Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 9

Минуло зовсім трохи часу, як ми із принцом Рудольфом гуляли садом, розмовляючи про різне. Новину про те, що король благословив наш майбутній шлюб, юнак сприйняв надто радісно. Йому ж і належала ідея прогулятися, на яку я одразу ж пристала. Все ж таки варто познайомитися ближче, адже оком не встигнемо змигнути, як станемо подружжям. Спілкуючись із ним, я зрозуміла, що мій наречений хороша людина. Він розумний, спокійний, добрий... Можливо, колись я навіть звикну до нього і знайду ілюзію щастя? На горизонті з'явилася постать Арлета. Я хитро посміхнулася, здалеку зустрівшись із ним очима. Хто б сумнівався? В золхідця великий талант знаходити мене де б і з ким я не була. Упевнившись, що принц дивиться саме на нас, беру під руку Рудольфа, кокетливо посміхаючись. І байдуже, що під тему розмови ця дія не підходить. Арлет же не чує про що ми "сміємося". І взагалі, наша з принцом Рудніци тінь падає перед нами, даючи нам уявлення того як ми виглядаємо. Нам личить йти ось так, ми ж майже побралися. Я трішки нижча, Рудольф вищий, міцніший... Краса! Щоправда, порівняно з Арлетом він- хлопчик. Золхідець якось дуже правильно побудований, не надто мускулистий і зовсім не "гора м'язів", але виглядає переконливо і порівняно з іншими чоловіками струнко. Він якийсь такий, наче щойно зійшов із картини. І не сказала б, що красень, просто дуже симпатичний... Та й на обличчі приємний, якщо бачити вперше і не знати про скверний характер. Та й навіть якщо знати, то пропилювати очима це обличчя під час чергової суперечки приємніше, ніж якби він був зовсім не гарним. А ще мені дуже подобаються його ямочки в щоках і кудряве волосся, я ще в лісі тоді примітила це, як і маленькі перші морщинки біля очей. Коли він сердитий (а за увесь час у Ендаласії я бачила, як він гнівався лише на мене) або коли сміється, ці непомітні морщинки з'являються на світ. І мені хотілося б знати причину їх появи... В Рудольфа немає ні ямок, ні кучерів, ні морщинок. Зате є довгий ніс і родимка на правій щоці, яка мені зовсім не подобається. Втім, мій наречений теж дуже милий чоловік, але я ніяк не можу позбутися думки, що він не виглядає на двадцять три роки. Наче мій ровесник, а може ще й молодший... І характером такий же. Схоже, чоловіком у сім'ї буду я. Втім, не все так погано. Як принц він ідеальний, знає манери, вміє себе поводити. Принаймні він ні краплі не дратує, та от біда в тім, що бідолашний не викликає жодних почуттів: ні хороших, ні поганих... Наче невидимка, мила така собі мамалига. Арлет інший. Він здатен за один день три рази вивести мене з себе і чотири- розсмішити, чергуючи ці заняття. Взагалі, якщо подумати на холодну голову, то з золхідцем у мене пов'язано стільки незабутніх прекрасних митей: як і в дитинстві, так і тепер, скажімо біля фонтана. Він веселий, хоч і нахабний, сміливий, мужній, як і я відстоює свою думку, і він врятував мене... Він єдиний, хто без страху кидає в мене своїм сарказмом і в пориві люті не добирає слів, тим самим насправді виказуючи мої помилки. Кажуть, ворог, який викриває недоліки, потрібніший, ніж друг, що приховує їх... І хоч цією прямолінійністю він скоро зведе мене з розуму, але його ім'я просто не виходить у мене з голови, навідміну від імені мого нареченого... Хоча... Стривайте, одну секунду, про що я взагалі думаю? Ельзо, з якого доброго дива оцінюєш Арлета? Тобі що до нього? Сама ж кажеш, що він зводить тебе з розуму своїми вибриками і ще, як п'ятнадцятилітнє дівча згадуєш про якісь кучери і ямочки в щоках? Маячня якась... Аа, напевно, я тому порівнюю колхідця і Рудольфа із Рудніци, що другий- мій вибір, а перший- вибір короля? Точно, так і є. Чудово, з цим розібралися... А тепер мене чекає урок фехтування... Зважаючи на те, що я вже пропустила всю основну частину нудної розповіді Рудольфа, поспішаю перервати цю нашу безтолкову прогулянку.

- Мені було дуже приємно проводити з вами час, але, на жаль, тепер мене гукають справи... Ми ще обов'язково побачимося. Обіцяю...,- осліплюю нареченого запаморочливою посмішкою, від чого той ледь не непритомніє.

- Шановна принцесо, це був найкращий день у моєму житті,- щасливо щебече він. Це якось так сентиментально... От Арлет нізащо б не говорив так високопафосно... Ой, та що це знову? Ельзо, зберися, чуєш? Я забороняю тобі порівнювати твого "родича" і Рудольфа! А то так я не вийду заміж...

- Мені теж було дуже приємно,- посміхаюся я і, прощаючись, поспішаю у глибину саду, де на спеціальній площадці, на мене вже очікує мій учитель, чоловік суворий і вимогливий, і декілька юних воїнів. Ці воїни так не люблять зі мною змагатися: не можна виграти, не можна програти, а ще щоб не поранити мене...

- Ви спізнилися, принцесо,- серйозно помічає мій учитель, як тільки я наблизилася на достатню для розмови межу.

- Прошу пробачення, справи державного значення затримали мене,- не люблю, коли мене повчають, а особливо, коли відчитують, проте змушена бути покірною. Він ніколи не був зі мною милостивим чи поблажливим, то чому я маю сяяти щирістю? На поклін чоловіка, я відповідаю тим же. Не проявляти повагу до вчителя- гріх.

- Ви готові, міледі?

- Готова,- окидаю поглядом бійців, беручи з рук служниці власний меч. Я вже так давно не фехтувала- зараз буде важко. Проте в мені так багато вогню, що краще боятися противникам. А ось і він, перший воїн стоїть просто переді мною. Це ще зовсім юний хлопчина із королівської армії. Його перша помилка в тому, що він надто боїться мене. Боїться, що я не встигну відбити удар. Боїться пошкодити мене. Певно, новенький, адже не знає, що я в силах по- чесному перемогти. Удар справа, удар зліва, б'є понад землю, я перестрибую, прокручуюся і з легкістю вибиваю меч з його рук, приклавши свого до його шиї. Моя перемога... А ось і наступний противник... Удар справа, удар зліва, його меч намагається мене підкосити, але я знову підстрибую, нападаю і врешті отримую перемогу. Меч цього воїна теж із брязкотом летить у траву, туди, де перед тим лежав меч його колеги. І так кілька разів підряд. Ну я ж казала: в мені так багато вогню... За усім цим здалеку спостерігає Арлет, проте не підходить аж до тіє миті, доки я не присідаю на лавочку для відпочинку. І лише тоді принц сміливо наближається, довгим поглядом оглядаючи мене. Жестом руки відсилає слуги геть, сам сідаючи поруч. Знову кидає на мене погляд своїх карих очей, врешті порушуючи мовчанку.

- Дуже не погано. Фехтуєш краще, ніж обираєш нареченого... До речі, а де він? Чому не взяла з собою на тренування, боялася злякати? Ви ж тепер такі нерозлучні...,- ну от що за людина? Я лукаво посміхаюся, кидаючи на нього насмішливий погляд.

- Заздрити не гарно- це по-перше, а по-друге...

Що там було "по-друге" юнак не став слухати, певно, мій потік сарказму його не цікавив. Одразу ж поспішив поставити своє уже серйозне запитання:

- От ти мені скажи, Ельзо, як доросла розумна людина, чому саме Рудольф? Адже у тебе був дуже великий вибір, черги залицяльників із Золхіди було видно. Чому Рудольф? Чим він кращий хоча б за мене?

Я вирячила очі, почувши таке пряме питання. Де в нього береться стільки сміливості?

- Арлете, що за питання? Хіба я маю звітувати або щось комусь пояснювати?,- ну а що йому можу відповісти? Що сама не знайшла того, де б Рудольф виявився кращим за нього, проклятого?

- Ах, все зрозуміло. Сама не знаєш, так?,- наче прочитавши мої думки, мовив юнак. Я напружилася... Не люблю, коли він вгадує про що я думаю... Він і так надто далеко вліз у мою голову. Досить вже...- То я тобі скажу. Ти обрала найпростішого з усіх. Його країна богата і знана, але він сам мамалига, яка не стане тобі перечити. Ти обрала собі нового слугу, не чоловіка, Ельзо...

Мамалига? Де я це чула? Він точно читає мої думки...

- Навіть якщо це так, то тебе це в жодному разі не стосується. Не роби вигляд, наче тобі не всеодно...,- хмикаю.

- А я, навідміну від тебе, не притворяюся. Я говорю те, що думаю і роблю те, що хочу. Ну а ти, Ельзо? Я бачу, як ти радієш зі своїх заручин. Ледь не вбила молодих воїнів... Хочеш у фехтуванні вилити свій гнів і розпач?

- А ти, як завжди, прийшов, щоб я вилила їх на тебе?,- посміхаюся із сарказмом. Ми обоє в своєму репертуарі.

- Чому ж ні? Можеш і на мене, якщо сил вистачить...,- сміється він, злегка штовхаючи мене плечем. Арлет єдина людина, яка взагалі не зберігає дипломатичної відстані.

- Ну от що ти мелеш?,- вже посміхаюся собі, цілковито не розуміючи його нової затії.

- Бери свій меч, принцесо,- хитрістю осяюється його обличчя, а на щоках грають ті самі ямочки.-Легко битися з воїнами, бо вони бояться тебе. А я тебе не боюся. Мені немає чого втрачати, не стану піддаватися чи шкодувати. Якщо справді така смілива, то візьми свою зброю і доведи чого варта у рівній схватці. Проте ти можеш відмовитися, якщо злякалася. Це нормально, ти ж дівчинка...

Сяє диявольськими бісиками в очах лис хитрющий, при цьому дзвінко сміючись. Знає, що я не люблю програвати точно так же, як і він сам. Годі, Арлете, ти ж мене знаєш... Тобі перемогу не отримати так легко. Я приймаю твій виклик без жодного слова, я сильніша і сміливіша, ніж ти вважаєш... Озброююся такою ж бездоганною посмішкою, сяючи полум'ям у своїх очах і насмішливим зворотнім викликом. Я теж так умію... Теж можу грати в неоголошену війну, бо ж це так цікаво. Можливо, Арлете, ти не гірший за Рудольфа, може й навіть кращий, але як щодо порівняння зі мною? Ти сам цього захотів... Я готова. Граційно піднімаюся з лавочки, простягаючи руку до Івейн, яка тут же ставить рукоядку меча у мою ніжну дівочу долоню, при цьому не зводячи іскристого погляду із очей Арлета. Його брова хутко летить уверх, а він сам, передчуваючи пекельну боротьбу, засяяв переможною посмішкою, наче десь усередині нього розпалили багаття, іскри якого вилітають з очей. Хутко зістрибує з лавки, знімаючи свій багатий каптан, і бере у воїна меч, не розриваючи при цьому нашого "хімічного" зорового контакта.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись