насправді. Та я чітко усвідомлювала, що сплю.

          Я йшла спорожнілими вулицями Городянки, роззираючись навколо в пошуках хоча б однієї живої душі. Жодного автомобіля або людини. Навіть приблуді собаки не гасали дворами. Небо сердилося, кутаючись в брудно–сірі грозові хмари. Ось–ось мала розпочатися гроза. Вітер жбурляв в лице пилюку і клаптики оголошень, які зірвав зі стовпів і тепер розносив їх містом. На дахах чорними краплями сиділи ворони, чиє каркання змушувало здригатися.

          Я озирнулася і побачила Ярослава. Він з’явився нізвідки й наче химера, слідував за мною. На мить зупинявся, спостерігаючи за мною, і знову крокував позаду. Його темна постать наближалася, і крізь пориви вітру я чула відлуння його кроків бруківкою, що ставали все ближче. Дорога тягнулася у безкінечність, завертаючи далеко за обрій. Але я йшла нею, не спиняючись ні на мить. Я відчувала, що він наближається і прискорила крок. Серце гупало у скронях, дихання збивалося від хвилювання і швидкої ходи.

          Зненацька його руки схопили та притисли мене до стіни. Я зазирнула йому в очі й оторопіла. Він був схожий на маніяка. Божевільний погляд фанатика. Страх сиротами пробігся по спині, розливаючи по тілу свою отруту. Мене пройняло тремтіння, і я була не в змозі поворухнутися. В очах відблискували блискавиці, освітлюючи ошаліле обличчя хлопця.

           – Не варто тікати від мене, моя люба, – пошепки промовив Ярослав, єхидно посміхаючись. Не дивлячись на вітер і грім, що невпинно вирував, я чітко почула його слова. Він нахилився до мене і торкаючись вустами шкіри обличчя додав: – Хіба ти не хочеш бути моєю?

          Мій погляд ковзнув вбік, куди щойно подивився Славко, і я побачила вітрину магазину. В ній стояли красиві дівчата, жадібно поїдаючи хлопця очима. Вони були схожими на ляльки, з неживими обличчями і несправжньою натягнутою посмішкою. Його колекція дівчат?

          Ярослав взяв мою руку і долонею я відчула крижаний холод.

          – Ходи зі мною…

          Дзвінок телефону пролунав так раптово, що я зірвалася з ліжка, не розуміючи що відбувається. Важко дихаючи, я роззиралася, намагаючись вгамувати емоції від химерного сновидіння, в якому щойно перебувала.

          – Насниться ж таке, – пробурмотала я, струснувши головою. – Де ж той мобільний?

          Відшукала я його на дні сумочки. Телефонував Славко.

          – Привіт, – мовила я тільки–но прийняла дзвінок.

          – Привіт, Зорянко! – піднесено привітався Славко. – Чим займаєшся?

          – Та ні чим, – розгублено відповіла я, все ще не оговтавшись від сну.

          – Чудово! Тоді за пів години зустрінемося, – радісно сказав він. – Чи тобі більше потрібно часу, щоб зібратися?



Уляся Смольська

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись