Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 5

Не знаючи нічого, я провалювалась у забуття. Темні кола перед очима врешті злилися, породивши безмежну темряву, сплетену монохромними кольорами: чорним з поодинокими білими плямами. Падаючи, я сильно вдарилася головою, від чого яскравочервона рідина розфарбувала і додала барв у розпущене яскравожовте волосся. Однак, в ті миті я не відала нічого крім своєї темряви і особливої виняткової тиші, крізь яку долинуло лише одне слово, просякнене щирістю, теплом і ніжністю: "Веснянко"... Веснянка? Хто б міг мене так поетично назвати? Я напружилась, щоб почути хоч щось, але морок переміг мене, віднімаючи залишки свідомості. Про те, що діялось із моїм тілом, уявлення не було. А шкода... Моє невідання послужить причиною великої помилки, яку виправляти доведеться не мало часу. Якби ж я знала те, що знають Боги, то усе могло б скластися далеко інакше...
Та втім, якби я бачила і відчувала всю щиру турботу в кожнім русі того юнака, який переміг моїх кривдників, наблизився у шаленім бігу і схвильовано оглядав мої рани, то вражено б заклякла. Мій світ, в якому я навчилася не довіряти людям, не знав виразу "людська доброта", адже цією рисою могли володіти лише рідні, а цей чорнявий красень був мені не знайомим. Ну або я б так подумала, якби бачила його. Якби бачила, то зрозуміла б чому враз на душі стало так тепло і затишно. То він, закувавши у вогонь своїх рук, перев'язував тряпкою, що донедавна була частиною його дорогої сорочки, мій розбитий і окривавлений лоб. Я б надзвичайно здивувалася його захопленому погляді, яким він вивчав риси мого обличчя, а ще нізащо б не дозволила торкнутись своєї щоки у тім незрозумілім і дивнім пориві ніжності. Я б посміялася з його лагідного: "Яка ж ти гарна, пані! Кому заподіяла зла, чим заслужила смерть у цім непривітнім лісі?"... Можливо, подякувала б за його впевнену фразу: "О ні, я не дозволю тобі померти. Я врятую тебе...". Але точно заперечила б, коли він, легко підхопивши мене на руки, пригорнув до свого мужнього тіла, розмістив мою голову на своєму плечі і поніс кудись у ліс, шукаючи вихід чи допомогу. Але я не могла ніяк відреагувати на жодне його слово чи дію, бо була непритомною. Ну а він мандрував далі зі мною на руках, навіть не уявляючи, що то була найпочесніша його ноша. Втім, тепер я не була принцесою, тієї величною, самовпевненою особою, яка звикла командувати чужими життями. В очах цього юнака стала звичайною дівчиною, яка потребувала його допомоги. Через якийсь час я відчула прилив тепла по усьому моєму тілі. Я не могла уявити, що відбувається, але аж надто сильно хотіла пізнати істину. Настільки, що переборола темінь і важко підняла повіки, звільнивши свої кришталеві очі від оковів хвороби. Перше, що я побачила, були полум'яні язички вогню, що танцювали у багаттю прямо перед моїм обличчям, а також стомлене обличчя юнака, який сидів поруч зі мною, розминаючи мої замерзлі руки. На диво, ця ситуація мене не злякала, наче саме так все і мало бути. Я миттю пригадала, що останнє, що пам'ятаю- це різка біль під ребрами, а також постать цього ж красеня, що стрімко наближалася. Однак, зараз болі не було, проте я відчувала, що сильно перев'язана. Оскільки, крім рухливих зіниць, я не подавала інших признаків покращення свого попереднього стану, то юнак не помічав цього, продовжуючи зігрівати мої долоні, від чого на душі в мене розлили мед з молоком. Користуючись неуважністю свого рятівника, я стала розглядати його обличчя. Чорне густе волосся довжиною по шию, глибокий погляд, тісно зімкнені вуста, заклопотаний вигляд, а біля очей зовсім непомітно мерехтять малесенькі перші зморшки. Проте вони свідчать не про вік людини, оскільки юнак був не набагато старший за мене. Вся річ у суворому життєвому досвіді, що посіяв на молодому обличчю сліди старезної мудрості...

- Пані, ви опритомніли... Слава Господу! Я вже почав хвилюватися...,- помітивши мої розплющені очі, мовив він. Його оксамитовий голос змушував мене затремтіти, наче чотирнадцятилітню школярку.

- Ви врятували мене,- важко видавила я, починаючи відчувати біль.

- Ще поки ні,- зітхнув він.- Як то вам пом'якше сказати? Ми заблукали в лісі, оскільки я тут вперше, а у вас серйозна рана, яка загрожує вам втратою крові, якщо негайно не надати допомогу...

- Ви жартуєте?,- випалила я, усвідомлюючи жах усієї ситуації. Померти такою смертю було б безглуздістю.

- Та не хвилюйтеся, не все так погано. Ми знайшли хижину лісника, розвели багаття і навіть зупинили трохи вашу кров. А також привели вас до тями. Повірте, цього теж не мало...

В душі я розсміялася на його почуття гумору, однак зобразити цього не змогла. Та все ж на моїх вустах замерехтіла тінь посмішки.

- Позитивний...

- Життя змушує вдаватися до жартів. Цим позитивом я охоче поділюся з вами...,- посміхнувся він.

- Дуже мило з вашого боку. Мене мають шукати. Сподіваюся, що знайдуть...,- зітхнула я.

- Хай би вони поквапились, адже я теж мрію чим швидше розлучитися з цим лісом. Надворі темнішає...

- Як дивно...,- зітхнула я, відчуваючи, що зовсім замерзла.

- Про що ви?

- В мене відчуття, що я знаю вас... Думаєте, таке можливо...?,- ці очі, погляд, жести здавались мені знайомими, але найменші думки кому вони могли б належати в мою стомлену голову не приходили... Юнак тепло посміхнувся, помітивши, що мої руки, не зважаючи на його зусилля, досі холодні. Скинувши з себе каптан, він вкрив мене ним, залишившись сам у тонкій мереживній сорочечці. Я ж помітила, що досі була вкутана його плащем.

- Я б неодмінно пам'ятав, якби десь бачив таку вроду,- стиха мовив він.

- Дякую,- зітхнула я, ледь усміхнувшись. Це був перший в моєму житті комплімент від незнайомого чоловіка, який робив його мені, а не моєму статусу.- Ви не замерзнете?

- В мене гаряча кров, до того ж ви слабкі, а тому подбати про вас необхідніше...

- Знаєте, якщо нас тут не знайдуть, то ми помремо обоє... Я, звісно, перша від рани, ну а ви від холоду, голоду... В цих лісах можуть ходити лише ті, хто добре знають дорогу. Тут повно лісових звірів, розбійників... А ще дуже легко заблудити. Ліс Кассин не схожий ні на що в цьому плані...

- Що ж, коли я йшов у нього, то виходу в мене не було. Я був готовий заблукати в лісі, лиш би втекти подалі...

- Від когось тікаєте?

- Шукаю дорогу в столицю Ендаласії... Якщо не там, то мені не допоможуть ніде...

- Ясно,- зітхнула я, примружившись. В моїй голові потемніло, а тому я відчувала, що скоро знову провалюся в небуття.

- Вам погано?,- заметушився юнак.

- Мені страшно,- так же трагічно відповіла я. Він міцніше стиснув мої руки, приклавши їх до свого серця.

- Я поруч... Все буде добре...

- Але ви безсилі...

- А може це заблудження? Я буду з вами...

- Але я вас не знаю...

- Вам треба знати лише одне: я- той, хто вас не скривдить.

Саме під цю фразу я провалилася у свій довгий темний тривожний сон... Однак, страшно не було... Наче він, мій охоронець, силою своїх рук вживляв у мене спокій, ділився здоров'ям, забираючи половину моєї болі собі...
Саме в ту злорадну мить, коли мої очі знову заплющилися, вганяючи мене у бездну снів, навкруги почувся лупіт кінських копит. За кілька хвилин ми були оточені озброєними вершниками, на чолі яких стояв той самий маркіз Армель, котрий мав рятувати мене ще кілька годин тому. Мене потішила б і звеселила б картина, як мій рятівник, невідомий Лицар, не знаючи про добрі наміри цих людей, витягнув з вогнища велику палаючу ломаку і оборонявся нею проти луків та мечів. Його величне повстання потерпіло фіаско, тому в дану мить він закривав собою мене, згадавши про кишеньковий ножик і витягнувши його уперед себе. Армель, що одразу ж упізнав свою принцесу, боючись ще якоїсь витівки юнака і взагалі не знаючи, що він-мій рятівник, зліз з коня, витягнувши руки уперед, наче запевняючи у своїх добрих намірах, та став повільно наближатися.

- Я не знаю хто ти і які твої мотиви, але ти мусиш негайно опустити ніж і відійти від дівчини. Я схильний вирішити все мирно, якщо ти не завдав їй шкоди...,- мовив мій названий брат. Саме тоді в голові невідомого Лицаря все прояснилося. Те, що він відповів шокувало присутніх, оскільки він вражено вигукнув:

- Армель? Невже це справді ти?

- Що? Звідки ти...? Хто ти?,- здивувався маркіз.

- Приглянься,- дружньо посміхнувся лицар, ховаючи ножика в кишені.- Не впізнаєш?

- Арлет?,- після недовгих роздумів майже викрикнув мій друг.- Принц Арлет Золхідський?

- Та, звісно!,- радісно озвався той. Юнаки тут же кинулися вітати один одного теплими дружніми обіймами і міцним чоловічим рукостисканням.

- Де ви тут взялися, Ваша Високосте? І чому з вами...?,- дивувався маркіз. Його обличчя при іскрах вогню здавалось стомленим і засмученим. Арлет, той самий, який бісив і дратував мене, коли ми були дітьми, посміхнувся, поплескавши Армеля по плечу.

- Яка там "Високість"? Хіба ж ми не друзі? Ой, Армелю, навіть не питай... Я тепер вигнанець...

- Що?,- здивувався юнак.

- Кажу ж: не питай... Довга історія. Якось розкажу. Ти ж проведеш мене в палац? Я добираюся саме туди... А ця прекрасна леді... Твоя наречена? Красуня, повір мені. Я на жінках розуміюся,- посміхнувся принц, вказавши на мене рукою. Армель здивовано хмикнув, повільно протягаючи кожне слово:

- Ем... Та ні... Вона... Це ж...

- А як же наша принцеса Ельза? Розповіси мені дорогою про неї? Певно, підросла...,- допитувався юнак.

- Як вона? Та не дуже схоже з вигляду...

- А що таке?

- Хочеш побачити принцесу Ельзу?

- Авжеж...

- То дивися... Ось вона, наша принцеса. І стан її бажає кращого. Нам треба поквапитися...,- Армель кивнув на мене, а наступної ж миті підхопив мене на руки.- Поранена? О Всевишній, поможи нам! Не забирай її у нас... Хутчіш, Арлете! Ходімо!

Проте Арлет під слова молитов стояв, наче вкопаний у землю.

- Що? Стривай, стій! Ти хочеш сказати, що це Ельза? Та сама Ельза?

- А не схожа?,- здивувався маркіз, вже біжучи зі мною до карети.

- Така... красива... Маленькою теж була гарна, але зараз... Справжня королева...

Юнаки миттю дісталися до карети, яку полагодили і привезли охоронці.

- Давай її мені, я триматиму поки ти сядеш,- запропонував принц, швидко взявши мене у свої руки. Положивши моє майже бездиханне тіло на диванчик в кареті, Арлет присів поруч, підтримуючи мою голову. Мій друг Армель теж хутко сів на диван навпроти, тому карета швидко рушила.

- Повірити не можу, що це вона...,- все дивувався юнак.

- Як ти знайшов її?

У двох словах принц розповів маркізу все те, що ви вже знаєте,а за тим поставив ще одне питання:

- Вона не заручена? Не заміжня?

- А тобі таки сподобалася,- тихо засміявся мій друг.- Не забудь, що маєш просити дозволу в її брата.

- У неї немає брата...

- Є. Це я,- ще раз посміхнувся Армель, а тоді додав:- Вона не заміжня. А ти далеко не єдиний, хто впав до її ніг. Щодня фрейліни надривають собі спину і ноги, тягаючи в її покої листи та подарунки закоханих. Черга стоїть до твоєї Золхіди, щоб завоювати її...

- А вона...?

- Залізна леді. В її душу ніхто не міг потрапити...

- А ти міг би й допомогти... Ти ж для неї ще змалку був найкращим другом. Сумніваюся, що щось змінилося...

- Змінилося, Арлете... Ми виросли, стали набагато важливішими одне одному, ніж як коли раніше. Вона мені сестра, подруга і єдина рідна людина. Я ніколи не дозволю її скривдити... Не забудь про це...

- Тілоохоронець, друг, брат- все в однім обличчі,- скепкував юнак.

- Тобі по старій дружбі дам маленьку пораду... Вона не терпить дурних залицяльників... Хочеш, щоб тебе помітили- виділися серед інших. Ельза не схожа на жодну із інших дівчат, які в тебе були в Золхіді...

- Вона все така ж гостра на язик?

- Гостріша... Бережися, Арлете,- кепкував юнак. Ах, як же шкода, що я не чула цієї чоловічої розмови! Як багато мені це пояснило б у подальшому! Але я, будучи в невіданні, шукатиму відповіді у зовсім іншому місці...
В той час карета прибула до палацу, а Арлет, миттю підхопивши мене на руки, помчав до входу. Армель же подбав про охорону і викликав лікаря... Великі затишні покої батька-короля, схвильовані голоси рідних, торжествуючий погляд герцогині Каролін, сльози тітоньки Делайн... Саме під такий акомпанемент я змогла розплющити свої очі. Мутним поглядом окинувши всіх своїх оточуючих, я з трудом зрозуміла, що діється. Останнє, що пам'ятала, було багаття, тепло рук і стомлене обличчя незнайомого Лицаря. Саме таким ім'ям я охрестила свого рятівника. Зараз же моїм очам предстало м'яке затишне сяйво від великого вікна, охайний на вигляд лікар з маленькою нестриженою бородою, обличчя рідних та єдине, що пов'язувало цю картину з попередньою- потріскування дров у каміні, який, на жаль, знаходився далеко.

- О, як чудово, Ваша Високосте! Ви прокинулися!,- жваво озвався лікар, посміхнувшись мені. Я оглянулася, впізнавши поруч сидячого батька, що тримав мою руку. На його постарівших очах бриніли сльози... Це був перший випадок, коли я бачила його таким.

- Донечко, ти так налякала нас!,- тут же дзвінко і ніжно мовила тітонька, що стояла за спиною батька і тримала свою руку на його плечі. Біля вікна стояла моя й інша тітонька, герцогиня Каролін, котра не зуміла приховати свого трагічного вигляду стосовно мого ненависного їй пробудження. Проте зобразити усмішку вона все ж зуміла. Поруч біля мого ліжка майже навколішки сидів Армель, тримаючи мою іншу руку. А неподалік Авітель. Лише найрідніші. Ті, що й завжди...

- Що зі мною, лікарю?,- зітхаю, відчуваючи невиразну біль.

- Ви поранені, Ваша Високосте, але не сильно. Буквально царапинка. А ще у вас розбита голова... Проте ви велика молодчина. Ідете на поправку швидкими кроками. Ми будемо робити вам перев'язки, кілька днів доведеться поберегтися: не можна верхову їзду і фехтування...

- Добре,- зітхнула я.- Не плачте, тітонько... Чуєте: царапинка...

Делайн мило посміхнулася, торкнувшись своєю м'якою долонею моєї щоки.

- Ельзо, пробач мене... Це я винен,- з каяттям стиха промовив Армель, ховаючи очі за перилами ліжка. Певно, він боїться зустріти у мені звинувачення... Але ж хіба він хотів, щоб так сталося? Армель- найвірніший мені, він береже всі мої таємниці і, певно, єдиний знає мене справжню.

- Припини, любий... Ти ні в чому не винен... Та все, не насуплюй брови... Ходи, обніму,- посміхнулася я і простягла свої руки до названого брата. І це була та виключна мить, коли навіть сам король посунувся, аби маркіз зміг наблизитися до мене. Він і Авітель давно увійшли в склад нашої сім'ї- це було відомо всім... З допомогою друга, я зуміла напівсісти на ліжку і міцно обійняти його. Схиливши голову до мого плеча, Армель продовжував палко вибачатися. Його таки продовжує точити совість, наче яблуко черв'як.

- Я так боявся, що не встигну і що з тобою щось станеться...

- Все вже добре,- посміхнулася я і стиснула обійми.- Мій рідний братик...

- Моя маленька Ельзуня,- посміхнувся маркіз, вживаючи своє ніжне звертання, яке звучало вкрай рідко. Відпустивши Армеля, я сперлася на подушку, окинувши поглядом усміхнені обличчя родичів.

- Авітель, мила,- зупиняюся на скривленім від хвилювання і усміхненім від щастя водночас личку подруги. Вона витирає свої сльози і підходить ближче.

- Ельзо, ми так боялися... Але ж бачиш, я про це тобі казала. Пам'ятаєш?

- Пам'ятаю, люба. Ходи і тебе обніму,- посміхнулася я і радо нахилилась до сестри, яка тут же прильнула зі своїми теплими обіймами.

- А мене обнімеш?,- почувся дзвінкий чоловічий голос зі сторони дверей, куди ми всі різко оглянулися.- Дозволите, Ваша Величносте?

- Леджере,- злетіло непевне з моїх вуст. Мій кузен сором'язливо переступав з ноги на ногу, зображаючи поклін.

- Проходь, Леджере,- гостинно дозволив батько.

- Ельзо, пробач, мені щойно повідомили, тому лише зараз прийшов... Як ти? Тобі вже краще?

- Так, вже краще,- посміхнулась я, стискаючи руку кузина.

- Одужуй...,- зітхнув він, отримавши грізний погляд своєї матері. Леджера мені завжди було шкода. Каролін обмежувала його в усьому, навіваючи думку, що трон- єдине в житті щастя. Він не мав такого веселого дитинства, як я, він не знав справжньої дружби. Не міг горнутися ні в мою компанію, ні створити свою... Єдиною наближеною людиною вже кілька років був син придворних маркіз Ілберт. Однак, іноді я запитувала себе чиїм другом була ця вищезазначена особа: другом Леджера чи Каролін? Та втім, розгадувати ребуси замислів тітоньки і кузина мені не доставляло задоволення, а крім того я мала й інші клопоти.
Розмови, теплі побажання, ласкаві посмішки... Так проминув день. Ближче до вечора я зуміла піднестися на свої ноги і з допомогою тітоньки Делайн і Армеля перемістилася у свої покої. Авітель власноруч заварила якийсь там чудо- чай для мене, що мав би залікувати рани,тому в цій дружній компанії минув мій вечір. І Армель, і Авітель, які мали покої у палаці, сьогодні залишилися поруч, не повертаючись у будинки їх батьків. Тітонька Делайн, яка очолила сьогоднішні посидіння, грала роль нашої спільної матусі, сидячи біля каміна зі своїм гаптуванням. Авіті сиділа на моєму ліжку, я поклала голову на її коліна і мирно дрімала під їх теплу тиху розмову. Неподалік на зручному м'якому кріслі напівлежав Армель, задумливо дивлячись на вогонь у каміні та вставляючи свої слова у бесіду. Це була картина всепоглинаючого затишку, неймовірної любові та злагоди, однак на моїй душі не скресав лід неописуваної болі від втрати тих, кого я ніколи не бачила, але відчувала душею... В якійсь мірі я була забобонною і вірила в дива. В те диво, яке обіцяла в своїх пророччях Авітель, яке досі покрито таємницею, але я точно знаю, що скоро воно явиться нам...
Раптово згадавши про свого рятівника, я миттю поглянула на маркіза, перервавши їх розмову.

- Армелю, а де ти знайшов мене? Там був хтось?

- Ем, Ельзо,- зам'явся юнак.- Ти була на околиці лісу Кассин, але не з нашої сторони. Тому я так довго не міг знайти тебе. Поруч був... Лицар. Він тебе врятував від розбійників. Ти бачила його обличчя?

- Так, я приходила до тями і спілкувалася з ним... А де він тепер?

- Та в палаці...

- Батько нагородив його за мій порятунок?

- Ну... можна й так сказати...,- Армель якось підозріло переглянувся з ерцогинею, чим викликав у мені суперечливі почуття, наче вони щось приховують.

- Що є чого я не знаю?

- Ельзо, люба, повір мені, ти зараз дуже стомлена для цих розмов...,- стиха мовила Авітель, погладжуючи моє волосся.

- Вона має рацію, Ельзо. Нам всім вже час спати. Коли твоя воля, то зранку зустрінешся із юнаком і про все розпитаєш. А зараз більше ні слова... Хочеш, я залишуся з тобою на ніч?,- тітонька завжди вирізнялася рішучістю.

- Якщо можете...,- зітхнула і водночас посміхнулася я. Не дивлячись на те, що я залізна леді і грізна Принцеса, виконуюча обов'язки королеви, іноді я перетворювалася на маленьку дівчинку, а особливо тоді, коли хворіла... Тітонька й сама любила залишатися зі мною, згадуючи ті часи, коли я була маленькою. Вона була дуже хорошою- моя тітонька. Авітель теж ласкаво посміхнулася:

- І я теж нікуди не піду, буду з тобою...

- Дякую вам,- всміхнулася я. Армель важко видихнув і устав з крісла.

- Ну мені залишитися ви не дозволите, хоча я й приглянув собі те дуже зручне крісло.

- Ні-ні, ти нам тут не потрібен,- засміялася герцогиня.
Армель зітхнув, вдаючи ображеного, тоді ж підійшов до мене, поцілував моє волосся і посміхнувся:

- Бувай здорова, сестричко. Добраніч...

- Добраніч, любий,- посміхнулася і я. Ми були ідеальним зразком старшого брата і молодшої сестри, чим могли пишатися.
Після того, як Армель покинув мої покої, Авітель та тітонька Делайн допомогли мені переодягнутися в нічний одяг та лягти в ліжко. Цю ніч я провела під їх наглядом, знаючи, що буду в цілковитій безпеці.
А в той час у іншім крилі палацу відбувалася важлива нарада між королем і герцогами з питання принца Арлета в Ендаласії. Таким чином цей світанок був найдовгоочікуванішим за багато часу, оскільки в кожного на нього були свої надії...
***
- Ваша Високосте, вам ще варто полежати сьогодні,- просила мене Івейн з самого ранку, але я, збираючись із силами, наказала готувати мені розкішний одяг. Тітоньку Делайн покликав до себе батько, ну а Авітель, яка залишалася досі поруч, не могла зі мною сперечатися, оскільки добре знала про мою впертість. Ніхто в королівстві й не міг надіятися на те, що нинішній день я проведу в ліжку, подібно вчорашньому...

- Івейн, роби, що тобі кажуть. Нашу невгомонну принцесу не втримаєш,- посміхнулася юна ворожка, допомагаючи мені дійти до ванни, де фрейліни з душистим натиранням, оліями і парфумами вже чекали на свою пані...
Привівши себе в порядок і прийнявши образ тієї величної прекрасної леді, я крокувала палацом в пошуках свого рятівника, який, як мені сказали, зараз знаходився у покоях батька... За моєю спиною трохи праворуч крокувала подруга Авітель, яка сама наполягла, щоб супроводжувати мене на цю зустріч, а вже за нею- мої фрейліни. Крок за кроком я наближалася до великого холу, що відкривав для мене шлях до покоїв правителя. Згадуючи стомлене обличчя свого рятівника, освітлене лісовим багаттям та припорошене далекою дорогою, я не свідомо посміхалася, очікуючи побачити його знову. Перед останнім поворотом, що привів би мене в хол, почулися чоловічі голоси, які здалися мені знайомими.

- Що ж, то король дозволив тобі залишитися? Це чудово! Вітаю!,- цей радісний голос належав не комусь іншому, як моєму другу Армелю. А фраза, сказана до невідомої людини, породила в моїй уяві безліч таємниць...

- Щиро дякую... А... Я хотів запитати... Як почуває себе принцеса?,- голос мого рятівника звучав дещо стурбовано, однак саме ці нотки дарували мені якусь легку радість. Я вирішила, що саме зараз та мить, коли варто ефектно з'явитися... Кинувши погляд на усміхнену Авітель, я звичною ходою левиці з домішками своєї особистої грації, шарму і легкості без жодного попередження зайшла у хол, оглянувши присутніх пильним поглядом. Армель і той юнак, якого я одразу впізнала, побачивши мене, миттю склонилися. Коли в очах мого друга була лише непевна посмішка, то невідомий Лицар ще й сильно здивувався.

- Увага! Її Високість принцеса Ельза!,- вслід мені вигукнув Алер, що з'явився немов із під землі. Я ж привітно посміхнулася:

- Принцесі набагато краще. Вона дякує вам за свій порятунок,- кинувши погляд на Лицаря, я прозоро натякнула на те, що його останнє питання до Армеля було почутим. Юнак зміряв мене захопленим, але сміливим поглядом, від чого мені стало якось не по собі... Там, у лісі, його невимушеність, мужність і відчуття рівності між нами було виправданим: юнак не знав про мій титул. Але сьогодні теплий погляд його карих очей дивував мене, хоч і зацікавлював, наче книга, на першій сторінці якої описана таємниця. І ось ти дочитуєш до останнього слова, а за тим, неочікувано для себе, гортаєш сторінку далі, читаєш знову, в надіях знайти розгадку.

- Ваша Високосте, я безмежно щасливий бачити вас при здоров'ї,- тепло посміхнувся він, не зводивши з мене очей.- Адже я обіцяв вам, що ви не помрете...

- Так, ви стримали своє слово... А тепер можете притендувати на винагороду. Я сподіваюся, Його Величність король Аделард сповна заплатив вам за мій порятунок?,- ах, якби ж я знала з ким говорю!

- У якімсь роді так, принцесо...,- дещо непевно посміхнувся юнак, тут же додавши наступну фразу із більшим наголосом.- Але бачити вашу посмішку- найбільша для мене подяка.

- Увага! Його Величність король Аделард!,- Алер вигукнув настільки несподівано, що я майже підстрибнула з переляку. Склонившись у низьких реверансах, всі застигли перед великим андалазійським монархом. Батько зайшов сміливими кроками, ставши між мною і таємничим рятівником, що тепер знову нагадував мені когось із мого минулого.
У цю ж мить з повороту показалась постать герцогині Каролін, різкий запах чиїх парфумів одразу ж вдарив у ніс.

- Ельзо, донечко, ти вже привітала нашого гостя у палаці?,- посміхнувся правитель.

- Так, Ваша Величносте. Саме знайомлюся з ним,- вільно і легко відповіла я, кидаючи погляд на зацікавлене обличчя Каролін. Додаю, надягаючи маску невинності, нагадуючи тітоньці про те, що її затія з моїм викраденням провалилася:- Все ж таки йому я завдячую своїм порятунком...

- Ваша Високосте, знайомитись нам ні до чого... Ми знайомі ще з дитинства,- легко склонившись ще раз, звернувся до мене юнак.

- Пробачте?,- дивуюся, прорізаючи своїм впевненим поглядом хлопця, а він, ні краплі не соромлячись, не зводить своїх глибоких очей з мене... І в ту мить ми справді не помічаємо, як переглядаються між собою Армель та Авітель і як здивовано розглядає нас мій батько. І знову лише та паскудна жінка в синьому зруйнувала мить нашого безмовного спілкування з лицарем, безцеремонно встрягши туди, де мовчав сам володар.

- А ти не впізнала, люба племіннице? Це ж твій друг дитинства!,- з підступною посмішкою мовить ерцогиня.

- Невже справді не впізнала, Ельзо?,- врешті посміхається й батько.

- Ем... Пробачте,- затинаюся, перекручуючи в голові всі обличчя з минулого, не в силах уявити хто це... Хтось, хто явно був мені дорогим, але впав у забуття...

- Шановна принцесо, повірте, що я б здивувався, якби ви впізнали мене. Я й сам вас не впізнав, а коли маркіз Армель сказав, що ви- та сама дівчинка... Я дуже здивувався... Ми були дітьми, а зараз дорослі люди. Ельзо, мене звати Арлет. Принц Арлет Золхідський... До ваших послуг, міледі...,- злегка схиливши голову, мовив кароокий. І лиш тепер в моїй пам'яті прокрутилися уривки з давнозабутої кінострічки... "Принц Арлет із Золхіди... Ваш далекий родич", "А ти в нас русалка", "Залізь в річку і з'їж водорості!", "Замовчи, інакше я тебе вкушу", "Ні, ми свою Ельзу не віддамо... Вона в нас з перцем до серця", "Не думала, що скажу це, але я сумуват... - Я теж... Обіцяю, ми ще побачимось, Ельзо"... Невже це можливо? Той смішний дивакуватий принц, який вчив мене верховій їзді... І тепер оцей темноволосий красень з ледь помітними зморшками біля очей при своїх двадцяти чотирьох роках... Невже це одна і та ж людина? Той настирний нахабний надмінний егоїстичний принц Арлет з мого дитинства... Цей загадковий лицар, що назвав мене "веснянкою" і грів мої руки... Той хлопчик, з яким я безкінечно сперечалася... Юнак, який врятував моє життя... Так, я теж сильно змінилася. Мене змусили стати леді, королевою, кам'яною принцесою. Але що сталося з ним? Чому він тут? Як опинився у лісі Кассин? Чому тут Каролін і з якого дива така добра? Вони пов'язані? Можливо, це вона викликала Арлета, знаючи про нашу дитячу дружбу і те, що його я не запідозрю. Арлете... Ах, Арлете... Хто ти? Друг чи ворог?

- Принц Арлет,- наче з туману прошепотіла я, розсіюючи свою прекрасну посмішку, якою чарувала всіх досі.

- Принцеса Ельза,- в тон мені відповів колхідець, а коли його рука торкнулась моєї, сумнівів не залишилося. Я точно пам'ятаю тепло цих рук, що зігрівали мене в лісовім мороці... Легко вкривши тильну сторону долоні своїми вустами, Арлет залишив там поцілунок у знак поваги, витримуючи при цьому зоровий контакт. Як же нас змінило і розвело життя...

- Ти дивишся так, наче бачиш привида, Ельзо,- знову почувся голос Каролін.- Невже твої вірні слуги Армель і Авітель не повідомили тобі...

Тієї миті я була змушена проковтнути свою розгубленість, згадавши, що єдина наслідниця короля Аделарда немає права на почуття. Мені варто забути про того казкового лісового лицаря, адже лише того серце не буде розбите, хто ніколи не впустить туди почуття. І знову, вкотре, я була змушена перетворитися на кам'яну леді. Але причину цього я не забуду. Усьому вина вона- владолюбива Каролін, яка становить мою найбільше загрозу. Вона влаштувала мені пастку і, можливо, використала моє минуле, щоб відійняти майбутнє... Варто знову нагадати їй, що я- не моя мати, не моя сестричка і не моя тітонька. Я стою достатньо твердо на ногах, щоб вказати їй на її місце. Одягаю звичну байдужу маску на обличчя, відбираючи свою руку з гарячої руки Арлета, що дещо здивувався зміні мого настрою... Іноді, щоб виразити свої почуття до людини не вистачає словникового запасу. Не дивлячись на свою бездоганну освіту, я не могла підібрати слів, аби описати всю свою ненависть до дружини покійного дядька. Нахмуривши брови, миттю поглядаю на Каролін, ядовито заявивши їй:

- Друзі! Вони мені не слуги!

- Іноді ти буваєш надто м'якосердечна, як і твоя тітонька, аби зрозуміти, що твій статус не передбачає дружби...,- відповіла мені русявка. Вона теж не любила залишатися в боргу.

- Але я достатньо жорстка, щоб вказати вам на ваше місце, герцогине! Вам не дозволено торкатися імен дорогих мені людей, аж надто моєї тітоньки! Та й я сумніваюся, що слово "дружба" вам узагалі відоме. Але на майбутнє, якщо забажаєте поділитися з кимось своєю мудрістю, то згадайте про свого сина!,- випалила я.

- Ти досі хвора, Ельзо... Не тямиш своїх слів,- огризнулася герцогиня.

- Не робіть вигляду, що хвилюєтеся!

- Припиніть обидві!,- не витримавши цієї дискусії, вигукнув монарх. Зазвичай, при ньому всі набагато стриманіші, проте лише не сьогодні. Занадто все підозріло... Занадто боляче. Занадто неможливо забути...

- Пробачте.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись