Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 17 (4)

- Ти чарівна, наче лебідка! Королева балу! Акселл була такою ж,- ласкаво посміхнулася королева-мати, непомітно (як вона гадала) штовхаючи Арлета під ребра. Проте благословіння брюнету було не потрібне, бо він і сам завжди знав чого хоче. Сміливішає, кидаючи на мене захоплений погляд:

- А мені можна потанцювати з королевою балу?,- простягнувши свою розкриту долоню, майже прошепотів кароокий.

- Можеш спробувати, якщо посмієш. Просто я персона дуже важлива,- дзвінко сміюся, посилаючи Арлетові чарівний погляд і подаючи свою руку.

- Тоді цим досягненням я пишатимуся найбільше,- усміхається він, розправляючи свої плечі, наче орел, що готується злетіти, і веде мене вниз у залу. Я фізично відчуваю на собі сотню прискіпливих очей, уявляючи як зараз усі танцюючі пари, не змовляючись, звільнять для нас центр, а вельможі увесь вечір перешіптуватимуться. Звістка про мої заручини з іншим породила найрізноманітніші версії розвитку нашого із Арлетом "кохання". Де-які зацікавлені ось уже другий день б'ються головою до стінки, намагаючись розгадати головну загадку епохи: чому принцеса Ельза виходить заміж за принца Рудольфа, покидаючи коханого і закоханого золхідця? Пліткарі! Якби ж ви лише намагалися знайти правду, замість того, щоб зводити наклепи! Але ж хіба до правди вам є справа, коли ваші вигадані історії так радо сприймає народ?! Гострі і мальовничі картинки набагато цікавіше обговорювати, ніж спробувати зрозуміти, що фарс, а що істина! Пліткарі! Чому ж зараз ви не бажаєте помічати той дух суперництва, що досі живе в нашій крові, змусивши перетворити традиційний веселий танок про мир у всьому світі на ціле оголошення війни, протистояння і ще одну пекучу нічию із солодким присмаком майже перемоги! Боротися- отже жити, жити по- справжньому! Але вам не цікава наша безглузда війна, бо ви по-іншому трактуєте той вогонь, що мало не запалив мармуровий паркет і дорогі фіранки. Ви надто уважно придивилися до іскор, що променять із наших очей. Ви повірили мимовільній миттєвій ніжності, коли, закінчивши з поклонами, наші руки знайшли одна одну, з'єднавшись у найлагіднішому дотикові. Ви повірили шарму, яким ми так легко обдурили ваші багаті уяви, коли моя права долоня знайшла відпочинок на плечі брюнета, а його ліва рука лягла на мою струнку талію. Ви, любі пліткарі, повірили у перепліт поглядів, у заворожуючі лукаві усмішки, у тихе шепотіння ні про що, якого ви не почули, але самі вигадали бажані вам відповіді. Ви повірили в ту казку, якої насправді немає. Але це не страшно і я не ображаюся за ваше небажання пізнати істину. Я й сама радо повірила б, якби зуміла забути про наслідки і причини. Грати красиво вимагали правила гри, але чому ми грали так жорстоко? Відповісти на це питання не могла б ні я, ні, певно, сам Арлет. Ми обоє цілком чітко розуміли масштаб своїх дій і віддавали одне одному належне. До наших найменших порухів, до міміки, дотиків і кожного руху приглядалися усі присутні, пережовуючи нові деталі пікантної історії року. Що ж, нехай смакують, коли їм подобається. Я зовсім не проти. Нам обом було глибоко байдуже думка інших, бо мали свої переконання стосовно одне одного. Я навіть раділа, граючи свою партію, адже бачила в цьому безліч позитивних факторів. Я звикла до залицяльників, компліментів, надмірної уваги різних чоловіків, а тому це фіктивне "кохання" зі сторони красеня, яким був Арлет, явно додавало моєму образу ще більше чарівності і впливості. Врешті принцеса, якою цікавляться чоловіки, куди краще самотньої і нікому не потрібної. Дякуючи цим пустим чуткам, а також гарному ставленні монаршої сім'ї, сьогодні я дійсно стала королевою балу. Від того грала свою роль з удвічі більшим інтузіазмом, бажаючи віддячити за прекрасні миті, подаровані мені Арлетом останніми днями. Врешті я ж чудесно пам'ятала, що ми знаходимося на Батьківщині принца, де так багато тих, хто ніколи не вірив у нього і радів із його втечі. Тепер же, поставши головним фігурантом найцікавішої легенди року за версією придворних поруч зі мною, бажаною багатьом дівчиною, що вже кілька років носить статус Снігової королеви через постійні ввічливі холодні відмови залицяльникам, явно реабілітовувався в очах пліткарів та з жертви/зрадника/втікача ставав героєм. Грати стовідсотково на стороні принца мені не було прикро, оскільки я щиро вважала, що називати його нікому не потрібним вигнанцем і якось ще образливо можна лише мені. Певно, у нього ж цього і навчилася: захищати перед іншими і не добирати виразів наодинці. Коли музика затихла, ми склонилися одне перед одним: Арлет у поклоні, я в легкому реверансі, а потім впевнено покрокували до балкону, супроводжувані заздрісними поглядами. Але перевести дух після такого емоційного танка мені не вдалося, оскільки на мене вже очікував новий партнер- поважний і відомий у Золхіді лицар.

- Ваша Високосте принцесо, ви надасте своєму вірному підданому таку неймовірну честь- запросити вас на цей танець?,- почтиво мовив він.

- Авжеж, я буду дуже рада,- привітно посміхаюся і подаю йому руку, хоча тепер я зовсім не рада покидати балкон і йти стрибати із маловідомим юнаком. Проте правилами поведінки відмова заборонена, тому я стаю буквально полонянкою своєї величі. Певно, всі дієздатні чоловіки Золхіди сьогодні взяли за ціль потанцювати зі мною, оскільки вони один за іншим засипали мене компліментами і пропозиціями. Закінчити танець із тим, з ким розпочала не вдавалося, адже вже посередині музики новий партнер змінював попереднього і наступних півхвилини шепотів мені слова кохання або просто компліменти. Певно, на чоловіків не впливала ні звістка про заручини, ні чутки про таємне кохання. Ближче опівночі я з трудом керувала своїми ногами, проте впевнено трималася, карбуючи на обличчі все чарівнішу посмішку, аби про втому ніхто не здогадався. Тим часом король Франк майже не танцював, а лише обмежувався спілкуванням, ну а Арлет лише один раз запросив королеву-мати, після вальсу з якою залишався на балконі, звідти спостерігаючи за хаотичними змінами моїх партнерів. Щасливий! Я дуже йому заздрила, оскільки теж мріяла лише про спочинок. Врешті усвідомивши, що впасти на очах стількох людей буде жахливо, я вдалася до хитрощів. Загубившись серед натовпу, нарешті прокралася до балкону.

- Ельзо, невже це справді ти? Як ти втекла?,- сміявся Арлет, зустрічаючи мене на сходах.

- Припини знущатися, ти пересидів увесь бал!,- сварюся я, після чого важко падаю на диван поруч з королевою.

- Може бажаєш чогось, люба?,- добродушно посміхається жінка.- Ти була на висоті...

- Відро води, будь ласка,- посміхаюся, а Арлет вже подає мені склянку, яку я миттєво висушила. А за тим ще одну. Посміхаючись, принц сів поруч, легко штовхнувши мене плечем:

- Нечувана популярність, Ельзо! Ти знала, що на тобі великий гріх? Сьогодні ти розбила серця усім чоловікам, дзенькіт чувся сюди... Як будеш спокутувати провину?,- посміхається він.

- Не знущайся, я ж не винна...

- Винна! Ти, наче той вогонь, на який злітаються метелики... От же наслухалася за сьогодні романтичних нісенітниць. Рудольф би збожеволів з ревнощів,- знову сміється він, а я лише тепер згадую про свого нареченого. Напевно, я дійсно поводжуся не гідно стосовно нього, а тому король Рудніци і поводиться так, наче не бачить мене. Але я не можу, не можу себе пересилити і полюбити Рудольфа... Я зовсім не підходжу йому, але зрозуміла це трохи пізно. В ту мить до нас наблизився ще один залицяльник:

- Ваша Високосте, чи будете ви так люб'язні і подаруєте мені цей танець?,- просить русявий, а я проклинаю все на світі, бо вже не в силах піднятися з цього бісового диванчика. Ситуацію рятує Арлет:

- Принцеса стомлена. Більше вона не танцює і тому нічого вам не даруватиме.

- Пробачте, Ваша Високосте,- ніяково зітхає той і іде геть. Я усміхаюся, кидаючи погляд на брюнета і прошепотівши йому тихе:

- Дякую,- а потім серйозніше:- Але міг би м'якіше. Щоб не образився хто то був...

- А мене ти ніколи не боїшся образити,- добродушно посміхається юнак.

- А ти й не ображаєшся ніколи... Раптом що, ти ідеш в наступ і кричиш на мене, що аж у палаці вікна тремтять...,- сміюся я, байдуже окидаючи поглядом танцюючі пари. Арлет підходить до тітоньки і короля Франка, щось прошепотівши їм, а потім повертається до мене і посміхається:

- Вставай, ходімо...

- Куди?,- дивуюся я, проте все ж встаю.

- Подалі від цього шуму і твоїх залицяльників, які ще трохи і накинуться на мене.

- А що таке? Боїшся?

- Франка шкода. Не хочу, щоб його свято мало саме таке завершення. Ходімо, тут є таємний вихід,- з цими словами Арлет провів мене через чорний хід якимсь довгим коридором, а за ним ми опинилися в головному холі. Погулявши ще зовсім трохи на відкритій террасі, принц довів мене до покоїв, побажавши гарної ночі (хоча скоріше варто було бажати доброго ранку) і попрямував прямо по коридору. Я ж була дуже вдячною йому, що звільнив мене від обов'язку повертатися на закінчення балу, адже сил уже зовсім не було. Прийнявши ванну та переодягнувшись, я одразу ж послідувала в своє тепле ліжко, перед сном давши Івейн лише одне завдання. Те, про що вона доповість мені зранку, як тільки я розплющу свої очі: "Принцесо, принц Арлет більше не повертався на святкування. Він довго сидів у саду в альтанці із своїм другом тутешнім маркізом, а потім пішов у свої покої"... Чомусь мені було це важливо...
Наступного після коронації дня мій новий статус королеви балу не покинув мене, оскільки сьогодні мала відбутися найперша королівська рада за участі молодого монарха, на якій я- почесна гостя. На відміну від учорашнього приводу, сьогодні мій зовнішній вигляд був цілковито аристократичним, стриманим і вишуканим, оскільки тепер була нова роль- роль дипломата. Проте не зважаючи на це, чоловічі погляди однаково були прикуті до мене з тієї самої миті як я з'явилася у Залі для нарад. Будучи представницею дружньої імперії, почувалася більше ніж упевнено, крім того пощасливилося сидіти навпроти самого короля- найпочесніше місце, зазвичай воно пустує. Нарада пройшла чудесно: Франк і його матір розповіли як вони вестимуть справи, Арлету запропонували титул головного герцога і найпочесніше місце при дворі, як я і передбачала, але він відмовився, чого я ніяк не могла зрозуміти. Я розповіла королю про подарунок Ендаласії до дня коронації- новий торговий договір із пом'якшеними умовами для купців та торговців. Трохи поговорили про подальшу співпрацю держав, після чого за моїм іменем укріпився не лише титул королеви балу, але й сильного дипломата. Навіть Арлет, котрий добре мене знає, але жодного разу не був присутнім на моїй особистій нараді, де вирішувала справи я, а не батько, був здивованим. Врешті однією королівською радою не обійшлося. Впродовж усіх днів, що я жила в Золхіді, благополучно виконувала роль дипломата, представниці Ендаласії і в де-яких випадках радниці юного короля. Але справи- не єдине, чим я була зайнята. Безкінечні прогулянки садом із Арлетом, сімейні вечері та сніданки в дружньому колі поруч із монархом, королевою-матір'ю та маленьким Дереком, теплі розмови, бучні прийоми... Цих дві неділі я могла б описувати в окремому томі, але не стану. Скажу єдине: коли наступив час повертатися в Ендаласію, я з трудом ховала сльози. Проте ховала їх: принцесі не личить плакати. А от Елізабет приховати не могла. Обнімаючи мене вже біля карети, вона шепотіла, що їй було дуже приємно проводити зі мною цей час і що вона вже сумує. Юний король і маленький принц-герцог також прийшли провести нас із Арлетом аж до карети. Я довго і зворушливо з ними прощалася, а мій супутник мовчки за цим спостерігав, ледь усміхаючись. Згодом до нас долучився Іларіон, той самий шпигун, а за ним і решта розбійників з Алі Мішельє на чолі. Оскільки короля Саймона присудили до пожиттєвого ув'язнення в темниці Золхіди, то йому забезпечили гарну охорону, а мої хлопці могли бути вільними.

- А ти теж відправляєшся у Андалазію?,- поглянувши на Іларіона, запитала королева.

- Мій обов'язок тут виконаний, Ваша Величносте,- посміхнувся чоловік.- Тепер я маю повернутися до служіння моїй принцесі...

- Ти не зобов'язаний, Іларіоне. Можеш залишитися з королевою, якщо бажаєш. Ти гарно мені послужив, тепер сам обирай свою долю. Я дарую тобі таку можливість...,- з посмішкою мовила я, глянувши на слугу. Вклонившись, він мовив, не роздумуючи:

- Дякую, Ваша Високосте, але я бажаю продовжити служіння вам. Я дав вам священну присягу вірності і її не зраджу. Якщо дозволите, повернуся з вами в Ендаласію...,- вірність- це не обов'язок, а добровільне бажання. Стан душі, коли вона приймає рішення бути вірною. Вірність не купити за гроші, вона безцінна...
Схвально кивнувши головою, я прослідкувала за тим, як слуга злився з моєю свитою.

- Алі, ви вирушайте одразу за нами,- посміхнулася я і врешті ще раз поглянула на королеву-мати та юного короля:

- Ці дні, що я провела з вами, були найкращими для мене за багато часу. Але я не прощаюся, бо чекаю візиту у відповідь вже за неділю. Ще раз запрошую вас на мої заручини з принцом Рудольфом, Його Величність король Аделард буде щасливим знову зустріти вас.

- Так, обов'язково приїжджайте!,- втрутився у розмову Арлет.- Заручин не буде- потім не дивуйтеся. Але ж бал точно не відмінять...

- От що ти говориш, Арлете? Як це: заручин не буде?,- розсердилася я, бо ж хто таке каже? Ну гаразд мені погрожує, але ж не перед людьми. Елізабет і Франк лише переглянулися між собою, посміхнувшись.

- Ти не вийдеш за Рудольфа, забула? Заручини не відбудуться: у мене є ще цілий тиждень для того, щоб це владнати, якщо ти вперто не хочеш відмовити йому особисто. Ти не станеш його дружиною, поки я живий!,- упевнено твердив новоспечений герцог.

- Тебе забула спитати!,- насмішливо хмикаю я.

- Забула. Забула, Ельзо! Але то нічого...

- І що ж ти зробиш? Уб'єш його, на дуель викличеш, що, Арлете? Чому ж тобі вічно кортить...,- але довести думку до кінця, брюнет мені не дозволив:

- Ельзо, ми вже це обговорювали. Я думав, що ти зрозуміла: я не залишу це просто так... Ну годі, нам час від'їжджати... Прошу, люба...

Справжній хамелеон! Тут підвищував голос, вже мило посміхається і зовсім щиро подає руку, щоб допомогти сісти в карету.

- Як би там не було, але бал дійсно не відмінять і я чекаю на вас. Мені буде дуже потрібна ваша підтримка, щоб впоратися з цим усім,- посміхаюся я, обнімаючи рідню востаннє, і врешті сідаю у карету. Арлет також попрощався з усіма, перемовившись парою слів наостанок, а потім впевнено сів поруч зі мною. Я здивовано на нього вирячилась:

- Ти заблукав, твоя карета далі...

- Ну якби ти сіла в мою карету, то й я б сів туди. Чи мені всю дорогу їхати в самоті і слухати тишу?

- Перед столицею Ендаласії пересядеш на коня, бо пліток і так достатньо...

- Як побажаєш...,- одразу з легкістю погодився брюнет і кинув погляд на річ, що я тримала у руках.

- Що це?

- Мамі належало... Я знайшла в одній скриньці...,- посміхаюся, показуючи Арлетові невеличкий кулончик у вигляді якоїсь пташки, що з першої миті став мені дорогим. Тієї ж миті наша карета рушила, а мені залишилося лише пригадувати найкращі деталі із цього казкового відпочинку.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись