Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 12

- Міледі,- з поклоном зустрів мене Рудольф, якось не щиро цілуючи мою руку.


- Пробачте, що змусила вас чекати...,- посміхаюся, але в думках я десь дуже далеко. Мабуть, Рудольф помічає це, тому хмуриться.

- Нічого, моя принцесо! Я готовий чекати вічність заради миті поруч з вами, яка неодмінно зробить мене безмежно щасливим.

Я привітно посміхаюся на цей красномовний жест. О Боги, яку мачню говорить цей юнак!

- Прогуляємось?,- пропонує він.

- Залюбки...

Ми повільно крокуємо садом, розмовляючи про щось цілком не суттєве. Рудольф так емоційно розповідає про Рудніцу, про батьків, про кузенів... Я стараюся бути гарним слухачем, але в якусь мить мої думки розкривають крила, відносячи мене так далеко звідти... Я згадую своє дитинство. Ту колискову, яку співала мені тітонька перед сном. Колись, коли мені було років чотири, я ненавиділа денний сон. Якось тітонька вкладала мене спатки. Зазвичай я довго нудилася, не відпускала її, просила розповісти казку, а цього разу заснула одразу ж. Вирішивши, що я просто стомилася, герцогиня Делайн навшпиньки покинула покої. В ті часи палацом управляла вона, тому справ у неї вистачало. Поруч зі мною залишилася стара нянька, якій було невідомо, що я не сплю, а лише притворяюся. Зате та жінка завжди щось шила, гаптувала... Ось і того дня. Поки вона займалася своїми справами, я обережно втекла з покоїв. Де тоді були інші слуги і вартові я так і не знаю, певно, мені щастило. Зустрівшись у саду з Армелем і Авітель, ми гралися в наших схованках. Коли тітонька прийшла у покої, то побачила як нянька мугикає колискову до порожнього ліжечка, за увесь той час жінка навіть не поглянула на дитину, настільки захоплюючим було її шиття. Згадую вчорашню ніч, чомусь сердячись на себе, що не розповіла цю історію Арлету. Певно, забула, адже моє життя повне пригод... Арлет... Ми не помітили, як промайнула ніч, а з Рудольфом вже десять хвилин схожі до вічності...

- Моя принцесо, а у вас теж так було?,- несподівано у мою свідомість ввірвалися слова нареченого. Зрозумівши, що я уявлення немаю про що той запитує, привітно посміхаюся:

- Певно, що так. Ви вибачите мені, справи кличуть?

Недочекавшись відповіді, я залишаю нареченого і поспішаю до Івейн, яка чекає мене за кілька метрів. Проте поринути в справи не поспішаю. Мені б хоч трішки зібратися з думками... Тому вирішую знайти прихисток на лавочці у внутрішньому саду. Сподіваюся, Рудольф пішов у палац і не бачить мене зараз. Між іншим розмовляю з Івейн про природу. Моя фрейліна стала хорошою подругою, хоч за Авітель я все ж сумувала. Раптово перед нами промелькнула чиясь тінь, а за мить цілком веселий Арлет зручно всівся поруч зі мною, задівши моє плече, навіть не вітаючись. Змірявши його поглядом, я звернулася до служниці:

- Івейн, а скажи чи відіслала ти вчителів манерів у Золхіду?

- Що?,- здивувалася дівчина.

- Вчителів манерів у Золхіду? Я ж наказувала тобі...

Арлет ледь стримав сміх, слухаючи нашу розмову.

- Ах, от ви про що? Ще зранку відіслала вчителів. Вони вже в дорозі,- здогадавшись про мою затію, відповіла Івейн, теж посміхнувшись.

- Чудово... Бо ж там, певно, дуже обмаль знавців етикету і манер. Мушу перейматися майбутніми поколіннями...,- бідкаюся я.

- Хай Всевишній благословить тебе за твою доброту!,- з сміхом видав Арлет.- Ельзо, бачу, ти починаєш прислухатися до моїх порад... Благодійністю займаєшся...

- Я вирішила, що колись же ті поради закінчаться і, можливо, тоді ти дасиш мені спокій?

- Можливо... В мене до тебе конфіденційна розмова... Пані Івейн, ви не будете так ласкаві залишити нас наодинці?,- бачите, яким люб'язним раптом став? Фрейліна запитально поглянула на мене, а коли я мімікою очей дозволила їй іти,попрямувала в сторону палацу.

- У чім річ, Арлете?,- зітхнула я. Він посміхнувся.

- Ти б вже хоч робила вигляд, що тобі приємний Рудольф...

- Ти про що?

- Ні краплі щирості... Якось не гарно навіть дивитися... Невже з ним настільки не цікаво?

- Дай спокій...,- байдуже відмахуюся, мовляв: "яка тобі різниця?".

- А не дам,- з усмішкою перечить він.

- Хочеш, щоб я пошкодувала про те, що врятувала тебе?

- На щастя, ти забезпечена і не потребуєш п'ятдесят тисяч золотих монет Колхіди...

- Я не розповідала, що колекціоную монети і саме п'ятдесяти тисяч мені не вистачає?

- Ти упустила цю деталь,- з лагідною посмішкою промовив принц. Мій погляд упав на його шию, перев'язану бинтом.

- Як ти?

- Прекрасно... А ти?

- Також,- посміхнулася я, розуміючи, що зовсім забула про свою обіцянку, дану батькові. Я ж наче б то мала ігнорувати Арлета, натомість такими темпами ми скоро станемо кращими друзями, разом гулятимемо садом і обговорюватимемо мого нареченого.

- Ходімо, часу не так вже й багато...,- спантеличивши мене вкрай цією фразою, Арлет схопив мою руку і потягнув кудись.

- Куди? Що сталося?,- пручалася я, намагаючись зупинити колхідця. Він зупинився, але злякав мене остаточно своїм упевненими виглядом. Коли вже йому щось, бачте, приходить в голову, то відговорити чи зупинити практично неможливо.

- Ти врятувала мене... А я хочу врятувати тебе... Дозволь мені...,- шепоче він.

- Від кого врятувати?,- з сарказмом усміхаюся.- Все ж таки варто було покликати лікаря. В тебе температура?

- Врятувати від тебе самої, від обов'язків і планів... Від того життя, яким ти не хочеш жити, але змушена,- ігноруючи мої запитання, прошепотів він

- Що ти знову вигадав?

- Довірся мені...

- Та нізащо!,- я нахмурилася, демонструючи свою неготовність кудись тікати. - Якщо ти чимось не задоволений, то це не передається, як грип. В мене все прекрасно! Мене все влаштовує! Іди, шукай когось іншого!

- Іншого не хочу,- теж запротестував юнак, так міцно тримаючи мою руку, що в мене навіть зникло будь-яке бажання вириватися. Певно, саме це мені найбільше подобалося в Арлету: він дуже міцно мене тримав, не дозволяв, аби моя увага належала комусь іншому. Попри всю нашу "ненависть" одне до одного, яка проявлялася у вічних сутичках, все ж він завоював мою повагу. Правди ніде діти...

- Ти мав би знати, що в наших життях не існує понять: "хочу"- "не хочу". Є "потрібно" і "можна обійтися". Так от твоя нинішня божевільна затія відноситься до розряду "можна обійтися".

- Ні, саме вона відноситься до розряду "крайня необхідність". А всі твої рутинні щоденні клопоти, до яких ти так поспішаєш, почекають. І я не хочу чути твоїх заперечень. Присягаюся, ти не пошкодуєш, якщо підеш зі мною. Ти ж любиш божевільні затії. Крім того я поведу тебе туди, де, можливо, чекають відповіді на більшість твоїх запитань... Ти ж обожнюєш свій народ, так?

Вслухаючись у його слова, я починала сумніватися в своїй беззаперечній правоті. Врешті, я ж хотіла сьогодні відпочити від справ...

- Не розумію: до чого тут мій народ?

- Відповідай на питання! Любиш свій народ? Знаєш як він живе?

- Та, звісно! Я цікавлюся як він живе...

- А от і ні... Ти виходиш в місто лише зі всім своїм почтом при всій красі. Ти слухаєш відомості, зібрані лордами. А ти розплющ очі, Ельзо... Якщо ти хочеш стати тією величною королевою, то маєш розуміти свій народ.

- Я розумію його! Я постійно приймаю відвідувачів, я спілкуюся з людьми,- запротестувала я, не зовсім розуміючи до чого веде принц.

- Доведи...

- І як же?,- дивуюся.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись