Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 17 (2)

Пройшовши кількома коридорами, ми опинилися навпроти тієї самої зали для гостей, де мала б чекати на нас кузина моєї матусі із старшим сином. І знову вартові відчинили двері, пропускаючи нас усередину. Якусь мить я так і стояла перед дверима, наважуючись зайти. Кров хвилею вдарила в голову, від чого живчик на скроні сильно застукотів. Я гадала, що було важко чекати, але насправді важко зробити останній крок! Важко йти назустріч до невідомості. Мене роздирали на шматки сумніви і сотня запитань: якими будуть ті люди, чи поставляться до мене як до своєї родички, наслідниці Акселл, чи знайду я тут відповіді? Я ж тут заради тебе, мамо! Сподіваюся, ти дійсно пишаєшся мною... Арлет покірно чекав поруч, міцніше стиснувши мою руку. Коли я зрозуміла, що готова, то набрала повні легені повітря і зробила цей крок разом із своїм супутником, представши перед очима золхідських правителів. Пройшовши до середини великих апортаментів, Арлет з якогось доброго дива вирішив представити мене, перервавши Ксеніє, яка саме розкрила рота, аби це зробити.

- Ваша Величносте, яка величезна честь представити вам Її Високість принцесу Ельзу Ендалазійську із роду Білої Лілеї, головну наслідницю престолу свого батька короля Аделарда і нашу велику благодійницю.

Я чарівно посміхнулася, граційно вклонившись Елізабет.

- Ваша Високосте принцесо Ельзо! Яка щастя!,- одразу ж вигукнула та і підійшла до мене. Королева- вродлива жінка із світлорусим волоссям та великими блакитними очима, яка виглядала десь на тридцять п'ять років. По усіх жіночих мірках вона була тим самим ідеалом: горда постать, проникливий погляд, вишуканий смак, що проявлявся у бездоганному зовнішньому вигляді. Всі жінки нашого роду відрізняються особливою стрункістю- цим я вдалася у матір та її сестер. Будучи королевою Золхіди вже багато років, Елізабет сяяла величчю. Її голос був мелодійним, проте крізь нього відчувався внутрішній стержень цієї людини.- Я така рада нашому знайомству!

- Це взаємно, Ваша Величносте! Я давно мріяла опинитися тут...,- посміхнулася я і вставила свої пальці в долоні королеви. Якусь мить Елізабет із чарівною посмішкою пильно вглядалася в моє обличчя, а вже потім щиро вигукнула:

- Моя прекрасна племіннице! Яка ж ти доросла- уже прекрасна леді... А я ж пам'ятаю тебе ще немовлятком! Ти так схожа на свою покійну матінку! Я дивлюся на тебе- і бачу її! Дивовижно!

- Це найкращий комплімент, який я чула у своєму житті,- зворушено посміхаюся, вдивляючись у вродливі риси обличчя моєї двоюрідної тітоньки. Її тепле ставлення остаточно розтопило мої страхи, наче й не було їх ніколи. А ці слова зворушили. В Ендаласії чомусь всі упевнені, що я- копія батька, хоч насправді дуже схожа на тітоньку Делайн.

- Я сліз стримати не можу, бачучи тебе такою! Ти правильно зробила, що особисто прийняла запрошення, адже ми маємо знати в обличчя своїх рятівників. Яка радість, що ти виросла такою свідомою, не забула свого коріння... Акселл дуже цінувала сім'ю і кохання, тепер берегинею рідних є її донечка. Хай Всевишній оберігає тебе від зла, моя мила племінничко, донечко,- радісно щебетала вона, а потім так раптово міцно обійняла. Вдихаючи її чомусь дуже рідний аромат парфумів, я відчула якийсь непевний трепет. Певно, тому, що вона та єдина людина, поруч із якою зв'язок з моєю мамою міцнішав. Коли ці теплі обійми завершилися, я помітила одинокі блискучі сльози в очах жінки, які свідчили про те, що і вона також зворушена...

- Знай, що я дуже вдячна за твою допомогу. А поки, Ельзо, люба, дозволь познайомити тебе з моїм старшим сином Франком,- посміхнулася королева.

- Ваша Величносте король Франк,- подавши руку своєму кузену в третіх, я щиро засяяла люб'язністю.

- Ваша Високосте принцеса Ельза,- юнак, який дійсно чимось нагадав Арлета, поцілував мою руку, після чого почтиво додав:- Познайомитися з вами велика честь. Я так багато чув про вас від брата...

- О, я уявляю, що він міг вам розповісти,- засміялася я, згадавши нашу першу зустріч та дитячі пригоди з Арлетом, а потім кинула свій погляд на юнака, який у цю мить стояв поруч з королевою.

- Мій брат високо цінував вашу дружбу,- усміхнувся Франк.- А зараз я безмежно дякую вам, що ваш дім став прихистком для нього і особливо за те, що ви привезли його до мене.

Поспілкувавшись із майбутнім золхідським королем, я була приємно враженою. Не дивлячись на свій вік, він був надзвичайно розумним і добре розумівся на всіх тонкощах дипломатії.

- Ваша Величносте, для мене також є честю познайомитися особисто, оскільки теж багато про вас чула. Тепер бачу, що Золхіда у надійних руках. Це робить мене щасливою. А щодо принца Арлета, то його порятунок- не моя заслуга. Він знаходився під протекцією короля Аделарда, але вашу подяку я неодмінно передам йому...

- Я б з цим посперечався,- втрутився у розмову Арлет, звертаючись не то до Елізабет, не то до юного короля.- Коли серед ночі шпигуни дядька проникли в мою кімнату, аби розлучити мою голову з тілом і принести її в мішку своєму господарю, мене врятувала принцеса Ельза особисто. Не дивуйтеся: наша міледі- прекрасний воїн. Я так і не зміг її перемогти.

- Ах, це правда, мила?,- вражено вигукнула королева.- То, виявляється, ми знову в боргу перед твоєю сміливістю!

- Принц перебільшує. Втім він і сам неодноразово рятував моє життя, тому ми з ним маємо свої розрахунки. Ви нічого і ні за що мені не винні. Звісно, крім вашої дружби...,- дипломатичністю осяялася я.

- Та все ж дякую вам, міледі,- радісно посміхнувся Франк і врешті дозволив собі обійняти кузена. Такі вже правила, що спершу ми зобов'язані приділити час гостям, а вже потім тим, за ким дійсно скучили. Титули, титули, титули... Наші життя заковані у правилах та манерах, а ми самі здавна є рабами своєї величі. Два золхідських принца були явно щасливими вітати один одного чоловічим рукостиканням і обіймами.

- Арлете, коли ти пішов, я дуже хвилювався! Але бачу: ти виконав свою останню дану мені обіцянку!,- кинувши лукавий погляд на мене, хитро всміхнувся король. Мій супутник також засміявся, похитавши кучерявою головою:

- Ну майже, але про це пізніше...

- А що це за секрети такі?,- усміхнулася королева- мати, але чомусь я була впевнена, що вона про все знає... Одна лише я ніяк не розуміла хитрих поглядів і натяків.

- Може втаємничите і нас, обожнюю секрети!,- я підтримала Елізабет, пильно вглядаючись у обличчя принців. Молодший не витримав натиску, все ж таки він ще був майже дитиною:

- Арлет, коли їхав із Золхіди, пообіцяв мені одну річ. Він сказав, що повернеться сюди...

- Та годі, сір!,- швидко перервав йому мову сам винуватець цих розмов, чим ще більше спантеличив мене.

- А що таке?,- здивувався Франк, будучи намірений продовжувати:-Останнім, що він мені сказав було... Ти пам'ятаєш?

- "Не хвилюйся, брате. Я обов'язково повернуся додому. А зі мною приїде моя королева і ти побачиш, що я не дарма це все затіяв...",- з усмішкою процитував свої слова Арлет, поглянувши в мої зелені очі.- Ось ти і тут, моя королево. Тут всі не могли повірити, що ти реальна. Надто вже успішна. Хай тепер побачать...

- Це правда, легенди про тебе були такими неймовірними, що ми дійсно сумнівалися, що це все правда. Але тепер сумнівів немає,- усміхнулася Елізабет, але я знову вирішила, що вона знає більше... Ось і друга недомовка на наш із Арлетом рахунок...

- Ти дарма мене коронував, я ще всього лише принцеса, а до коронації як до неба поповзом, Арлете. Але однаково дякую,- щиро посміхнулася я, сміливо зазирнувши в очі принца.

- Все в цьому світі стається вчасно, міледі. І повір: твоя вершина теж не за горою,- ледь вклонився брюнет.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись