Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 2

Минуло 5 років
Адель

- Мій янгол-охоронець, я знову втомилась. За руку візьми і крилом обійми. Тримай мене міцно, щоб я не розбилась. Та якщо спіткнусь, ти мене підніми... Тобі подобається, доню?,- лунає чистий голосок моєї мами, ущерть наповнений тремтливий ніжним бархатом, щедро намащеним медом та молоком. Я, маленька п"ятирічна дівчинка, з неймовірною цікавістю заглядаю у її глибокі коричневі очі. Ті очі прокладали мені шлях у життя впродовж мого крихітного існування, вони оберігали мене і любили, застерігали, сміялися та сумували разом зі мною... Певно, коли пройдуть роки, і старість заполонить нас сивим волоссям та дрібними зморшками, у моїй пам'яті чітко зберігатиметься образ материного погляду, завжди такого ласкавого, теплого, хоч іноді суворого або сварливого, однак всеодно люблячого... Я навіть не кліпаю, аби не пропустити жодної зміни у міміці моєї матусі, поки та розповідає нову легенду.- Я написала цей вірш для тебе кілька днів тому... Коли в житті стане туго, ти згадай про нього, сонечко. Попроси допомоги у янгола- охоронця, він неодмінно захистить тебе, Адель...

- А як він почує мене?,- я ніяк не в силах намалювати собі чітке уявлення щодо таких загадкових осіб, тому вкотре перебиваю мамину розповідь питаннями. Її тонкі вишневі вуста прикрашає посмішка:

- Він завжди поруч з тобою, хоча ти не бачиш його.

- Він і зараз нас чує?

- Чує,- посміхається вона.- Тому, що янгол ніколи не покидає нас, є багато доказів... Ти помічала колись, що коли падаєш на праву сторону, то для рівноваги тягнеш уверх ліву руку? Це для того, щоб янгол міг схопити тебе і втримати... Люди часто не розуміють свого спілкування із охоронцями, адже це закладено на підсвідомому рівні...

Я широко розкриваю очі, згадуючи, що й справді, коли падаю, то намагаюся зловитися за щось у повітрі. Виходить, у ті миті мене підтримує янгол? Моя дитяча уява наполегливо розмальовує картини, де проявляються діяння незримих помічників і найвірніших друзів, якщо людина заслуговує того, щоб другом називати самого янгола...

- Мелісо! Де ти зникла? Негайно іди сюди!,- дещо хриплий, але доволі гучний і розсерджений голос нашої пані баронеси Айседори прозвучав так раптово, що я підстрибнула з переляку і навіть скрикнула. Мама легко засміялася, погладивши мене по голівці.

- Помалюй поки на оцьому папері, але нікуди не йди і нічого не чіпай, добре?

- А ти?,- насуплююся, адже так не хочу, щоб мама йшла на службу. Нам було так добре разом, що я спромоглася забути про те, що знаходжуся в маєтку баронів.

- Мене кличе баронеса, я піду до неї. А ти малюй і нікуди не йди, домовилися?

Сумно зітхаю:

- Домовилися...

- От і молодчинка. Я принесу тобі з кухні щось смачненьке,- посміхається вона і тут же встає з дивану.
Тієї ж миті холом знову роздається надривистий крик баронеси:

- Мелісо, ти глуха, чи що?

В моїх вухах лунає дзвінкий голос матері. Айседора не слухає вибачень, знову образивши свою вірну помічницю. Цю жінку я знаю все своє життя, майже стільки як матір і батька. Сердитій, завжди невдоволеній і жахливо жорстокій баронесі впродовж багатьох років служить моя матір, вона терпить їй безкінечні приниження та образи, виконує найбожевільніші завдання, не припиняючи поважати її. Певно, влада позбавила Айседору людськості, проте в ті дитячі роки я ще цього не розуміла, намагаючись знайти у ній хоч щось хороше. Моя мама завжди була еталоном доброти для мене. Бачучи її вірність, я мимоволі захоплювалася і дивувалася. Моя власна доля була всім відомою- я теж стану служницею баронеси, коли трішки підросту, хоча такі думки мене зовсім не гріють.
Взявши лист паперу у руки, я ледь посміхнулася собі. Сьогодні малюватиму янгола, адже не дарма лише й про нього тепер мої думки. Маленька голівка, над якою височіє золотистий німб, що більше скидається на ромб, аніж овал, пухкі ручки і ніжки, трохи криві очі і великі, аж надто великі, крила. Саме таким я бачу того, завдяки кому досі жива.

Навкруги малюю сердечка, які красуються на кожному моєму малюнку. Сьогодні вони актуальні, адже любов янголів до людини безмежна і мені ще неодноразово доведеться в цьому переконатися.

- То й що, що я сказала принести чай у покої? Тепер я передумала! Негайно принесіть печиво з молоком у вітальню, я тут посиджу!,- перервавши мої думки, в кімнату влетіла баронеса зі своєю фрейліною. Кинувши на мене пихатий погляд, вона закатала очі, від чого мурашки пробігли моєю шкірою.

- А що тут робить ця дитина?,- почувся невдоволений і навіть сердитий голос.

- Це Адель, Ваша Милосте, донька Меліси,- поспішно проговорила тітка Таміна- жінка, яка подібно моїй матері служить баронесі. Вона завжди відносилася до мене гарно, хоча іноді й надто нагадувала мені поведінку Айседори, коли спілкувалася з іншими слугами.

- Я не спитала хто це! Що ця дитина тут робить?,- прикрикнула пані.

- Пробачте, Ваша Милосте. Я зараз же заберу Адель звідси...,- в порозі з'явилася матір. Схопивши мене на руки, вона миттю присіла перед баронесою.

- Коли я дозволила тобі приводити з собою на службу твоє чадо, то попередила, що ти маєш тримати її вдалі від мене! Ненавиджу дітей, Мелісо! Допоки твоя дочка не виросте до віку, щоб вступити на роботу, тримай її хоч у кладовці, але щоб я її більше не бачила! Чи ти хочеш засмутити свою баронесу? Ти забула, що жива досі завдяки мені?!,- справді, дітей пані не могла терпіти, а тому власних у неї досі не було. Закінчивши погрози і хвальбу, жінка по- хижачому звузила очі, наче бажаючи розірвати нас із матір'ю на шматки. В такі миті мені ставало дуже страшно, я притулилася до рідної людини, сховавши обличчя в її плечі.

- Пробачте, Ваша Милосте. Адель більше не причинить вам незручностей,- моя мати граційно поклонилася, а за тим швидкими кроками покинула вітальню.

- Що це? Яке ще молоко?,- вслід нам лунав невдоволений голос баронеси, яка вже прийнялася відчитувати служницю.- Я ненавиджу молоко в обід! Принесіть мені сік... Апельсиновий... Ні-ні, краще гранатовий! І краще в сад...

- Але там холодно, Ваша Милосте... Надворі зима, повсюди падає сніг...

- Тоді розставте вогнище!,- такою була остання фраза, яку нам вдалося почути, спускаючись сходами вниз. Капризи нашої пані з кожним днем ставали все більш схожими до вигадок людини, хворої на психіку. Навіть я у свої п'ять років розуміла всю неадекватність її наказів.
Мама принесла мене в затишну велику кімнату- кухню, звідки линули аромати смачних страв, що скоро перетворяться на обід Айседори та її чоловіка барона Андре. Посадивши мене на стільчик біля великого столу, Меліса миттю вкрила його різноманітними стравами.

- Що це, матусю?

- Наше святкування... Доню, сьогодні День твого народження! Тобі п'ять рочків, ти вже зовсім доросла... Загадай бажання і задмухай свічечки на торті! Я спекла його сама для тебе,- очі мами сяяли яскравіше, ніж будь- які зорі, а її усмішка затьмарила сонце. Вже в цьому полягало моє щастя, мій головний подарунок. В ті миті я б нізащо не повірила, що вона- не моя мати. Не дивлячись на те, що ми жили у бідності, а батько Оскар завжди скупився на свою любов і ласку, поводячись так, наче мене не існує на цьому світі, я б нізащо не проміняла своє життя і її, селянку Мелісу, на всю знатну родину королівської сім'ї. Проте мені й не доводилось робити подібний вибір, оскільки нікому на світі не було під силу навіяти мені думку про те, що я- померла принцеса Ендаласії. І лиш один сон, мов далекий вісник з минулого, кожної ночі кликав мене у царство страхів, сумнівів і жахаючої істини. Прекрасна світловолоса дівчинка у чарівній діадемі, що була разюче схожою на мене саму, кликала знайти її і врятувати. Певно, саме це й стало причиною того, що на свій День народження, я загадала дізнатися хто та рідна чужа незнайомка. Після розкішного обіду, мама попросила зі мною посидіти тітку Таміну, оскільки служба баронесі кликала братися за справи.

- Яку казку хочеш почути сьогодні?,-посміхалася жінка, вкладаючи мене на денний сон, який я, ох, як не любила.

- Розкажіть про короля і принцесу,- блискала очима я. Мама не любила обговорювати монархів, навідміну від тітоньки. Я ж цю тему обожнювала...

- Ах, Адель, щодня одне і те ж. Твоя мати заборонила мені цю казку...

- Але ж ми не скажемо їй... Ну будь- ласка, тітонько,- благала я.

- Ну гаразд... Слухай...,- мої дитячі очки загорілися дивним вогнем, наче ця історія розбудила світлячків в моїй душі, які залюбки вийшли послухати.- Жили на світі король Аделард і королева Акселл. Вони були мудрі і справедливі правителі, однак правили не довго... Якось чарівний Янгол...

- Янгол- охоронець?,- допитуюся я, згадуючи вранішні материні легенди.

- Ні, інший янгол... То ти слухаєш? Якось чарівний янгол постукав у їх віконечко, принісши дивовижний дарунок... То була прекрасна принцеса Ельза. Янгол забрав королеву до себе, щоб вона правила тими, хто покинув цей світ. Кажуть, що в королеви було дві дівчинки... Одна залишилася з батьком- королем, а інша пішла на небо з матір'ю...

- Виходить, що в принцеси Ельзи немає ні мами, ні сестри?,- перепитувала я.

- Ні, але в неї є батько і кузин, а ще дві прекрасних тітоньки...

- Тітоньки? Як ти, тітко Таміно?

- Так, як я... Ну майже, вони їй рідні... А тобі вже час спатки,- посміхається жінка і міцніше вкриває мене ковдрою. Я заплющую оченятка, щоб поринути у світ снів... А ближче до вечора мене розбудить матуся, допоможе тепло одягнутися, а потім ми знову подолаємо довжелезну дорогу до нашого затишного скромного будиночка, борючись із заметіллю та сильним вітром. Відчинивши двері, ми одразу ж зрозуміємо, що тато вже вдома. Потріскування дров у каміні довгожданною музикою заллє наші серця, натомість ми одразу прильнемо до нього зігріти замерзші пальці.

- Я знову прийшов раніше, Мелісо,- з нотками легкого невдоволення зауважить батько, вийшовши з іншої кімнати.

- То треба було зварити вечерю! Чого дарма чекав?,- зі спокоєм відповість мати, ледь хмикнувши.

- Хіба то чоловіча справа? Нащо мені жінка, якщо я і біля плити стоятиму?

- Татусю, я підросту і готуватиму вам вечерю,- втрягаю в розмову, підбігши до батька і намагаючись вилізти йому на руки.

- Ти спершу підрости, а поки не лізь у розмову дорослих,- хмикає він і різко встає.- Піду відпочину. Поклич, коли накриєш на стіл...

За кілька хвилин лише тінь, що мигнула в коридорі, нагадує про те, що щойно батько був поруч. Я важко зітхаю, ледь стримуючи сльози.

- Не звертай уваги, тато стомився на роботі,- зітхає мати, погладивши моє волосся.

- Він не любить мене, мамо? Чому він мене не любить?,- не розуміючи всієї гіркої правди, я відвертаюся від матері і підсуваю на себе ковдру.

- Зате я люблю тебе, донечко... Дуже сильно люблю, рідна. Все моє життя без тебе немає сенсу, чуєш, Адель? Ти- все, що в мене є... Пам'ятай це...

Я посміхаюся, міцно обнімаючи найріднішу за шию та шепочучи їй на вушко:

- І я люблю тебе, мамо...

- Не ображайся на батька...

- Не буду...

Потім я залюбки намагатимуся допомогти мамі на кухні, хоч вона і не дозволятиме мені нічого торкатися. А після смачної вечері, сни знову покличуть у свої обійми. Я звикла до того, що на світанку почнеться новий день, де не буде місця капризам чи образам, а тому мені треба вміти зустріти цей день так, як належить Адель, тобто, благородно.
 



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись