Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 10 (2)

- Ельзо!,- з-поміж дерев почувся дзвінкий і збентежений голос Армеля.- Ти тут, хвала небесам! Я шукав тебе!

- І я теж,- прямо з-за моєї спини звучав ще один сміливий голос, який належав Арлету.

- І ти теж,- ехом повторила я, повернувшись до названого брата:

- Чому ти шукав мене?

- Ти бачила її?

- Кого?,- зітхаю, знову не зовсім розуміючи до чого він хилить.

- Та ж дівчину! Адель,- випалює маркіз.

- Ну, звісно, бачила!,- розуміючи, що йому потрібне моє враження, продовжую:- Ти маєш рацію... Вона така красива! І справді чимось схожа на мене... Ти вже вияснив її родовід?

- Так, поки що нічого цікавого... Але я не здаюся...

- Зараз вона серед люду на святі... Можеш знайти її,- посміхаюся, намагаючись дипломатично не помічати як сяють його очі.

- Я знайду правду, Ельзо! Я розплутаю цей клубок!,- радісно виголошує він, зникаючи в гущавині саду. Я ж дивлюся йому вслід, дивуючись цій параноїдальній схильності до детективної справи. За моєю спиною стоїть Арлет, який теж нічого не розуміє, здивовано дивлячись услід маркізу.

- Про що це він?

- Про свою фанатичну ідею розслідувати походження дівчини-селянки,- відповідаю я, зовсім не розуміючи чого раптово така з ним щира.

- А я думаю: куди він зникає увесь час...? Отже, це через ту дівчину наш Армель такий замислений вічно?

- Не питай...

- То він розслідував?

- До дідів-прадідів. Нічого не знайшов, але не здається...,- і вже лише тепер переводжу на нього погляд.- Ти мене шукав?

- Хотів привітати з успіхом на прийомі...

- Дякую, Арлете,- всміхнулася я.

- Немає за що...

- Не за привітання,- швиденько додаю.- За те, що вступився за мене на нараді...

- Вирішив, що треба тебе підтримати. Твій наречений не здогадається до цього...,- з колкістю відповів юнак, а, зловивши мій злий погляд, тут же посміхнувся:- Будь ласка... То що там між Армелем і дівчиною?

- Зустрілися на площі в місті, коли він повертався від рідні,- стисла плечима я.

- Це ж треба так... Армель, багатий, знаменитий, впливовий, і сільська дівчина... Доля дивовижна... Може й справді, це її знак? Як думаєш? А ця селянка не та з дитинства? Пам'ятаєш ту дівчинку з конем?

- Ще б пак,- радісно посміхнулася я. - Армель упевнений, що та дівчина моя родичка. Тому ми схожі...

- Все можливо... А я тут подумав... Армель і та дівчина знають одне одного з дитинства. Тепер зустрілися, варто було лиш одного погляду, щоб дитячі почуття змінилися дорослими... А от ти тільки уяви: зустріч через роки... Це ж можна писати книгу...

- От і напиши книгу... Довго пиши... Цілий роман... Чотири тома... Може я хоч поживу спокійно якийсь час...,- з сарказмом хмикаю я та всією мімікою показую, як люблю спокій. Арлет всміхається:

- Напишу. Про всіх чотирьох напишу. Це буде роман про кохання... Хіба ж ми теж не познайомилися в той же день, що й вони? Хіба не зустрілися через роки?,- він знущається, так?

- Ну, ти плутаєш події...,- усміхнулася я краєм вуст.- Армель і та дівчина зустрілися на околиці міста, їх звела доля... Жоден з них не тікав від короля Саймона лісами...

- Знову натякаєш, що я вигнанець і втікач?,- усміхнувся Арлет.- Будь- ласка, коли тебе це веселить. Але запам'ятай, в кожного є своя війна в цім житті. Не всі виграють її. Іноді, поразка почесніша перемоги...

Я байдуже відмахнулася, зробивши кілька кроків уперед. Сил на суперечки практично не вистачало. Арлет це одразу ж помітив:

- Що з тобою? Ти поблідніла... Не в найкращому стані, міледі...,- підійшовши до мене, зауважив юнак.

- Просто стомилася...

- То відпочинь... Ти втомилася від того, що все йде не так, як тобі потрібно. І ти більше не контролюєш ситуації…

 

Зваживши, що розмова зайшла в тупик, я неспіша попрямувала до палацу.


- З ким ти вічно листуєшся?,- услід мені вигукнув юнак.- Може це тебе так стомлює?

- Я б думала, що ти ревнуєш, якби не...,- байдуже кинула я, але одразу ж різко зупинилася, сама собі перериваючи мову.- А звідки ти знаєш, що я з кимось листуюся? Ти за мною шпигуєш?

- А оце ти вже не смій казати!,- зовсім раптово вигукнув він, рвучко підійшовши до мене.- Чи не ти приклала до мене своїх прихвостнів? Думала, що я не дізнаюся?

- Ти мене в чомусь звинувачуєш?,- намагалася оборонятися я, хоч це й не добре виходило.- Маєш докази? Покажи! А як ні, то йди геть...

- Докази?,- несамовито закричав юнак, від чого я злякано підстрибнула, втопившись у його суворих карих очах. Ніхто й ніколи не смів підвищувати на мене голос...- Які докази, Ельзо? Я через таке пройшов у Золхіді, що тобі в твоїх принцеських снах і не снилося! Думала, я не помічу їх? Від мене ніхто не сховається, зрозуміла? Я сплю з відкритими очима! Мені просто цікаво: що саме в моїй біографії тебе настільки цікавить, що ти вирішила приставити до мене своїх шпигунів?

- Ти переходиш межі!,- насупилася я, але тієї ж миті відсахнулася від його сталевого голосу:

- А ти вже давно перейшла! Не дратуй! Не дратуй мене, Ельзо! Ти так нічого і не зрозуміла! Я ніколи не був твоїм ворогом! Якщо хочеш щось запитати, то підійди, подивись у очі і спитай! Але тепер пізно... Я теж маю якісь почуття, я теж людина, хоч і не така успішна, як ти... Можеш приставити до мене всю ендаласійську армію, але ти не дізнаєшся того, що тебе так тривожить! Присягаюся, ти не взнаєш! До тієї пори, поки не навчишся довіряти мені! Бо я не заслужив твоєї недовіри!

Мені б зараз щось відповісти, але я просто розгублена. Арлет поглянув у мої очі так, наче я його зрадила, після чого розвернувся, щоб піти. І ти думаєш, що після всього я так просто відпущу тебе? Помиляєшся... Я теж людина...

- То отже, я можу тобі довіряти?,- колхідець зупинився, проте голови в мою сторону не повернув. Я бачила, що він сумнівається, чи відповідати мені, тому була змушена сказати щось таке, від чого б його теж так трусило в лихорадці, які дві секунди тому мене.- Цікаво, а довго ти хотів приховувати від мене своїх батьків? Виявляється, вони живі...

Арлет різко повернувся до мене, а в його очах читалося нерозуміння. Невже не знав? Не вірю...

- Де вони?,- не своїм стишеним голосом запитав він, намагаючись приховати як змінилося його обличчя. Здавалося, він був розбитим.

- Та де ж? У Ендаласії! Певно, у вас це сімейне: тільки труднощі- треба тікати сюди!

Арлет всміхнувся кутиком вуст, зрозумівши, що і він теж втік в Ендаласію.

- Як ти дізналася?

- Розповіли надійні джерела...

- А вони як дізналися?

- Ніколи не питала цього... Вони професіонали. Вони завжди все дізнаються...

- Але зі мною вони були необачними... Ти занадто віриш своїм прихвостням! Всю інформацію вони тобі вигадують! Мої батьки- померли! Ти чуєш, померли! А ти не смій гратися фальшивими історіями! Думаєш, що приставила до всіх і кожного шпигунів, тому переможеш? Помиляєшся... Ти- лише тінь себе справжньої, тієї,



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись