Коли розквітне лілея

Розмір шрифту: - +

Глава 18 (3)

- Я, король Аделард Ендаласійський із роду Білої Лілеї, посвячую тебе, принце Арлете Золхідський, у лицарі старовинного ендаласійського ордену Білої Лілеї. Служи королю і народу з гідністю,- мовив мій батько, торкнувшись лезом меча спершу одного плеча Арлета, а потім іншого. Сказати, що ми усі троє були враженими, отже, абсолютно мовчати. Посвята у лицарі- дуже почесна і надзвичайно важлива подія у житті кожного юнака. Арлет, який уже належав до ордену лицарів Золхіди, тепер отримав подвійну честь, а це означає, що на зборах лицарів він- уже далеко не остання людина. Прокляття, тепер я його точно не прожену, адже приналежність до ендаласійського лицарського ордену хоч і не робить чоловіка придворним, не дає жодних привілегій у світському житті, але дозволяє вільно жити в тій імперії. А проте я більше й не прагну прогнати його і зараз навіть радію разом із Армелем. Все нічого, аби лише золхідець дотримав слова, даного в лісі: не зрадити, не втручатися в особисте життя.

- Присягаюся вірно служити моїм королю, принцесі і народові!,- чітко вигукнув юнак і поволі встав із підлоги. Розплившись у щасливій посмішці, юнак низько поклонився, знову поглянувши на мого батька:

- Я безмежно вдячний вам, Ваша Величносте, за виказану мені честь. Я до кінця днів своїх вірний вам, а тому присягаюся, що зроблю усе, аби ви не розчарувалися у мені.

Король, який також підхопив веселу нотку атмосфери своїх покоїв, радісно поплескав юнака по пораненому плечі, від чого той ледь не впав на землю. Ми з Армелем переглянулися, водночас скривившись. Але Арлет мужньо тримався, намагаючись не подавати вигляд. Тим часом я узяла до рук мантію ендаласійського ордену Білої Лілеї і великий дорогий перстень- символ приналежності, які береглися у спеціальній скрині покоїв мого батька, та підійшла з нею до брюнета. Останніх чотири роки саме я вручала виконувала функцію вручення на подібних церемоніях, тому цього разу я також не зраджувала своїм обов'язкам. Легка не дуже довга мантія темно-фіолетового кольору з легкою мережкою на воротнику у формі лілеї та з великим ланцюгом на переді, річчю дуже шанованою і в наш час модною, одразу прийшлася Арлету, наче по ньому була шита. Допоки я одягала той почесний гардеробний атребут, знайшла привід для того, аби пошепки самими лише вустами запитати:

- Ти як? Тримаєшся?

Арлет вдячно посміхнувся мені, але оскільки він обличчям стояв до короля, а мій нижчий зріст ніяк не дозволяв йому сховатися, все, що він міг зробити- так це дати сигнал очима і весело мовити:

- Дякую, моя міледі,- і вже тихіше:- Усе буде добре...

Після того, як мантія була закріплена, я взяла з долоні Армеля перстень, який дала йому перед тим потримати, та одягнула його на палець Арлета. І лише тепер згадала, що напророчила юнаку дорогу і квітку. Дорога здійснилася, а квітка була не трояндою, а лілеєю, вишитою на мантії. То я таки вмію ворожити?

- Усі думають, що лицар- це титул як принц, маркіз, герцог, барон... Насправді, це не так, просто фікція, обман. Лицар- це стан душі, це рішення бути чи не бути лицарем, це благородність, увінчана званням. І тут цілковито байдуже якої ти крові: монаршої чи простих свинопасів. Лицарем за духом своїм може бути пастух або охоронець і може не бути сам принц. З давніх-давен на священних війнах лицарі йшли першими здобувати перемогу для своєї Батьківщини. Лицарі- це ті, на кому тримається держава. В їх чеснотах- сила імперії. А тому бути лицарем велика честь. Для того, щоб прийняти посвяту з давніх- давен було необхідно пройти ряд випробувань. Ти довів королю свою честь і гідність, послуживши йому, тепер приймай нагороду.
Всі лицарі ендаласійського ордену носять такий перстень, як символ приналежності. Виказана тобі шана дуже поважна, але я немаю причин сумніватися у твоїй сміливості і мужності. Упевнена, що ти впораєшся. Бачу, в тебе світла полоса в житті розпочалася, лицарю Арлете? Вітаю, хай Всевишній допомагає тобі. А проте тепер твоє життя зміниться. Ти добре знаєш, що означає бути лицарем у мирний час. Як і всі інші, ти змушений займатися благодійністю і приймати участь у лицарських зборах. Тебе необхідно призначити до якогось товариства- спільноти лицарів...,- поглянувши на батька, я хотіла спитати його чи бажає він сам призначити кудись Арлета. Але король лише заперечно похитав головою:

- Фонди, вакфи, товариства- все на тобі. Сама вирішуй...

- Так, Армелю, підкажи мені куди я призначила лицаря Генрі два місяці тому?

- У товариство...,- посміхнувся Армель, але я не дала йому закінчити.

- Ні- ні,я згадала, те товариство не підходить: воно скоріше для новеньких. Арлет у нас досвідчений, він давно належить лицарському ордену Золхіди, а тому потрібно підібрати щось... Ах, точно, чудесно!,- зраділа я своїй новій ідеї і серйозно перевела погляд на цілком зацікавленого брюнета:- Принце Арлете, призначаю тебе до товариства "Лицарів- захисників корони". Туди входять найвельможніші, це вершина кар'єри будь- якого лицаря. Ну, звісно, якщо не рахувати титул короля, але й той факт, що бути коронованим і по крові, і по одруженню можна лише будучи лицарем- захисником корони, теж чогось вартий. Цей титул не перерадається по спадковості від батька до сина, кожен має сам заслужити його. Але оскільки ти королівської крові і маєш заслуги перед монархом, то призначати тебе до іншого товариства було б відкритою образою.

- Це велика честь, моя принцесо. Я дуже вдячний тобі,- радісно мовив юнак, поцілувавши мою руку.

- Краще б пам'ятала про королівську кров і образи, коли призначала Леджера...,- засміявся король. А річ у тім, що три роки тому я відвела свого кузена до іншого, теж почесного товариства, але туди, звідки його шлях до корони був би довшим.

- Леджер не пройшов випробування, сір, як те робили в свій час усі інші,- хутко вигукнула я.- Каролін розповіла йому, що світ від народження біля його ніг, як і всі титули. Але це не так. Я не дозволю, аби наші закони були порушені. За все потрібно боротися і перемагають лише меншість... Нічого, після одруження із Авітель або після своєї коронації я підвищу його до цього стану. Арлете, товариство "Лицарів- захисників корони" підкорюється безпосередньо монарху, сюди вже кілька років належить Армель. Він прекрасно проявив себе і став одним із найвпливовіших. Наш маркіз уведе тебе в курс справи, розповість про всі деталі. Зайнятість у них, звичайно, відповідна. Справ багато- часу мало. Але ти ж не боїшся роботи. Цю честь ти заслужив, тому бажаю успіхів і надалі...

- Дуже дякую, моя міледі,- поклонився юнак і хитро всміхнувся. Він добре знав чому я така щедра. Чим більша впливовість- тим більше обов'язків, а отже тим менше вільного часу, щоб діставати мене. Закінчивши із цим, ми знову всі зайняли свої місця на кріслах і диванах. Саме в цю мить з-за вікна почулася музика. Хтось грав на скрипці, але не дуже вміло, хоча теж доволі не погано.

- Ви чуєте це?,- здивувалася я.- Арлете, це твоє призначення хтось святкує?

- Скоріше тобі серенаду присвячують, міледі,- усміхнувся юнак.

- Ні, це якось дуже невміло... Остання нота була явно невдала. Та що це таке?,- невдоволено буркнула я, бо дійсно нічого не розуміла.

- Це скрипка?,- вигнув брову Армель, поглянувши на мене.

- Однозначно... Армелю, будь ласка, виглянь на террасу. Скажи, хто це там вечірні концерти нам дає?,- усміхнувся король. Армель одразу ж поспішив виконати наказ. Через хвилину він уже стояв перед нами, хитро посміхаючись.

- Ну кажи ж, цікаво!,- невгомонно вигукнула я, проте мій друг лише стис плечима:

- Ельзо, це твій наречений під террасою... На скрипці грає, тебе вийти просить...,- зітхнув юнак, переглянувшись із Арлетом. Я важко видихнула, схилившись на батьків стіл. Ця Рудольфова романтика мене ні краплі не зворушувала. Знявши зі своєї голови тіару, я покрутила її в руках, зітхнувши, наче гадаючи чи вартує влада всіх цих випробувань.

- Ельзо!,- підвищив голос монарх, уже починаючи гніватися. Я нахмурилася, одягнувши знову тіару і награно посміхнувшись, а потім гордо вийшла на террасу. Інші послідували за мною. Оточений музикантами принц Рудольф стояв під нашим балконом і грав на скрипці. З моїм приходом розпочався цілий концерт. Вони навіть співали. А проте, моє серце ці спроби ніяк не пом'якшили. Припинивши грати, Рудольф просив мене спуститися до нього. І наче б то нічого дивного, а все так, як має бути, як я сама обрала, але душа не лежить до того.

- Армелю, відміни завтра всі мої справи. Я проведу цей день із нареченим...,- стиха кажу я, помічаючи, як Арлет сердито зводить свої брови. Та проте мовчить, бо не в силах щось зробити інше, ніж як красуватися своєю мантією перед Рудольфом, а все тому, що мій наречений досі не посвячений у лицарі Ендаласії і тепер заздритиме та гніватиметься на золхідця. Ворожнеча... Між ними виникла справжня війна, яка просто до сказу мене доводила.

- Це правильно, Ельзо. Але й зараз іди до нього. Він просить тебе,- посміхнувся батько, обійнявши мене за плечі.

- Але, Ваша Величносте, зараз же ніч... Я піду завтра,- благально промовила я.

- То й що, що ніч? Для того ніч існує, аби звільнитися від денних клопотів і погуляти з кимось, кого любиш,- ласкаво і повчально мовив мені король. Я осяялася посмішкою і одразу ж обійняла Армеля:

- Братику, ти погуляєш зі мною? Ти знаєш як я тебе люблю сильно- сильно- сильно,- засміялася я. Армель теж мені посміхнувся, пригорнувши до себе, і ніяково зиркнув на короля. Арлет підтримав мене сміхом, після чого додав:

- Принцеса боїться сутінків, тому й не хоче спускатися до принца Рудольфа.

- Зате принцеса не боїться гуляти одна на руїнах старого палацу, де на неї нападають,- тут же скептично всміхнувся монарх.- Ельзо, ти ще тут? Рудольф на тебе чекає. Швидко!

- А де моя карета?,- усміхнулася я.

- Куди поїдеш?

- У Золхіду. Там мене ніхто ні до чого не примушував,- мій жарт був невдалим, оскільки батько розлютився і поглянув на мене таким поглядом, що я ледь не вистрибнула через перила терраси.- Пробачте. Я вже іду... І друзі мої теж хай ідуть, а ви відпочинете...

Поцілувавши батька на ніч, я поклонилася і зробила кілька кроків уперед.

- Ви всі можете бути вільні, добраніч,- усміхнувся монарх, провівши нас поглядом. Покинувши покої, я зиркнула на Арлета. Той хитро посміхнувся, легко штовхнувши мене плечем:

- Тобі вже не вийде мене прогнати. Дякую за призначення, я знаю твої наміри загрузити мене справами, а проте все одно не очікував.

- У нас була домовленість. Сподіваюся, що свої обіцянки ти також дотримаєш. Не про це зараз... Як ти?,- остання репліка прозвучала зовсім тихо з ледь помітними нотками хвилювання.

- Тобі не варто турбуватися, люба. Я в цілковитому порядку.

- Я бачу...,- скептично хмикнула я:- Іди до себе, виклич лікаря, хай зробить тобі перев'язку. Потім лягай, чув мене?

- Як накажете, моя повелителько,- намагався пожартувати юнак, але я не поділяла цього настрою.

- Ну все, мені час іти... Добраніч,- обійнявши Армеля і посміхнувшись Арлету, я вже рушила в сторону коридору, ведучого до виходу.

- Ельзо,- золхідець схопив мене за руку, миттєво повернувши до себе, і тихо додав:- Надворі ніч... Не йди до нього, король не дізнається. А як навіть і дізнається, то ми щось вигадаємо.

- Досить уже вигадувати, Арлете. Бо й так усе, що відбувається з нами- суцільна вигадка. Гра у щось незрозуміле... Не роби вигляд, наче нічого не розумієш. Я змушена жити так, як мені кажуть. Це мій обов'язок... Я ж казала, що не належу собі. Ну бувайте...

Попрощавшись із ними ще раз, я майже помчала в сад. Рудольф очікував на мене там, хоч і не міг бути певним, що я прийду.

- Кохана,- посміхнувся він, одразу ж обійнявши мене.- Яке щастя, що ви нарешті поруч...

- Дійсно...,- нещиро всміхнулася я. Мій блондин-наречений узявся щось мені розповідати, раз- у- раз обнімаючи міцніше, що зовсім мені не подобалося. З королівської терраси за нами не весело спостерігав батько, а тому це все ставало ще більше схожим на цирк.

- За нами шпигують,- усміхаюся, мімікою вказуючи юнакові на монарха.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 05.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись